ЖИТТЯ ПРАЩУРІВ. Усна народна творчість — це неоціненне джерело відомостей про життя, традиції українського народу минулого. Зокрема у соціаль­но-побутових піснях ми можемо дізнатися про різноманітні аспек­ти побуту наших предків: родинні стосунки, обов’язки кожного з членів сім’ї, обряди й свята, професійні уподобання, громадські спра­ви, особливості повсякденного життя тощо. Ф. Шиллер стверджу­вав: «Де співають, там охоче лишайся жити, лихі люди не мають пісень». Не можна не погодитися із словами мудреця: ми живемо на землі, де співали і в радості, і в горі.

На думку вчених, почали співати люди під час роботи. Пісня організовувала колектив і допомагала злагоджено виконувати най­складніші завдання. Українські народні трудові пісні майже не збе­реглися, хоча в деяких районах ще й сьогодні співають перед робо­тою або після роботи. Мелодія і ритмічні слова створюють психоло­гічний настрій, спрямований на успішне виконання праці.

Пізніше виконання пісень стало підпорядковуватися сезонам року, що можна легко пояснити. Основне населення України скла­дали селяни, життя яких залежало від важкої виснажливої хлібо­робської роботи.

З часом сформувалися сезонні цикли пісень, підпорядковані періодам польової роботи: зажинкові, жниварські, обжинкові, вес­нянки, колядки, щедрівки. Наприклад, під час жнив пісні звеселя­ли душу, знімали утому, давали наснагу. Жнива — своєрідний підсу­мок праці хлібороба. Це було велике свято. У перший день жнив, одягнувшись у святкове вбрання, до схід сонця йшли в поле. Почи­нала жати найкраща жниця.

Жнива супроводжувалися піснями, в яких, як правило, оспіву­валась земля-годувальниця, прославлялись найкращі женці і, на­впаки, висміювались невдахи й ледарі:

Там у полі криниченька, навколо пшениченька,

Там женчики жали, золоті серпи мали.

Срібнії юрочки, що в’язали снопочки.

Добрії були женці — дівчата й молодиці.

Дівчата — косаті, а хлопці — вусаті,

Молодиці — білолиці.

Існував цікавий обряд по закінченню жнив. Виснажені працею жнивці, клали на землю хліб і воду, потім самі лягали на ниву й качалися по ній, щоб земля повернула втрачені сили:

Ой нивонько, нивонько,

Верни нашу силоньку.

Як ми тя зажинали,

То ми силоньку мали,

Тепер ми марнесенькі.

Як лебідь, білесенькі.

Поступово життя змінилося, пісні збагатилися новими мелодія­ми. Набула широкого поширення побутова лірика, козацькі, чу­мацькі, рекрутські та солдатські пісні. Створювалися бурлацькі, най­митські, заробітчанські, жартівливі, сатиричні пісні, танцювальні та коломийки.

Ліричні пісні подекуди співають ще й у наш час. Вони були відображенням життя людського серця, тому, мабуть, з-поміж інших соціально-побутових пісень, залишаються найпопулярнішими. Ча­сто вони використовуються письменниками для відтворення істо­ричних реалій зображуваного часу. У ліричних піснях ми можемо почути сумну сповідь розлучених закоханих, тугу жінки, на долю якої випали непомірні випробування:

Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці,

Бо на вечорницях дівки чарівниці!

Одна дівка чорнобривая

Та й чарівниченька справедливая.

Особиво цікавими для нас є чумацькі пісні, оскільки в них яскраво і повно відбився не тільки дух чумацтва, а й побут, звичаї та обряди на­роду, що жив на території сучасного Донбасу. Відомо, що шлях чумаків, які торгували сіллю та рибою, проходив донецькими степами. Чума­ки їздили на волах до берегів Чорного та Азовського морів, на Дін, а також розвозили свій товар по всій Україні з міста Тора та з Бахмута (відповідно сучасні міста Слов’янськ та Артемівськ):

Ой ходив чумак

Сім рік по Дону,

Та не було пригодоньки йому.

Ой їхав чумак

З Криму додому.

Сталася йому пригодонька

За всю дорогу.

Уже давно не лунають ті давні пісні. Але читаючи чи слухаючи ці витвори народного слова, ми мимоволі поринаємо в нашу минувши­ну, культурні традиції наших предків.