ЖІНОЧІ ОБРАЗИ РОМАНУ. Ставлення М. Лєрмонтова до жінок було особливим. Імовірно, що викликано це було тими нещасливими подіями, які сталися у його житті. Рано померла мати, батька він не бачив, оскільки остан­ньому було заборонено бачити сина. Закохався вперше поет у десять років, перебуваючи на Кавказі. Згадуючи через п’ять років прекрас­ну дівчинку і Кавказькі гори, він записав у свій зошит: «Кажуть, що рання пристрасть визначає душу, яка буде любити мистецтво. Я ду­маю, що в такій душі багато музики». Та й пізніше стріла Амура влучала в його серце, але всі романтичні історії закінчувалися розлу­кою, довгою і невимовною тугою.

У романі «Герой нашого часу» головний герой закохується не так уже й часто, але кохання не стає для нього життєдайним джере­лом. Він зізнається, що хотів кохати, але тільки заради задоволен­ня потреб власного серця. Його кохали жінки різні, але об’єднувала їх спільна трагедія — трагедія попраних нещадним демоном Печо- ріним почуттів. Бела — дитя дикої природи. Шістнадцятирічна черкеська красуня, яка стала легкою здобиччю офіцера, отруєного цивілізацією. Печорін підступно полонив дівчину, намагаючись силою здобути її кохання. Якщо під час зустрічей у власному домі Бела сміливо дивилась в очі привабливого російського офіцера, то опинившись в ролі полонянки, вона безкінечно страждала. Ані по­дарунки Печоріна, ані його ніжні слова не діяли на Белу.

Поступово воля її зламалась, вона навчилась спідлоба дивитись на Печоріна, але частіше співала сумні пісні, в яких звучала туга за рідними. Народжена вільним народом, Бела не визнавала свого рабсь­кого становища. Вона говорила Печоріну: «Я твоя полонянка, твоя раба; звісно, ти можеш мене примусити…». Але слова обривалися, і дівчина заходилась плачем. Пізніше вона все ж таки відкрила серце, але з того часу стала нецікавою Печоріну. Це стало справжньою тра­гедією для дівчини. Звертаючись до образу Бели, Лєрмонтов спере­чається з теорією Руссо про природну людину. Якщо раніше роман­тичний світ «природних людей» уявлявся нерушимою фортецею, то у «Герої нашого часу» він стає крихким, змінюється під впливом зовнішніх обставин. Такою обставиною стає приїзд Печоріна. Хоча, як підкреслює автор, Печорін не був головною причиною нещасть у черкеському суспільстві.

Азамат легко погоджується на вмовляння офіцера, викрадає сест­ру. В результаті гине ні в чому не винний батько. Навіть Бела, дізнавшись про смерть батька, «два дні поплакала, а потім забула ». Хоча, зно­ву таки, це суперечливе питання. Звісно, можна погодитись з письмен­ником, що «…для продолжительного чувства мало одной оригиналь­ности, для счастия в любви мало одной любви…», і таким чином бачи­ти причину нещастя Бели в ній самій. Але з іншого боку, саме зовніш­ня сила, Печорін, втручається у чужий світ та руйнує його. Ми відпов­ідаємо за тих, кого приручили? Типово романтичний сюжет законо­мірно має трагічну розв’язку, алетільки коханням не обмежується його смислове наповнення.

Сучаними психологами описана ситуація, коли жертва починає сама виправдовувати свого гнобителя. Так сталося і з Белою. На певному етапі вона зрозуміла безвихідь ситуації, і, можливо, тут спрацював інстинкт, який примушує людей боротися за своє жит­тя. Бела намагалася вижити в абсурдній ситуації, а в цьому ми не можемо її звинуватити.

На Белу чимось схожа інша героїня роману — княжна Мері. Пев­ного мірою вона була теж «дикою, природною людиною», тільки у цивілізованому суспільстві. Ми можемо уявити, що виростала княж­на Мері, як квітка в оранжереї. Цим викликана роздвоєність її душі. З одного боку, чиста й невинна, вона тягнеться до Грушницького, оскільки його легко зрозуміти. Але, з іншого боку, її душа тягнеть­ся до загадкового Печоріна.

Недосвідчена дівчина прагне задовольнити пориви свого юного серця, яке хоче пригод, таємних, хвилюючих. Можливо, пізніше Мері стане схожа на Віру, але під час зустрічі з Печоріним вона легка, цнотлива й чиста. Всі її почуття можна прочитати, чим і ко­ристується Печорін. їх стосунки — це стосунки мисливця та здо­бичі. Печорін, чітко усвідомлюючи свою мету, крок за кроком до неї наближається. Коли треба допомогти Мері, він їй допомагає, коли необхідно зобразити байдужість, він стає холодним: «Она, как цве­ток, которого лучший аромат испаряется навстречу первому лучу солнца; его надо сорвать в эту минуту и, подышав им досыта, бро­сить на дороге; авось кто-нибудь поднимет!» Мері ще не навчилась приховувати свої почуття за маскою великосвітської байдужості. Але не можна, ні в якому разі не можна ставити людині за провину відсутність досвіду. Кожна людина вчиться на своїх власних помил­ках для того, щоб досягти вищого рівня самоусвідомлення, самооці­нки. Дійсно, якщо пройшовши певний етап свого життя, людина не навчилася відповідати за свої вчинки, не спроможна керувати своїми почуттями, як наприклад Віра або Печорін, ось тут виникає справж­ня трагедія.

Фактично, і Віра, і Печорін схожі у своєму ставленні до життя. Навіть Печорін визнає за Вірою силу духу: «Она не заставляла меня клясться в верности, не спрашивала, любил ли я других с тех пор, как мы расстались… Она вверилась мне снова с прежней беспечное- ч ью, и я ее не обману: она единственная женщина в мире, которую я не в силах был бы обмануть».

Можливо, Печорін і Віра могли зробити свої стосунки законни­ми, але водночас і нецікавими, прісними. Печальний життєвий досвід постійно штовхав і Віру, і Печоріна назустріч новим враженням, но­вим почуттям. Знову ж таки, в їхніх серцях була така величезна нереалізована сила, яка не давала їм можливосі жити, як усі. Такі жіночі образи постають перед нами у романі М. Лєрмонтова «Герой нашого часу». І як би не склались долі цих жінок, вони приваблю­ють читача своїми відвертими почуттями, прагненням жити, коха­ти і бути коханими.