Зображення козацького лицарства. Так сталося, що, маючи досить довгу історію, Україна довго не мала власної історичної прози. Були величні літописи, а ось роману, де в дзеркалі художнього осмислення відбивалася б наша складна історія, не було. І тим більшу цінність набуває з цієї точки зору діяльність славетного діяча української культури й літератури Пантелеймона Куліша.

Роман “Чорна рада”, який має підзаголовок “Хроніка 1663 року”, був написаний у 1857 році. Називаючи цей твір хронікою, Куліш наголошує на тому, що буде намагатись об’єктивно відтворювати події майже двохсотрічної давності.

З особливою любов’ю автор змальовує образи козаків — лицарів давнини. 1663 рік — це епоха соціальних суперечностей, які вщерть наповнили Україну після переможної визвольної війни. Старшина сперечалась із простим козацтвом, шляхта — з козаками й міщанами, селяни — із шляхтою й козацькою старшиною. Перелік самих суперечностей зайняв би набагато більше місця. Але найважливішим епізодом року стала Чорна рада, у якій узяли участь низи суспільства — так звана чернь. Тривала боротьба за гетьманську булаву, активну участь у якій брали й запорозькі лицарі.

Пантелеймон Куліш зобразив кілька козацьких характерів, і про кожен з них можна написати окремий твір.

Ось, наприклад, Кирило Тур. Його життєва філософія глибоко закорінена в легендах і переказах про славного козака Мамая. “А в нас над усе — честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала”, — зазначає Тур. Козаки, за легендами, уміли напускати ману на ворога й легко здобували перемогу, а винахідливість козаків також увійшла до народного фольклору. Такий козак, як Кирило Тур, здається безсмертним — за ним усе запорізьке лицарство й весь український народ.

Яким Сомко — інший яскравий персонаж роману. Це насамперед полководець і державний діяч. Так характеризує письменник Сомка: “Очі ясні, веселі, як зорі, і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи”. Ось такій людині стати б українським гетьманом, але підступність Брюховецького перемагає.

Полковник Шрам — це насамперед людина, яка вміє мислити мудро, у масштабі держави. Його розуміння тогочасних українських реалій було б слушним і сьогодні. Прагнення до єдності в межах держави, палка любов до України роблять Шрама представником кращої частини українського суспільства. Патріот, герой — такі визначення найбільше підходять до полковника Шрама.

Петро Шраменко — син полковника Шрама, який успадкував усі найкращі якості батьківської вдачі. Це козак-ро-мантик. Автор порівнює Петра з орлом. “Він добрий був син і щирий козак”. Хіба можна підшукати кращу характеристику для молодого Шраменка? Слава їхнього роду — то золота слава, і Петро краще загине, ніж зганьбить свій рід і свою славу.

Пантелеймон Куліш має критерій для оцінки кожної людини. Це є міра відданості Батьківщині, любові до неї. Далекоглядний Сомко є кандидатом на гетьманську посаду, і всі помірковані українці підтримують його: тільки Сомко зможе зміцнити українську державність, тільки він урятує країну від остаточної руйнації. Як сталося насправді, усім добре відомо.

Автору вдалося створити історичний роман, сповнений живого колориту тієї буремної епохи. З першого рядка роману читача захоплює почуття причетності до давніх подій, які, здається, і досі впливають на долю України. А втім, не кожен гетьман — зрадник, і не кожна рада — чорна. Ось тут бере початок надія, яка має жити в наших серцях, якщо ми хочемо бачити свій край єдиним, багатим і щасливим.