Значення поеми І. Котляревського «Енеїда» для нової українсьної літератури. Від самого початку про «Ене’іду» багато говорили: від загального схвалення читачів до різких висловлювань окремих критиків. Можливо, саме це і є позитивним моментом. Так чи інакше, але про початок нової доби в українській літературі за говорили, його помітили, а головне, його визнали, як явище, яке відбулося.Паннтелеймон Куліш навіть висловив побоювання, що «тим реготом над «Енеїдоки мало-мало не згубили самі земляки свого ж новонародженого слова». Однак сьогодні важко сказати, чи стало б таким знаковим явищем «новонароджене слово» з-під пера ранніх романтиків. Це розумів і Шевченко, бо просив «праведну душу»’ автора «перелицьованої» поеми прилинути до нього, сироти, в Петербург «хоч ми одно слово» і заспівати «про Україну»: «Нехай усміхнеться серце на чужині, Хотк раз усміхнеться, дивлячись, як ти Всю славу козацьку за словом єдиним Переніс в убогу хату сироти». Хоча пізніше зрілий Шевченко теж долучився до критикіи «Ене’іди», бо вже дивився на неї не такими романтично-козакофільськими очима, а більше «мужицькими очима». І Куліш, і пізній Шевченко вбачали в поемі її невідповідність народним думам та історичним пісням. Більше того, вони, як і більшість тогочасних українських критиків, звинуватили Котляревського у насмішкуватому ставленні до наддніпрянських українців. Куліш не бачив, а можливо, і не хотів бачити позитивних моментів у культурі сміху. Він виступав як романтичний і при цьому національно-демократичний критик. У своїх публікаціях «договорився» до того, що порівнював автора «Ене’іди» з таким собі панком, який «в наш одяг прибрався і нас передражнює й на сміх підіймає». А ще ганьбить наші звичаї і українське слово «перековерзує».

Та, незважаючи на шквал негативної критики, «Енеїда» від початку проторувала собі широкий шлях до людських сердець. Народ не бачив тут висмію вання «української народності» і аж ніяк — «комічно-потворного змалювання» українського життя». Нарешті українська література «заговорила» мовою україн-і ського народу — нехай навіть частково суржиком, а точніше — мовою бурсаків семінаристів. До того ж у «Енеїді» є все: і історія, і уславлення козацької доби, і осуд російських імперських амбіцій, і народна мова, і народні звичаї, традиції, вірування.

Ще один український письменник — Євген Маланюк — долучився до критики своїх попередників. Він пафосно стверджував, що в «Енеїді» «нащадки великого минулого обернулися на перевертнів, диваків і мочеморд». Він звинуватив Котляревського у висміюванні власної історії, власного народу, його культури. Однак, віддаючи належне талантові автора, Є. Маланюк зазначив, що поема Котляревського — останній пізній «цвіт тієї української шляхетчини, що вже сама себе пародіює й травестує».

Я вважаю, що слід дивитися на «Ене’іду» значно глибше. За пародійністю і травестійністю криється, можливо, єдиний шанс автора сказати своє істинне слово, такий незвичний спосіб «озвучити» свій протест як представника при- гнобленої нації проти невпинного наступу російсько-імперських сил після зруйнування Запорозької Січі і ліквідації козацької автономії. Можливо, через сміх і сатиру автора передалася і неспроможність народу опиратися тому наступові. У поемі є чимало серйозних речей, які автор наче своїми долонями огорнув від сміху і глуму. Це передусім — біль і ностальгія за втраченими Гетьманщиною та козаччиною:

Так вічной пам’яті бувало У нас в Гетьманщині колись, Так просто військо шиковало, Не знавши: стій, не шевелись; Так славнії полки козацькі, Лубенський, Гадяцький, Полтавський В шапках, було, як мак цвітуть, Як грянуть, сотнями ударять, Перед себе списи наставлять, То мов мітлою все метуть.

Поема Котляревського «Енеїда» як пародія на високий і помпезний стиль класициизму стала водночас, за висловом Дмитра Донцова, «епопеєю української намиції.  У цьому виявився неперевершений геній І. Котляревського.