Вставай, Україно, вставай, Єднай Чорне море й Карпати,

І свій переболений край Не дай ворогам розламати.

Д. Павличко

Живемо лише для Батьківщини. Сьогодні над моєю землею сяє сонце, задивляються в чисте небо сині очі річок та озер. Відбуяв пишним цвітом квітень, відспівав солов’ями в садах травень, золотим сяйвом відхвилювалися неозорі пшеничні лани. Усе це ознаки моєї України, що відсвяткувала річницю своєї соборності. А якою дорогою ціною дісталася їй ця незалежність! Крізь віки, крізь історію України пліч-о-пліч ішли гордість і неповага, радість і сум, любов і ненависть. Оглядаючись у минуле, бачимо ми отой розбитий шлях, яким упевненою ходою крокували ук­раїнські лицарі до омріяної волі.

Не один ти стрічала погрозний погром,

Знаєш тупіт, і стукіт, і грюкіт Батиїв,

— писав М. Т. Рильський про Україну в роки Великої Вітчизняної війни. Та, крім ворогів зовнішніх, були й СВОЇі Тривалий час нашому народові прищеплювали почуття дру­горядності, неповноцінності, закривали українські школи, зни­щували дух національної самосвідомості, а тих, хто підіймав голос нротеЪту, переслідували, ізолювали від суспільства, а то й просто фізично нищили.

Та як той казковий птах Фенікс відроджувався дух непо­кори, лунав звитяжний голос, бо “хіба умерти можна їй, коли у гуслях — дух Боянів?”

Так, справжніх синів і дочок України не залякати нікому, вони твердо вірять у те що

…навіть там, де не цвіте калина, де слово зневажається моє,

Я знаю: є на світі Україна,

Не грудка, а земля з народом є!

І вони борються, бо кожен день нової доби моєї держа­ви сповнений боротьби за відродження. А відрод­жувати нам є багато чого. Тоталітарна політика колишньої імперії залишила помітний слід у душах моїх спів­вітчизників.

Досить Часто чую я слова декого, особливо людей похило­го віку, про необхідність знову об’єднатися. Проводяться всілякі акції протесту щодо прийняття закону про державну мову. Особливо боляче мене вражають виступи окремих лю­дей, які в категоричній формі заявляють про своє небажання вивчати державну мову й спілкуватися нею. До щему стис­кається серце, так хочеться сказати кожному з цих манкуртів словами В. Баранова, що.є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,

І що ми на Вкраїні таки український народ,

А не просто населення, як це у звітах дається.

На щастя, доходять вони до сердець тих, хто у свій час відвернувся від рідної мови, більшості тих, хто обрав Україну своєю Батьківщиною. Хіба не доказом цього є біль і страж­дання тих людей, які зараз збагнули, що втратили вони рідну мову, утратили зв’язок із своїм родом, народом. В. Шовко- шитний так про це пише:

Я — украинец до седьмых колен.

Прапрадед мой шелками шит на Сечи,

И ни чужбина, ни турецкий плен

Его козацкой не лишили речи…

Я растерял, как воду из горсти,

Тот клад, что сохранил в неволе прадед,—

Не знаю языка…

І сльози душать цю людину, бо вона відчуває свою провину перед нащадками, перед Україною:

Простите, сыновья, и, дочь, прости.

Прости мене, прапрадіде-козаче.

Прости мене, мій споконвічний краю.

За те, що на російській мові плачу Об тім, що мови рідної не знаю.

Нам, сімнадцяти літнім, вирушати в самостійне життя, ми не маємо ще життєвого досвіду, але серце підказує, що розбра­ту, негараздів у політичному й економічному становищі Ук­раїни комусь хочеться. Мабуть, отим одиницям, які багаті­ють на цьому. Та ми не повинні зневіритися, а маємо вистоя­ти, перебороти всі труднощі. Це до нашого розуму, до наших сердець линуть слова пісні:

Брати мої, сестри,

В тривожний цей час

Нас хочуть усі посварити.

Гуртуймось, шикуймось,

Не даймо себе посварити!

У нас ще багато невирішеиих проблем. Як пише О. Міщенко:

Стоїть моя Україна

Знову боса й гола.

Серед багатого поля

Стоїть, кусень хліба жебрачить…

Чому так сталося? Чому,

Моя Україно святая,

З тебе сміються в світі?

Невже мати такая?

Ні! Думаю — діти!

До цих слів поета ми, діти України, повинні прислухатися сьогодні, щоб не було пізно. Кожен має зрозуміти, що май­бутнє держави в наших руках. Відчуймо в собі провину перед рідною землею і відповідальність за все, що в ній діється. Будьмо оптимістами, цьому вчать нас славні попередники, бу­демо вірити в те, що…

…розіллється знов медами Земля, що освятив

Тарас Своїми муками-ділами..,

бо “ради кого Шевченкові йти було в Орські степи, ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?”

Хай у серці кожного із нас молитвою звучать слова Б. Лепкого:

краю мій! Свята руїно,

Новітня Троє в попелах!

Перед тобою гну коліно кличу: “Боже в небесах,

За кров, за муки, за руїну,

Верни, верни нам Україну!