Жіноча доля в поезіях  Шевченка. “Такого полум’яного культу материнства, — пи­сав М. Рильський, — такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки негізнайти, мабуть, ні в одного з поетів світу. Нещасливий в особистому житті, Шевченко найвищу і найчи­стішу красу світу бачив у жінці, в матері”. І коли цю кохану чи матір, цю святиню топчуть, знущаються з неї ожирілі пани і підпанки, чесна людина, а тим більше поет-трибун, мовчати не може. Тому Шевченко на весь голос заговорив про жінку.

Для Тараса Шевченка жіноча недоля була однією з провід­них тем його творчості. Доля жінки-кріпачки для нього — насамперед доля його рідної матері, котру передчасно “у моги­лу нужда та праця положила”, це його рідні сестри: Катря, Ярина та Марія, оті “голубки молодії”, в яких у наймах коси побіліли. Це, зрештою, його перша трепетна юнача любов — Оксана Ко­валенко. Отже, жіноча доля для нього не тільки була соціаль­ною, а й особистою трагедією. А доля жінки в кріпосницькому суспільстві була справді трагічною. Хто тільки над нею не зну­щався?! На панщині вона працювала нарівні з чоловіками, вдома виконувала всю хатню роботу, народжувала, годувала і вихо­вувала дітей. А скільки жінок ставали жертвами поміщицької розпусти, скільки наклали на себе руки!

І тут на захист потоптаних жіночих прав встав гнівний Шевченко. Він зібрав воєдино всі страждання і кривди закрі- пачених жінок всіх епох і голосно розказав про них цілому світові. Його жіночі образи — це насамперед невигойна, найбо­лючіша рана кріпацтва. Згадаймо назви його творів про жінок: “Наймичка”, “Відьма”, “Сова”, “Слепая”, “Мар’яна-черниця”. Ці назви не випадкові. Саме наймичками, відьмами, совами, сліпи­ми, черницями були жінки в тодішньому суспільстві. Прочи­таємо поему “Відьма” і переконаємось, що це звинувачуваль­ний акт тодішньому гнобительському ладові. Ось вона:

… В свитині латаній дрожала

Якась людина.

На ногах

І на руках повиступала

Од стужі кров…

Десятки “благородних” поетів того часу вважали б неесте­тичним такий образ у своїй-творчості, відвернулися б, поба­чивши таку жінку у житті. Шевченко не відвернувся, він увів її у високий храм поезії і назвав її своєю, рідною:

… Моя се мати і сестра.

Моя се відьма, щоб ви знали.

Шевченкові поеми кликали до помсти над тими, хто топ­тав жіночу честь, гідність і щастя.

А хіба тільки поеми? А балади: “Причинна”, “Тополя”, “Ру­салка”, “Утоплена”, “Лілея” та інші? У кожній з них своя, окрема історія нещасливого кохання, нещасливого з вини со­ціальних умов. Кожна з них — це прокляття тим, хто загу­бив жіночу долю, знівечив красу, спаплюжив гідність.

А лірика? У ній сотні жіночих образів. І в більшості з них йдеться про загублене кохання, страчене чи скалічене життя дівчини або молодиці.

Образи шевченкових дівчат та жінок не лише багато­страждальні, а й, як правило, високоморальні. І найбільша заслуга Шевченка в тому, що він підніс жінку-кріпачку, жінку- матір на найвищий п’єдестал чистоти, глибини і вірності по­чуттів, моральної краси і материнської величі. Це Ганна з поеми “Наймичка”, Оксана з поеми “Слепая”, Катерина і Ма­рія з однойменних поем, Сова і багато інших, чиїх імен ми не знаємо. Мати з дитиною завжди була для Шевченка найсвіт­лішим образом, уособленням краси, ніжності і благородства. Чи не тому стали крилатими слова:

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Іван Франко писав: “Не знаю в літературі всесвітній по­ета, котрий би так витривало, так гаряче і з цілою свідомістю промовляв в обороні жінок, в обороні їх права на повне, чисто людське життя… Не знаю в літературі всесвітній поета, кот­рий би представив так високо і так щиро людський ідеал жінки-матері.” Великій Кобзар бачив у жінці духовну красу, обожнював материнство, уславлював вірність і щирість.

Його невмирущі рядки:

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі —

стали ідеалом для багатьох поколінь. І для нас також.