ЗНАЧЕННЯ ДАВНІХ ЛІТОПИСІВ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ. Поштовхом до розвитку української літератури традиційно вва­жаються дві важливі події: віднайдення слов’янської азбуки і пере­клад церковних книг слов’янською мовою болгарськими просвіти­телями Кирилом та Мефодієм, а також хрещення Київської Русі князем Володимиром. Через болгарське посередництво на нашій землі відомими й популярними стали твори, створені у Візантії та інших країнах світу. Серед інших творів відомими стали і так звані « хронографи ». Це грецьке слово складається здвохоснові дослівно перекладається як «запис за роками». Основою візантійських хронік була оповідь про царствування того чи іншого монарха, із точною вказівкою на роки його правління.

Через деякий час на Русі з’являються свої хронографи, які ста­ли називатися літописами, тобто писання за літами, роками. Руські літописи зберігали основний принцип запозичених хронографів: літописець спочатку називав певну дату, а потім указував, які події відбувалися цього року.

Руський літописець мав дуже важливе завдання, тому він зупи­нявся не на одній історичній постаті, але прагнув показати всю істо­рію своєї землі, ще від часів біблійного всесвітнього потопу. На пер­ший погляд, можна заперечити: у Старому Завіті немає згадок про Русь. Проте невідомий нам автор дотримувався іншої думки: він прагнув включити історію своєї землі у світову історію, співвіднес­ти її зі світовим часом, із Священною історією. Саме тому і виклад подій літописець намагається вести від початкових часів, від часів створення світу. До речі, і хронологія, якою послуговується автор літопису, починається не від народження Христа, а від уявної дати створення світу. Як, наприклад, зрозуміти, про події якого часу свідчить запис, що починається датою «В лето 6376 почав царство­вать Василий»? Для того щоб перейти до нашого літочислення, не­обхідно від 6376 відняти 5508. Отримуємо дату: 868 рік від народ­ження Христа. Отже, Василій почав своє царствування за сто трид­цять років до офіційного хрещення Русі, коли ще панував язич­ницький культ.

Звісно, що літописець не міг бути свідком усіх описуваних подій. Під час створення літопису він користувався різними джерелами, усними й писемними. Тому в науці літописи називають ще звода­ми, тобто відомостями, які були упорядковані й зібрані, зведені в ( дине ціле. Найдавніший літописний звід, який зберігся до нашого часу, називається «Повістю врем’яних літ». Уважається, що авто­ром цього зводу був чернець Києво-Печерського монастиря Нестор.

Своє повіствування Нестор починав із біблійної легенди про світо­вий потоп і розподіл землі між синами Ноя Симом, Хамом і Яфетом. Слов’яни походили від племені Яфета і спочатку жили на берегах Дунаю. Слов’янський народ складався з кількох племен, серед яких Нестор називає полян, древлян, дреговичів, полочан, бужан, кривичів, волинян, в’ятичів, радимичів, сіверян, словенів. Кожне з племен мало свої «закони» та «норови», проте в єдину народність племена об’єдну­валися, тому що мали спільну словенську (або руську) мову.

За свідченням літописця заснування Києва передбачив ще апос­тол Андрій, який благословив київські гори та поставив на одній із них хрест. А легенду про заснування Києва братами Києм, Щеком, Хоривом та сестрою їх Либіддю, вміщену в текст літопису, знають, мабуть, усі українці. Тільки одна деталь, здається, залишилася поза нашою увагою. Нестор наголошує на тому, що існує багато легенд про заснування Києва. Він застерігає читачів, щоб вони не вірили, що нібито Кий був звичайним перевізником на Дніпрі. Насправді весь рід Кия князював, а сам він ходив до візантійського царя. Таким чином, літописець підкреслює ще раз: Київська Русь має свою давню історію, в якій не місце вигадкам та жартам.

Із захопленням ми читаємо історію про славну княгиню Ольгу, яка помстилася нерозумним древлянам за смерть свого чоловіка. Взагалі Нестор прославляв тільки тих правителів, які боролися за об’єднання руських земель, уміли «творити мир» на нашій землі подібно Ярославу Мудрому та Володимиру Мономаху. Основна увага літописця зосереджена на постаті князя Володимира, який прийняв у своє серце благодать і охрестив усю Русь. Руське літописання про­довжувалося і після «Повісті врем’яних літ», не переривалося і в часи татаро-монгольської навали. Безпосереднім продовженням «Повісті врем’яних літ» стали Київський та Галицько-Волинський літописи, які також збереглися в пізніших списках, зокрема Іпатіївському.

Київський літопис — це умовне найменування деяких статей Іпатіївського списку, в яких події відображені з 1117 р. і до кінця XII ст., в період гострої міжкнязівської боротьби за княжий стіл між нащадками Володимира Мономаха та Олега Святославича (Гориславича) та проти половецьких військ.

У другій половині XIII ст. було створено Галицько-Волинський літопис, у якому події починаються з 1200 р. Складається він з двох самостійних частин: Галицької та Волинської. Автор Галиць­кого літопису відійшов від хронологічного принципу — в центрі повіствування історична особа князя, його біографія. Політична та й по суті військова кар’єра Данила тривала нескінченно довго — шість десятиріч. Це при тому, що прожив князь усього 63 роки. Чо­тирирічним хлопчиком сів він на височенного батькового коня, якого поки що тримали за вузду ближні бояри Романа. А до повноліття за нього правила мати, владна і горда княгиня Анна.

Волинська частина присвячена внутрішнім подіям Волинського князівства за часів Василька Романовича та його сина Володимира Васильковича. Особливо прихильний автор до Володимира — ідеал розумного правителя, хороброго воїна, сміливого мисливця, книго­люба і філософа. Із співчуттям оповідається про його затяжну хво­робу, муки і смерть.

Важливим джерелом інформації про події визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького є козацькі літописи: літопис Са­мовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, «Історія Русів».

Безумовно, давні літописи є для нас надзвичайно важливим джерелом історичної інформації про народження й розвиток нашої держави. З іншого боку, давні літописці намагалися донести дуже важливу думку: Київська Русь і пізніші державні утворення на її території є однією із наймогутніших християнських країн і вона має сама визначати свій подальший розвиток, незалежно від Візантії або інших держав. Як бачимо, ця ідея залишається актуальною і сьогодні для нашої незалежної України.