ЗВУК ПАВУТИНКИ

(Скорочено)

Присвячую цю повість трав’яним коникам, хрущам, тихому дощеві, замуленій річечці — найбільшим чудесам світу, які ми відкриваємо в дитинстві

Автор.

Розповідь ведеться від лиця хлопчика Льоньки, що живе у ма­ленькому куточку Шатрищі, де живе небагато людей, і зовсім немає його однолітків.

Срібний чоловічок

Я лежу, сповитий темінь-темнотою, і слухаю, як він бавиться. Вік давно живе в нашій хаті, може, у запічку, а може, під лавою, де, згорнувшись клубком, дрімає Сопуха. Він зовсім не боїться Сопухи і часто спить на її м’якеньких лапах. А рано-вранці, коли дома ніко­го нема і вікна закриті віконницями, він приходить до мене в гості. Сідає на бильце мого ліжка і видзвонює срібними підківками: «Дзень… Дзінь… Буме!»

Тоненький, як стеблинка, той химерний чоловічок. І світить­ся — синім вогнем. А бистрий, моторний — не вслідкуєш за ним. Щасть, шасть! Крильця у нього легкі й прозорі, як у трав’яного ко­ника, і коли він змахує крильцями, вони тихо шерхотять, майже нечутно потріскують: трісь-трісь-трісь…

Вирішив я спіймати його. Та як не намагався, а срібний чолові­чок все-одно втік. І враз потемнішало в кутку.

Якось після дощу затекла хата. Мати була у розпачі. А мені радість. Адже можна почути, як падає крапля, як видзенькує сріб­ний чоловічок, вистрибуючи біля калюж.

Мати думає, що вранці я сплю, і зачиняє віконниці. Хай собі зачиняє — так ще краще. Бо в одній віконниці є маленьке вічко. Крізь те вічко падає у хату довгий жмут проміння.

Це мов кіно.

Темно. Жевріє тільки вузенька смужка, вона тягнеться навско­си, од вікна до печі. А за нею тихо й чорно. Та раптом ожила, заво­рушилась пітьма. Наче хтось сколотив її — піднялись дрібненькі пушинки. Вони виходять із темряви і на світлі стають золотими, рожево-пухнастими. Це Вишневі Пушинки.Українська література

«Гей, чоловічок, як тебе звати? » — гукнув я туди, де стоїть діжа й хитається чорна тінь. Мовчок. Ані звуку. Тихо й темно, як у вусі. «Буме!» — раптом озвалась крапля. «Ага! — зрадів я.— Тепер знаю: тебе звати Буме… Буме, Бумсик, Бумсюк… А де твоя Бумсиха, де мале Бумсеня? Де дід Бумсило і баба Бумсючка? Ну, скажи! Бігай, стрибай де хочеш. Я тебе не чіпатиму. Ніколи. Ось тобі крихти на лаві, ось молочко у блюдечку — їж, поправляйся. Чуєш, Бумсюк? »

Сопуха

Я вже великий і знаю, що Сопухою лякають дітей.

Було, крутишся в ліжку, не спиш, мати нагримає й скаже: «Ось покличу Сопуху…» Скаже, погасить світло і піде сама на кухню. А ти лежиш, і страшно-страшно тобі; ноги, як у равлика, потиху втягу­ються, втягуються під груди, і шия втягується, і ніс ховається між колінцями.

Не кричіть. Не жахайтесь. Не кличте мами.Я заплющую очі, сильно-сильно заплющую, до пекоти, до чер­воного жару, та все одно бачу: встає бура, кудлата Сопуха… Чмих­нула, обтрусилася, а тоді гоп на лаву. Ба, то вже не лава, то лиса стара вовчиця; чап-чалап, чап-чалап, — йде, переставляє лапи, суне до мого ліжка. Верхи на вовчиці — Сопуха.

Знаєте, що треба зробити?

Треба сказати: «Буме, за мною!» — і стрибнути з ліжка. Так, це страшно, але з вами Буме, і ви командир, і за спиною у вас кіннота, шаблі наголо. Рушайте в атаку, сміливіше! Не оглядайтесь. Йдіть і кажіть Бумсові: «За мною, Буме! Вони тікають, вони розбігаються!»

А тепер помацайте під лавою. Стіна, долівка і більше нічого. Сопуха? Яка Сопуха? Невже ви повірили, що є на світі Сопуха, — оте старе кудлате ледащо, оте сонне сліпко, що цілісінький день спить у корчах, а на ніч залазить до людей у хату?

