ЖІНОЧІ ОБРАЗИ ПОЕМИ І. КОТЛЯРЕВСЬКОГО. Переосмисливши патетичну Вергілієву поему « Енеїда », І. Котля­ревський вивів на українські обшири образи, які відтворили живу су­часність, уособивши яскраві типи представників різних суспільних верств. У першу чергу нашу увагу привертають образи славних тро­янців, відчайдушних гуляк, «пройдисвітів» і «голодранців», але не менш важливими є жіночі образи.

Умовно їх можна поділити на дві групи: представниці жіночої статі пантеону богів і звичайні земні жінки. Проте всіх їх об’єднує призначення у цьому світі бути матерями, коханими, доньками. Навіть бЬгині у своїх вчинках, думках і прагненнях схожі на звичайнісінь­ких земних жінок. Аналізувати жіночі образи поеми слід з ураху­ванням того, що сюжет її побудований за правилом «подвійного дна». Тобто накладаються одна на одну дві сюжетні лінії: перша, основна — реальні мандри запорозьких козаків після зруйнування Січі і дру­га — канва сюжету Вергілія. Причому перша лінія домінує над дру­гою через образну систему твору.

У такому контексті цілком вірогідно прочитувати в образі богині Юнони риси реальної історичної жінки — імператриці Катерини II, чиї дії, власне кажучи, й призвели до руйнування Січі. В римській міфології Юнона — це дружина верховного бога Юпітера (Зевса), ца­риця богів і богиня шлюбу. Під час греко-троянської війни вона підтримувала греків, і, відповідно, троянців ненавиділа. Паралель з живою історією очевидна: Російська імперія не хотіла і не визнавала незалежності Малоросії.

Для того щоб викоренити будь-які зародки державності в українсь­кого народу, необхідно було знищити культуру, мову і оплот цієї дер­жавності — козацтво. Зрозумілою є і паралель греки — троянці, вели­короси — малороси. Отже, Троя — це стародавнє місто в Малій Азії. Після зруйнування Трої греками троянці оселилися в Італії і поклали початок Римській державі. На мій погляд, саме у козацтві вбачав І. Котляревський ту основу, на якій відродиться з попелу і розквітне У країнс ька держава.

Але повернемося до образу Юнони. Троянці збираються у дале­ку путь, і тут на заваді їм стає цариця богів:

Но зла Юнона, суча дочка,

Розкудкудакалась, як квочка, —

Енея не любила — страх;

Давно уже вона хотіла.

Його щоб душка полетіла

К чортам і щоб і дух не пах…

Та що троянцям зла Юнона, якщо на їхньому боці богиня кохання Венера. Слід зазначити, що і поведінка богинь, і їх вбрання витри­мані в українському стилі. Юнона ховає під кибалкою косу, одягає спідницю й шнурівку і йде до Еола з хлібом та сіллю. Венерин одяг такий самий, як і в української жінки на свято. З вуст грізних богинь лунають слова і прокльони такі ж соковиті й емоційні, як, наприклад, у героїнь «Кайдашевої сім’ї»:

Поганий, мерзький, скверний, бридкий,

Нікчемний, ланець, кателик!

Гульвіса, пакосний, престидкий,

Негідний, злодій, єретик.

За кучму сю твою велику

Як дам ляща тобі я в пику.

«То тут тебе лизне і чорт!» — виголошує своє незадоволення від’їздом Енея міфічна фінікійська цариця Дідона. Як розчарована жінка вона, за звичаєм, звертається за порадою до сестри, щоб «горе злеє розказать, Енеєву оплакать зраду, і льготи серцю трохи дать».

Є в «Енеїді» й кілька епізодів, у яких відображається ставлення до жінок серед запорізького братства. Як відомо, козаки не дуже полюбляли, щоб жінки втручалися в їхні справи. Вони були воїна­ми, це було їх головне призначення у житті. Призначення жінки полягало в тому, щоб зберігати родинне вогнище, ростити дітей і у разі потреби опікуватися чоловіком.

Так, розповідаючи про заворушення в латинському царстві, поет зазначає, що «Амата к війні латинців підвела», бо

Коли жінки де замішались

І їм ворочати дадуть,

Коли з розказами втаскались

Та пхикання ще додадуть,

Прощайсь навік тогді з порядком,

Пішло все к чорту неоглядном,

Жінки поставлять на своє…

Не жаліє Котляревський жінок, навіть коли вони опиняються в ситуації трагічній. Так, описуючи смерть славних троянців Низа та Евріала, поет вдається до шаржування. Ось Евріалова мати, за­чувши про смерть сина, «кричала, ґедзалась, качалась, кувікала, як порося…».

Слід згадати й ще про один жіночий образ, до якого зверталися по­ети у всі часи — образ музи. Муза митця — цнотлива панночка, яка обов’язково має бути веселою, гарною й молодою. Тим самим автор підкреслює своє головне завдання: розсмішити і примусити думати. Сміх дозволяє Котляревському урівняти «вправах» представників усіх станових груп, усіх статей. Як гуманіст і просвітитель поет ставить сміх на службу суспільному прогресові, досягненню гармонії між особис­тим і суспільним, між людиною і державою.