ЖІНОЧІ ОБРАЗИ ПОВІСТІ І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО. Література другої половини XIX століття — новий етап в історії українського письменства, етап формування.

Представники реалістичного напряму намагалися якомога прав­дивіше відтворити події та характери, обставини й деталі, підкрес­люючи в них, за Б. Брехтом, суттєве, «земне», типове у глибокому розумінні.

Чи не найкраще реалістична концепція жіночого характеру втіли­лася у творчості І. Нечуя-Левицького. Письменник звертається до різних жіночих типів, створює яскраві, самобутні характери героїнь, становлення яких відбувається у зіткненні з дійсністю.

Знайомлячись із Марусею Кайдашихою, ми із самого початку розуміємо, що цей образ неоднозначний. Ми бачимо працьовиту і вольову жінку, гарну господиню, яку й досі зазивають «за куховарку на весілля, на хрестини та на храми». Доки не з’явилася в хаті моло­да невістка, вона сама порається по господарству. Надмірна улес­ливість Кайдашихи — наслідок її колишньої праці на панів, перед якими селянка змушена була принижуватись довгі роки. Облес­ливість, фальшива манірність, зневажливе ставлення до нижчих за себе, прагнення почванитися перед біднішими роблять Кайдашиху смішною. Письменник переконливо показує, що пиха в поєднанні з дрібновласницьким егоїзмом, внутрішньою непорядністю стає од­нією з причин сімейних колотнеч.

Обставини життя не могли не позначитися на рисах характеру Кайдашихи, тому Маруся — справжня глава сім’ї. Вона зневажає чоловіка через його слабохарактерність, мордує невісток. Але за­слуговує на повагу її велика материнська любов до синів та онуків, бажання бачити їх щасливими, схвалення їх власного вибору. Коли обродилася Мотря, її старша невістка, Кайдашиха «припала коло свого онука, неначе коло своєї дитини… тішилася онуком, колихала його, гойдала…» Але через сварки і гризню невістка «не давала їй дитини й одганяла її од колиски. Тільки вночі, тоді як Мотря спала міцним сном, Кайдашиха вставала до дитини, забавляла, як вона плакала, та годувала її молоком».

Нечуй-Левицький майстерно зображує миттєві переродження своєї героїні. Панський лоск моментально злітає з Кайдашихи в
ситуаціях, коли не потрібно приховувати свою внутрішню сутність. Ось, наприклад, ще зовсім недавно вона нахвалювала Мотрю за пра­цьовитість, коли ж невістка увійшла в її дім, відразу змінила своє ставлення до неї і невдовзі вже переклала на молоду жінку всю хатню роботу. Якось Мотря влучно назвала Кайдашиху «лютою змією», яка «полум’ям дише», а «з носа гонить дим кужелем». Невістка точно охарактеризувала двоїсту натуру свекрухи, яка «на словах, як цимба­лах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне; а як гляне, то од очей молоко кисне». Через таку свою двоїстість Кайдашиха не раз потрап­ляє в смішне і водночас трагічне становище. Сварки, спричинювані нею, часто завдають прикрості їй самій, а в одній з бійок вона навіть утратила око.

Автор дає зрозуміти, що свого часу кріпаччина висушила душу цієї жінки, знищила в ній добре, ніжне, ласкаве, і тепер, звільнив­шись від цього тягаря, вона дістала можливість попихати невістка­ми, як колись нею попихали пани. З часом усіма вчинками Кайда­шихи починає керувати жадоба, і вона остаточно перетворюється на сварливу, люту жінку й «гризливу свекруху».

Мотря, Карпова дружина, — розумна, вродлива і чепурна жінка. За характером вона трохи «бриклива», і в неї «серце з перцем». Але вона працьовита: «діло ніби горить в Мотриних руках». Став­ши невісткою, вона довгий час не відповідала свекрусі на її докори, і тільки тоді, коли вже не під силу було відчувати себе наймичкою, її терпець увірвався. «Я на батька не кричала ніколи, — каже вона Кайдашисі, — а в вас мусиш кричать, коли робиш на всю сім’ю сама». «Не моя воля волить в цій хаті», — розуміє Мотря, і, зви­чайно, їй «схотілося волі та своєї хати». Захищаючи себе та свої інтереси, Мотря поступово втрачає почуття міри і згодом стає свар­ливою і надзвичайно жорстокою людиною, яка в сімейних супереч­ках не зупиняється ні перед чим. Тепер вона здатна на таку нена­висть, що ладна «спопеліти поглядом». Вона стає зла настільки, що Лаврін говорить священикові, що Мотрю треба «посадити в клітку та показувати за гроші, як звірюку на ярмарках».

Зовсім не така Мелашка — жінка лагідного Лавріна. Добра, враз­лива, чуйна, ніжна Мелашка має поетичну душу, ласкаве серце, а в своїй розмові «несамохіть вкидає слова пісень». Мелашка гарно ви­хована, вона любить і поважає батьків, піклується про менших бра­тиків і сестричок, глибоко й щиро кохає чоловіка. «Тиха та смир­на», вона намагається догодити вередливій свекрусі. Але їй нелегко пристосуватися до життя в родині Кайдашів. Мелашка потрапила одразу межі двох вогнів: Кайдашиха з першого ж дня обсипає «не­ласкавими словами», та й Мотря щодня ображає. «Якби мала кри­ла… якби… зозулею летіла, то ліси б посушила своєю нудьгою, кри­лами садки поламала б, степи попалила б своїми сухотами і зелені луги сльозами залила». Картини зустрічей Мелашки з Лавріном пройняті щирою душевною емоційністю. Проте проза життя, без­перервні родинні чвари й колотнечі змінюють урешті-решт і її. По­трапивши у таку родину, де бажання жити в достатку перемогло інші людські чесноти, з часом Мелашка теж очерствіла, загубила красу своєї душі, стала схожою на всіх інших.

Як бачимо, реалістичні жіночі характери в повісті І. Нечуя-Ле- вицького, незважаючи на розмаїття, представлені двома основними типами. Кайдашиха і Мотря — це жінки з активною життєвою по­зицією. Справедливим є зауваження Н. Зборовської, що «помітним фактом в українському селянському світі І. Нечуя-Левицького є мужність саме в жіночому характері». На противагу їм Мелашка наділена рисами пасивності. Вона здатна переважно на переживання та споглядання, смиренність перед несправедливістю навколиш­нього світу. Всі жіночі характери у повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» — яскраві, відзначаються багатогранністю рис. Колоритні, типові й по-своєму оригінальні, вони настільки майстер­но змальовані, що западають у душу читача.