Не вірте. Ніякої Сопухи нема, її придумали старші, щоб лякати дітей.

Я теж спочатку боявся, а потім перестав. Обнишпорив усі ку­точки в хаті й Сопухи не побачив, тільки знайшов купу всяких ціка­вих речей. І зрозумів, що все на світі має свої дверцята, треба тільки їх побачити, знайти в них хоча б щілинку. Якось приклав вухо до призьби почув шарудіння, шелест. Який загадковий, таємничий світ там криється: комашині школи, палаци, святкові палаци з му­зикою?6 клас

Крилаті дерева

Ми з матір’ю готуємо обід.

Аж на город, у зелене гарбузиння заїхала наша кабиця. В неї є високий димар, справжня тобі корабельна труба — чорна, з жовтим ободком посередині. Кабиця у нас могутня, з цегли, обмазана білою глиною, а внизу підведена жовтою. Вона пашить жаром, а я підкла­даю побільше стебел, вогонь гоготить, мій пароплав готовий уже відчалити, він шипить, розвертається і ріже носом зелені хвилі.

Я стою на палубі, приклавши руку до безкозирки, і груди мої випинаються, і морський вітрюган шмагає в обличчя. Право руля! Повний вперед — по гарбузинню!

Обертаюсь і бачу: мати чистить картоплю, зігнулась над мис­кою, але губи у неї злегка тремтять і в очах сміхотливі блищики. Я й забув, що поруч — старші.

Море… Я зітхнув за річкою; хай вона і жаб’яча, та похлюпатись можна. Скоса глянув на матір: пустить чи не пустить? Мабуть, не зжалиться. Скаже: «Самого не пущу».

Аби ж Рекс був, мій собака. Нема Рекса. Убив його Глипа. Мов­ляв, напав собака на нього вночі. Бреше… Рекс був добрий собака. До нього в будку ходили курчата, жило з ним криве гусеня, забігав сюди білий кролик. Налізе в будку малечі; Рекс ляже, витягне лапи, вуха по землі розстелить, зажмурить очі — блаженствує. Звірята обліплять його в усіх боків: кролик під пахву залізе і спить, як у гніздечку; гусеня до теплої шиї притулиться; курчата всядуться, де хто хоче: і на спині, і на лобі, а котресь — і на кінчик собачого носа. Рекс — як мертвий, вухом не здригне: хай собі гріються. Тільки розтулить око, ліве чи праве, сонно блимне: ну, як там, зручно всім?

А ще він був учений собака. І любив смішити людей.

Аж ось на городі хитнулось гарбузове листя, зашаруділо, хтось нетерпляче борсається в гущині, лізе, пробирається сюди.

Рекс?!

З-під листя вискочив захеканий пес, трошки в реп’яхах, трош­ки в болоті, морда хитра й весела, аж блищить.

— Рекс, пішли, — сказав я до тіні, що лежала в моїх ногах, і тінь слухняно пішла за мною.

Ми летимо з кручі. Я розкинув руки і бачу тінь, що несеться рядом; то мій Рекс, мій нерозлучний собака.

Ось ми вже на лугу, ми сміємось од вітру, що лоскоче під пахва­ми. Підошвами чую: берег, м’яка земля, холодніша стежка, тягне луговою свіжістю; ще трохи — і річка.

Адам

В Шатрищах хлопців нема. Ми з матір’ю тут майже самі, лише дві сусідські домівки: Глипина хата та забута й обшарпана оселя старої Сірохи.

Від Шатрищів до села далеко, і мати не пускає мене туди. Тож я завжди блукаю сам-один. А втім, чого це один? Коли я схиляюсь над річкою і довго-довго дивлюсь у воду, із тремтливого дна, із живої сутені випливають до мене двоє облич. То мої друзі — Адам і Ніна.

Адам — товсте ім’я. От Ніна — тонке, прозоре. Попробуйте на язик: Ні-і-ін-на… Правда, бринить, як звук павутинки на вітрі? А тепер: Адддам… Уявляєш собі величезний, немов козацька могила, дзвін і його стомлений вечірній голос: ддам!..

З Адамом ми познайомились біля броду.

Я сидів над протокою і пускав на воду щавлеві листки — швидкі каравели. Аж раптом упала на мене тінь.

