«Жити хочу! Геть думи сумні!». Я знаю: скільки б не пройшло часу, постать Лесі Українки буде завжди асоціюватися з образом героїні її поезії «Contra spem spero!», рядки якої вражають драматизмом і водночас оптимізмом дівчини, здат­ної за найтяжчих обставин «пісню веселу співать».

Коли я знайомилася з біографією поетеси, мене приголомшили сло­ва її матері у листі до Івана Франка: «Чи ж смерть не була б кращою долею, ніж теперішнє її життє, котре і у неї, і у всіх найприхильніших до неї людей будить тільки тяжкий жаль?» Це ж які страждання своєї дитини бачила мати, щоб так подумати! Ми відчуваємо безмежний відчай цієї матері, але сама хвора дівчина рішуче протистоїть йому, проголо­шуючи: «Contra spem spero!» («без надії сподіваюсь»).

Рядки вірша з такою назвою знайомлять нас з дев’ятнадцятиліт­ньою хворою на туберкульоз дівчиною, яка палко прагнула вирватися з лещат недуги. Але я не можу сказати, що це біографічний епізод із життя поетеси. Перш за все, це філософський роздум, який не залишає байдужим жодного читача, поєднаний з мистецьки довершеною фор­мою. Кожна строфа у цьому — окрема тема, що відбиває настрій, по­чуття, думки Лесі Українки.

Для виразного розкриття цього настрою і почуттів своєї ліричної героїні поетеса обирає показ її внутрішньої драми методом ґрадації. Тому, мабуть, і не дивно, що й моє хвилювання зростало з кожним прочитаним рядком.

Перші дві строфи — то суцільні контрасти: «хмари осінні» — «вес­на золота», «крізь сльози сміятись», «серед лиха співати пісні».

І ми раптом починаємо розуміти, що через пута страждань душа дівчини рветься до щасливого буття, нам передає жагуче прагнення хворої, скованої тяжким недугом героїні, до життя: «Жити хочу! Геть думи сумні!»

Але як вона зможе вийти переможцем у нерівній боротьбі із хворо­бою? Леся відповідає на це питання наступними строфами, загальний зміст яких можна виразити стисло у тезі: за життя треба’боротися. У художній формі вона показує способи цієї боротьби: «буду сіять квітки на морозі», «на гору круту крем’яную буду камінь важкий підіймать», «все шукатиму зірку провідну», «…я буду крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні».

Особисто мене вразив образ квіток на морозі, які буде сіяти героїня,

і,  щоб вони зійшли, «лить на них сльози гіркі». Цей символ передає, на мою думку, стан зболеної душі і готовність загартовувати волю, її непохитність у боротьбі проти недуги. Квіти — це вісники прекрасного в природі, і героїня вірить, що вони можуть стати вісниками прекрас­ного і в її житті. Цьому прекрасному протиставляються образи «вбого­го сумного перелогу» (таким вбачає поетеса особисте життя) і «кори льодової, міцної»(в ній мені вбачається асоціація із фізичним станом хворої).

Мабуть, буде замало сказати, що героїня вірша «Contra spem spero!» — взірець для наслідування, до якого багато хто може звернутися у скрут­ний час. Він вчить вихованню волі, духовної стійкості та послідовності в боротьбі (і не тільки проти недуги!). Легше за все, впавши у відчай і розпач, опустити руки і чекати сумного завершення. А чи не краще разом з Лесею Українкою впевнено проголосити:

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!