ЖІНОЧІ ОБРАЗИ У ТВОРАХ Т. Г. ШЕВЧЕНКА. Для кожного з українців творчість Т. Г. Шевченка є необхідною складовою самопізнання. Хто як не геній, народжений широкими українськими степами, вишневими садками, щирими піснями, міг якнайкраще розповісти про найгостріші, найболючіші проблеми своєї рідної землі? Безправний кріпак, самотній сирота зазнав у своєму житті несправедливість, відверту жорстокість, болюче непорозумін­ня. Мабуть, тому сам став на захист тих, кого доля повсякчас ви­пробовувала, кому дарувала не щастя й спокій, а муки й страждан­ня. Мабуть, тому в творчості Шевченка почесне місце посідають образи жінок. Це і дівчина, в яку вперше закохався хлопець Тарас, це і нещасна мати Катерина, яка занапастила себе і свою дитину, це й наймичка, яка відмовилася від права називатися матір’ю, це і жінка-праведниця Марія, яка віддала себе і свого сина громадсько­му служінню заради високих ідеалів правди, справедливості, «все- творящої» любові, братерства.

Усі вони різні, але всі вони жінки — берегині людського роду, берегині животворящого миру.

У 1847 році, перебуваючи на засланні в Орській фортеці, поет пише вірш «Мені тринадцятий минало», навіяний спогадами про далеке й гірке дитинство. В цьому вірші з’являється образ дівчин­ки, яка заспокоює скривдженого маленького хлопчика добрими сло­вами:

…А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала

Та й почула, що я плачу,

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала…

Ймовірно, що образ цієї дівчини поет проніс у своєму серці крізь усе життя. Це був своєрідний ідеал жіночості у найкращому його прояві — жінка-берегиня, жінка, яка дарує тепло й ласку, жінка- мати, яка захистить свою дитину від будь-яких проявів агресії зов­нішнього світу.

Образ дівчини — це не стільки образ першого кохання, скільки уособлення всього того, чого не вистачало поету в реальному житті — милосердя, добра. Він би шукав захисту в родині, але втратив батьків ще будучи восьмирічним хлопцем. Отже, в материнстві й родині Шевченко вбачав основу суспільства, основу нації, найвище благо людського буття.

Проблема полягала в тому, що становище жінки в суспільстві на той час було безправним. Життя суспільства визначали не стільки державні закони, скільки народна мораль. Причому ця народна мо­раль не завжди була моральною. Яскраво це можна побачити на прикладі головної героїні поеми Т. Шевченка «Катерина».

У поемі «Катерина» поет уперше вдається до розробки сюжету, який пізніше буде переосмислюватися й варіюватися протягом усього його творчого шляху — сюжет про жінку-страдницю, покритку.

Зневажена, обдурена, в латаній свитині бреде Катерина безкінеч­ними шляхами в пошуках свого коханого, тримаючи на руках сина, який не став для неї ні втіхою, ні радістю, а тільки лихом, споку­тою за тяжкий гріх. Як правило, аналізуючи трагедію, люди нама­гаються віднайти відповідь на питання: хто винен? Хто винен у тому, що Катерина загубила своє життя, загубила життя своєї дитини?

Катерина — звичайна селянська дівчина, гарна, молода і недо­свідчена. До неї прийшло перше кохання, перше — а тому, мабуть, і велике. Прийшло, як приходить до всіх, незалежно від соціального становища, характеру, вроди. Катерина віддала всю себе заради ко­хання:

Кличе мати вечеряти,

А донька не чує;

Де жартує з москаликом,

Там і заночує…

Звісно, що навіть з погляду сучасної моралі поведінка дівчини викликає докори. Не змогла відрізнити справжнє почуття від при­родного потягу пристрасті. Ймовірно, що вона й переживала справжні почуття, але… Чи кохав її москаль? Безперечно, ні. Він просто задовольняв власні потреби. Катерина стала просто іграш­кою, розвагою для розбещеного пана, який, можливо, загубив лік тим Катеринам, яких позалишав, служачи в Україні.

Отже, Катерина порушила заповіді народної моралі, християнсь­кої моралі. Але не треба забувати, що вона була звичайною люди­ною, яка все ж таки має право на помилку. Оточення не тільки не допомогло їй виправити помилку, але й своїми необережними дія­ми, словами спричинило справжню трагедію.

Батьки відмовились від вагітної доньки, тому що боялися людсь­ких пліток, людського осуду. Вигнали Катерину з дому.

І справді, так приємно любити своїх дітей, коли вони поводять себе правильно, коли не помиляються. І як страшно витримати тя­гар відповідальності, коли твоя дитина робить неправильний крок, адже вона — жива людина із своїми почуттями, страхами, комп­лексами. Так просто в цій ситуації було залишити розгублену дівчи­ну за дверима рідної оселі і як важко було захистити її від самої себе та людських злих поглядів.

Як бачимо далі, долю Катерини наслідує її син. Від байстрюка так само, як і від його матері, відмовляється батько:

Що зосталось байстрюкові?

Хто з ним заговорить?

Hi родини, ні хатини;

Шляхи, піски, горе…

Першопричину трагедії Катерини слід шукати у людській бай­дужості й жорстокості. Провина батьків дівчини, провина одно­сельців не менша за провину самого москаля. Ставши чужою серед своїх, Катерина не знайшла сили продовжити боротьбу за своє існу­вання та існування свого сина. Це був один-єдиний момент відчаю, який нарешті й призвів до трагедії. Хоча в тексті поеми можна прочитати, що Катерина вирішила покінчити життя самогубством не раптово, а довго думала про це. Проте думання та реалізація думок у реальності зовсім різні речі. Це були думки, викликані відчаєм. І якщо б хтось у цей момент простягнув руку допомоги, ці думки знайшли б інше русло. На жаль, тисячі таких Катерин жи­вуть і сьогодні. Живуть у темряві власних хибних думок та амо­ральної народної моралі.

Пізніше тема покритки знайде асоціативний відгомін у багатьох інших творах Т. Шевченка: «Якби тобі довелося в нас попанувати, то знав би ти, пане-брате, як їх називати, отих твоїх безталанних дівча­ток накритих» («Якби тобі довелося»); «А що тих бідних покриток пустив по світу з байстрюками, отже й нічого» («Марина»); «Нема й сліду моєї Ганни. Я спитав таки сусіду про Ганнусю. «Хіба й ти досі ще не знаєш? ГаНнуся на Сибір пішла. До панича, бачиш, хо­дила, поки дитину привела та у криниці затопила» («Не спалося, а ніч, як море»).

Новим етапом у розкритті теми долі жінок стає поема «Марія». Позбавивши євангельську історію будь-якої містики, поет не при­нижує Марію. Марія отримує необхідну допомогу від Йосипа:

Ходім, Маріє, повінчаймось,

А то… — Й не вимовив:

уб’ють На улиці. —

І заховаймось

В своїм оазисі.

У такому контексті історія народження Ісуса Христа набуває но­вих відтінків. Його народження було б неможливим за умов людської байдужості. Не всі люди однакові: є ще на світі багато людей, які можуть врятувати занепащену душу. Тільки добро народжує добро та робить можливим подальший розвиток людства.

Жінка може залишатися сильною за будь-яких обставин, але їй необхідна допомога для того, щоб залишатися сильною.