Життєва драма Шевченка. Всю історію життя Шевченка можна назвати тяжкою, нестерпно болісною драмою; історію його думки і твор­чості – драмою не менш тяжкою. Особиста драма в нього тісно і нерозривно сплітається з драмою його як геніаль­ного виразника думок і заповітів ідеалів рідного йому на­роду. Однак чи не найдраматичнішою стороною життя і творчості українського поета є його самотність як митця.

Звичайно, він мав багато друзів, які схилялися перед його талантом. Пантелеймон Куліш казав навіть, що Шев­ченко – «національний пророк», а «сяйво духу Шевченко- вих творів було чимось надприродним».

При такому ставленні сучасників не могло бути достат­ньо об’єктивної оцінки творчості поета. А Шевченкові так потрібні були дружні поради для того, щоб з’ясувати ви­брані ним шляхи творчості, перевірити їх правильність.

Коли читаємо «Кобзаря», впадає в око дивовижна скромність поета в оцінці своєї творчості і суспільної ролі його музи. Він ніби не впевнений у своїх силах. Чуючи навколо себе стільки похвал, бачачи захоплення і схиляння перед своїм талантом, він не заспокоюється на лаврах, не піддається по­чуттю самовдоволення. Навпаки, душу поетову огортає са­мотність, в нього виривається гаряче благання:

…Ридаю,

Молю ридаючи, пошли

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось.

Щоб людям серце розтопило

І на Украйну понеслось.

У цьому сповненому почуття трагічності пристрасному благанні поета ніби чуються нотки деякого усвідомлення безсилля виконати своє покликання.

Цікавим є зізнання поета про те, що він не дочекався «святої правди ні від кого», звичайно, правди, яка стосуєть­ся його діяльності як поета. Далі поет розкриває, що саме він розуміє під цією правдой). Знову ж таки, відчувається в поезії трагічний мотив духовної самотності митця: ми­нуло десять років з часу виходу «Кобзаря», а людям «не­наче рот зашито»:

Мій Боже милий, як хотілось,

Щоб хто-небудь мені сказав

Хоч слово мудре, щоб я знав,

Для кого я пишу, для чого,

За що Вкраїну я люблю,

Чи варт вона вогня святого?

Ці слова вирвалися в поета під час заслання (1849), коли відчуття відірваності від рідного народу і відсутність спілку­вання з близькими людьми особливо болісно давали себе знати. Можливо, поет непокоївся, що його слово, позбав­лене достатньої сили того впливу, для якого воно покли­кане, не так буде зрозуміле рідним йому народом і не при­несе очікуваного «дорогого жнива». Хто знає…

І, можливо, в тому гіркому келисі страждань, які дове­лося впродовж свого життя випити генію, найгіркішими краплями були саме ті, які отруювали його зранену свідомість самотнього і залишеного самого на себе у своїй творчості поета. І, можливо, перед цими стражданнями бліднуть і никнуть ті, які довелося звідати митцю як лю­дині, що відчула на собі весь жах Миколаївської епохи, все прокляття кріпацької неволі. А першопричиною цих бо­лісних переживань була, очевидно, глибока любов до Ук­раїни, до цієї «розритої могили», з якої викинули дорогі кістки і поглумилися над ними. Щоб любити, розуміти Тараса Шевченка і як геніального митця, і просто як лю­дину, треба знати ці грані духовного світу великого поета.