Зображення життя та побуту. “Маруся” — повість, що за своїми філософськими мотивами та літературними ознаками належить до сентименталізму, літе­ратурної течії, що панувала наприкінці XVIII — початку XIX століття. Після довгих часів класицизму й раціоналізму мис­тецтво знов звернулося до почуттів, доводячи цінність звичай­ного життя й щастя. Чисті почуття письменники і поети шу­кали у представників народу, типовими тоді вважалися селя­ни. Водночас з’явилась цікавість до фольклору, етнографії, на­родного побуту. Усі ці риси притаманні повісті “Маруся”.

Автор розгортає трагічну історію невтіленого кохання на фоні старанно змальованого селянського побуту.

Проста хата, у яких жили тисячі сімейств, подібних до сімей­ства Дротів, повсякденні клопоти, тяжка праця не заступають чистих та глибоких почуттів — несподіваного великого кохання, вірності, турботи про рідних (адже у Марусі хвора мати, яки веселішає, дивлячись на веселу, моторну, роботящу доньку).

З любов’ю зупиняється Г. Квітка-Основ’яненко на найдріб- ніших деталях старожитнього побуту. Отак дівчата одягались, отак прикрашали сорочки, отакі стрічки у них були… Доклад­но і детально змальовано народні обряди: заручини, вечорниці, весілля. Нічого не пропустив письменник’ Він розповів, як сва­тають, як вбирають молодих, які пісні співають, які танці танцю­ють. І до народної традиційної символіки додається інтимна, особиста: оті стрічки, чорна або червона, які прив’язує до вінка Маруся. А одяг селян описаний з такою докладністю, що зараз можна виготовити подібний тільки по розповіді письменника. Він дуже добре знає те, про що з любов’ю пише, для нього немає дрібниць. Святковий наряд Марусі допомагає побачити ніжну, тендітну, чуйну, роботящу дівчину. У ті часи дівчата повинні були самі прясти, ткати, шити та вишивати сорочки. Ось який одяг на Марусі: “Сорочка на ній біленька, тоненька, сама пряла і пишнії рукава сама вишивала червоними нитками… Запас­ка шовкова, морева; каламайковий пояс… панчішки сині, су­конні, і червоні черевички”.

Але не тільки народні традиції, але й реалії того часу не обминає у повісті Г. Квітка-Основ’яненко. Перше сватання Василя до Марусі нещасливе, хоч вони кохають одне одного. Василь — сирота, а це за миколаївських часів означало, що його віддадуть у солдати на двадцять п’ять років. Батько Марусі не може не думати про те, як буде жити його дочка без чоловіка: “Ні жінка, ні вдова; звісно, як солдаток шанують… Худобу розтаскають, хто її защитить? Діточки без догляду, без науки, у бідноті без всього помруть…” Василь зумів заро­бити грошей, щоб найняти замість себе людину, посватався an Марусю ще раз. Батьки погодилися, але за законами сентиментальної літератури щастя героям не дається. Маруся :ні студилася під час зливи б борі біля озера, там, де вони зуотрі чались із Василем. Дівчина померла.

Сторінки, що присвячені похорону Марусі, найпронизливіші в повісті. Детальне, з дрібними подробицями змальовані ті родних звичаїв та обрядів цього разу допомагає письменни­кові передати трагізм загибелі молодого життя та великого кохання. Померлу до весілля дівчину вдягають у весільне вбрання, призначають, як на весілля, дружок, світилок, боярів. Придане роздають бідним людям. Коли везуть труну до цер­кви, попереду іде світилка, далі, як у весільному поїзді, гості, але замість подружжя — покійниця.

Повість “Маруся” закінчується смертю героїв, але обидва вони сподіваються на зустрічі “…і будеш ти моєю, коли не на сім світі, так на тім!”. Цього вимагали закони сентименталь­ного жанру. Але глибоке знання народного побуту, справж­нього селянського життя, любов до України, її звичаїв та тра­дицій допомогли автору створити повість, що відрізняється справжніми рисами реалізму. І зараз з великою цікавістю читаємо ми “Марусю”, бажаючи знати, як жили і кохали, пра­цювали та відпочивали наші не такі вже й далекі предки.