-Гм, у селі ніхто не говорить, як на острові Скарбів. Льонька по­вернувся. На березі стояв тонкий цибатий чоловік, одягнений не по- тутешньому, у світло-сірих штанях, у білій нейлоновій тенісці, на голові небесно-легкий капелюх. Одяг на сонці просвічувався, і чо­ловік здавався безтілесним. Я привітався і спросив, чи цей чо­ловік — той дядько, що приїхав до баби Сірохи.Що ви робите, сер капітан? — пролунав голос. Я пригнувся і щось замугикав собі під ніс.

-Сер! Зустрівшись у морі, капітани вітають один одного… Здра­стуйте!

-Абсолютно точно! — мовив цибатий, спустився на камінь, зняв черевики, виставив на сонце кістляві синювато-білі ноги. Потім зняв капелюха, поклав його поруч, рукою пригладив чуба. І тут я побачив, що обличча в чоловіка блідо-прозоре, гострий ніс, гостре підборіддя, де-не-де синюваті щетинки. Здавалось, він ніколи не виходив на сонце.

-Сер! — сказав чоловік. — Не називайте мене дядьком… Звер­тайтесь просто: Адам.

Почувши, що мене кличуть Льончиком, Адам сказав, що це якось бідненько. І нарік мене Лендом. Капітаном третього рангу Лендом.6 клас

«Диви, — подумав я.— А таки догадався, що це флотилія. Бо в старших так: бачить листок і каже — листок. І не знає, що той лис­ток може бути чим завгодно: на воді — човном, у повітрі — птахом, а на грудях — орденом… Мабуть, не дурний чоловік, цей Адам».

Адам розпитував про все, що бачив у річці — черепашок, жуків, жаб, дивувався — в інституті такого не вчили. В інституті приду­мали штучне сонце, розраховуючи, що воно принесе велику користь людям, але забули про ту небезпеку, яку може воно становити для них. Ось і в Адама через це страшна хвороба. Потім Адам запропо­нував зробити греблю на річці та млинок. А самій річці дати ім’я та нанести на карту. Бо ж не годиться так річку звати Жаб’ячою.

Ніна

Ні завтра, ні післязавтра Адам не прийшов до греблі. Він дуже захворів. Та через кілька днів, вранці я побачив на березі млинок.

Але стривайте… Виходить, Адам ще раз побував на річці… І зро­бив млинок. Але як — таємно? І коли — вночі? І хто дозволив йому з гарячкою, з такою температурою вставати?

Я слухав млинок до самого вечора, нібито знав, що недовго йому хурчати, що скоїться нове лихо. Так воно й сталося.

Обідня спека. Задуха. Ліниво хлюпоче вода.

Я лежу на камені, як заснула рибина.

Сухо в роті й гірко. Адам не прийде. А що я сам? Що я можу сам? Коли мати штурхне в потилицю, тоді краще одному, забився в куток, похлипав трошки — і все пройшло. А от як зараз: ніхто й не щтурхав у спину, і все-таки гірко… Розчахнутий млинок — і кому ти скажеш про це? Кому розповіси?

Треба, щоб хтось та був. Щоб лежав поруч, грівся на сонці, слу­хав тебе, а ти почав би так: «Прибіг я вранці, глядь — греблі нема…»

Я хочу друга. Хочу, щоб хтось до мене прийшов.

Аж раптом дивлюсь і бачу: пливе човник. Тихо прямує під вер­бами, поминає острівці водяних лілей, безшумно виходить на пле­со, ані хлюпне, ані бовтне веслом. Сонце всипало річку блискітка­ми, і човник пливе, як місяць між зорями, і хтось підгрібає веслом, править до нашого берега. А у човнику — дівчинка. Вона теж бла­китна, очі великі й здивовані, у косах — біла стрічка. Дівчина ви­тягла мокре весельце й поклала на дно човна. І звела на мене голубі очі. Потім спитала, чи я кликав її? Хоч я кликав не саме її, та був радий, що хтось з’явився.

— Слухай, — сказав я.— Протока вузенька, моя нога ледь про­лазить між скелями, а як ти запливла сюди?

Тінь пробігла по її обличчі. Вона пригнулась, зняла білу туфель­ку, постукала нею об борт човна, буцімто вибиває пісок.

Мабуть, не любила, щоб її дуже розпитували.

Вона розпитала про млинок. Виявилося, що вона знайома з Ада- мом, знає про його страшну хворобу і дуже сердиться, що він утік до річки — адже йому не можна.

