Житиме українське село. Зимові канікули я провів у селі Сніжкове. Там живуть родичі мого батька, які запросили нас у гості. В цьому селі я неодноразово бував улітку, а ось взимку — вперше. Коли ми приїхали сюди зараз, я навіть розгубився: я не впізнав знайомого села. Влітку воно потопає в зелені. Дерева ніби тіснять будинки. Зараз ріденькі крони дерев не могли сховати від допитливих очей будинки. Вулиці здавалися ширшими, над дахами клубочилися димки. Зима була малосніжною, і село здавалося сумовитим.

— Нічого, ти ще побачиш, як сніжківці можуть веселитися, — сказала тітка Ганна.

Був переддень Різдва, і на вулицях зустрічалися молоді люди, одягнені у старовинні українські костюми. Звучав баян, люди співали, сміялися і ходили від двору до двору. Господарі гостинно запрошували їх увійти в дім.

Я розумів, що чую народні пісні, щедрівки, колядки.

— На нашій вулиці, — сказав дід Василь, — живе найстаріша мешканка села — Катерина Гнатівна Твердохліб. їй сто років. Уявляєш, скільки старовинних пісень вона знає? Саме Катерина Гнатівна допомогла зберегти все це фольклорне багатство.

Багато років Катерина Гнатівна Твердохліб вирощувала у місцевому господарстві цукрові буряки, працювала на тваринницькій фермі. Вона має високу нагороду — їй присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці.

Того вечора я слухав, як співає Катерина Гнатівна. Це була невисока худорлява жінка, з живими блискучими очима, з натрудженими великими руками, — здавалося, вони й досі не втратили своєї сили. Найімовірніше, так воно і є: Катерина Гнатівна, незважаючи на свій поважний вік, всЮ роботу в домі робить сама.

А яка в неї красива душа, розповіли самі пісні, які вона співала того вечора. Це були пісні тих мешканців Сніжкового, які закладали в цьому селі перші будинки, йшли на війну, відновлювали село. Зазвичай хліб називають духом дому. Я б додав, що і пісня є душею дому. А душею цілого села є такі люди, як Катерина Гнатівна Твердохліб. І віриться: доки живуть ці пісні, житиме й українське село.