Золота осінь. Згасло веселе барвисте літо, і вересень став повноправ­ним господарем у лісах, полях, на річках і ставках. Вранці вже незвично холодно, а вдень сонечко, наче на згадку про літо, весело пригріває. Відпочивають після тривалої і ви­снажливої праці поля. Віддали господарям свій багатий уро­жай садки. На всьому відчуваєш прохолодний подих осені.

Сіре небо все частіше вкривають низькі та важкі хма­ри, і сіється дрібний надокучливий дощик.

Наче замислившись, стоїть сумний і мовчазний ліс. Деревам ось-ось треба скинути своє пишне вбрання і підста­вити гілля холодним дощам, хуртовинам. Ось повільно кружляє у повітрі кленовий лист. Старий дуб сумовито рипить на галявині, наче замислився перед тривалим зи­мовим сном. А біля вкритого мохом трухлявого пня виши­кувались у рядок рівненькі та стрункі опеньки. їх сила- силенна, і всі так і просяться в кошик.

Розкішними червоними гронами обвисає горобина. А ли­повий лист з почорнілими гострими зубчиками наче вкри­тий ніжним оксамитом.

Пожовкла трава припала до самої землі, і тільки крихітні блідо-червоні зірочки вереску милують око.

Високо в небі роблять прощальне коло запізнілі ключі журавлів. Вони летять у вирій і сумно курличуть, наче ще раз нагадують, що прийшла осінь.

В таку мить у душу зазирає світлий смуток і ми поринає­мо в роздуми про сенс нашого життя, про своє покликання.

Усе це і є ознаками найромантичнішої, найкрасивішої пори року, оспіваної поетами та композиторами, письмен­никами та художниками, – золотої осені.