Дівчинка відпливла, а потім припливла ще — вже на іншому човні: він був не голубий, а білий з темними рисками, наче зробле­ний з березових лубків. І Ніна у білому сарафанчику, з чорною стрічкою в косі. Вона була дуже сумна. Ми знову розмовляли про Адама. Дівчина, як завжди, казала мало. А я розказав їй про своє бажання подивитися потойбічний світ. На це Ніна сказала, що цього робити не слід, бо звідти не повертаються А ще сказала, що добрі люди потім проростають гарними деревами, квітами, а злі —колючками.

Глипа й Бакун

Я не знаю, що снилось коневі. А він мені снився часто.То був старий мудрий кінь. Він доживав свого віку. Його навіть не триножили, а вільно пускали берегом. Кінь пасся над річкою, часто зітхав, засинав на ходу. Він був, кажуть, білої масті, але шерсть давно злиняла, стала брудно-сірою. І тепер, коли річку за­пинало туманом, кінь і сам блукав, як туман, тільки чулося з мо­лочної хмари його старече пирхання.

Він приходив у мій сон, крізь ніч просовував теплу морду. Довго, задумливо дивився у ліжко, форкав мені у вухо. Сонний, я усміхав­ся, гладив коневі м’які, бархатисті губи, щось бурмотів, тягнувся рукою до гриви. І от, сам незчувшись, опинявся на коні. А далі все йшло, як у тому кіно, що ледь-ледь крутиться. Вільно-повільно підно­сив кінь мене вгору, і дух забивало, і я цупко держався за гриву. Ми летіли над бродом, над кручею, так було добре і легко летіти, але хтось шарпав мене, і я падав… падав і падав, серце гупало від страху, і я звисав над кручею. Висів, як на нитці, от-от зірвусь у прірву. Я скри­кував, схоплювався, і німий той крик стояв мені в горлі. Але тільки я засинав, кінь приходив до мене. І ми знов літали.

Звали коня Бакун. Він доживав віку. І як всі старі, він замис­лювався над своїм життям. Турбували Бакуна нечасто — раз чи два на літо. А цього літа ніхто не чіпав його. Про коня немовби забули.

І ось я побачив Глипу. Він ішов не сам, а з іншим дядьком, схо­жим на Глипу. Я зрозумів, що вони йшли по коня.6 клас

Першим перескочив з берега на камінь Глипа. Він смикнув Ба- куна за повід, але той уперся. Кінь, мабуть, не любив, щоб ним по- пихали, тим більше зараз, коли треба обережно ступити через воду на камінь, а камінь слизький, хитається. Смикнули коня — і він аж присів, гостро вигнув хребет, прижмурив сльозливі очі. Страд­ницький вигляд його промовляв: «Пустіть, то піду».

Це вже пізніше я зрозумів, що Бакун оступився, передньою но­гою ковзнув у щілину. А щілина була вузька й глибока, і десь уни­зу, між камінням, кінь намертво застряв копитом.

А Глипа лаявся і, зрозумівши, що з конем біда, запропонував відпиляти застряглу ногу. Мене аж затрусило, чуб наїжився, в го­лові попливли всякі видива, страшні й безглузді: двоє з пилою… крадуться до коня… вжик-вжик… скрегочуть кістки.

За павутиною

Якось ми з Ніною полізли до печери. Звісно, спочатку нам було страшнувато. Але цікавість брала верх. Аж раптом ми завмерли: перед нашими очима з’явилось яскраве та чарівне біле сяйво.

Потім ми вибралися на гору Хіврю. Посідали на стежку й поба­чили павучачу нірку. Стали дратувати та виманювати з нірки паву- ка-хрестовика. А потім довго слухали, як бринить павутинка.

Та ось я почув мамин голос. Мама питала, з ким це я розмов­ляю. Вона переживає, що мені ні з ким і погратися. Але я, хоч і сам, побував уже і в печері, побігав у степу, ловив павука, словом, на­бігався, набалакався вволю.

Все відпливає

Адама не стало. У Ніни розвалився човен. Я пообіцяв зробити їй новий.

Баба Сіроха принесла посилку від Адама. Той залишив для мене лісові дарунки — шишки з ялинки, жолуді, пташине перо й іще ба­гато всякої всячини.

Восени Ніна відпливла на новому човнику. Річка була встелена осіннім листям, над нею неслися павутинки, а вище — журавлині ключі.

Я дивився, як вітрильник Ніни зменшується й перетворюється на журавлика, веслує між хмарами.

І досі не знаю, чи була така дівчина, чи я її просто вигадав.