ЗЕМЛІ ЗАГРОЖУЄ ЕКОЛОГІЧНА КАТАСТРОФА. Людина та природа. Промовляю ці слова й відразу відчуваю, як щось стислося у грудях… Дуже болісно чомусь стає від усвідомлен­ня того, наскільки люди занедбали землю, віддали її на поталу всім можливим «шкідникам» — атомним станціям, підступним нітратам, бездушним заводам тощо. Куди не кинеш оком — скрізь бачиш виснажені поля, зруйновані будинки по селах та містах, ви­сохлі та забруднені річки й моря. Усюди гинуть риба й тварини, зникають із лиця землі рослини, забруднюється повітря. І проли­ваються на землю кислотні дощі, і з’являються нові озонові діри, і зростають чудернацької форми полуниці й картопля. Наша планета наче надягла на себе страшну маску, у якій і сама почувається ні­яково. Земля не сама почала змінюватися, а внаслідок людського втручання. Наприклад, Чорнобиль… Великий світ страждання та війни. Тільки на цей раз війни людини проти себе. Ми звикли, що вибух 1986 року на Чорнобильській АЕС — то катастрофа, яку не­можливо було передбачити чи обминути. Може, так воно і є, але чого чекати далі? Як жити, знаючи, що будь-якої миті ми знову можемо опинитися під «ковдрою» отруйних хвиль?! Наша Батьків­щина перша зазнала удару невидимого ворога — радіації, проти якого не існує зброї. Ми повинні пам’ятати про Чорнобильську тра­гедію, щоб уникнути в майбутньому згубних наслідків масштабних екологічних катастроф.

Українські письменники-патріоти не могли оминути цієї про­блеми у своїй творчості. Так, «Чорнобильська Мадонна» Івана Дра­ча — поема, яка не тільки розповідає про наслідки вибуху четвертого блоку, а й показує майбутнє України. Поет стверджує, що про­блема Чорнобильської аварії залишатиметься актуальною протягом багатьох століть, бо результат цієї катастрофи людство відчуватиме й надалі, а наша планета матиме хворі та слабкі нації:

Сіль пізнання — це плід каяття…

Несе сива чорнобильська мати

Цю планету… Це хворе дитя!..

Невже ми й самі з часом перетворимося на мутантів? Здається, що процес такого перетворення розпочався: десь усередині в нас б’ється не справжнє серце, а тільки, образно кажучи, «мотор».

Ми перестаємо турбуватися про рідних та близьких людей, забу­ваємо про вдячність та доброту. Нам байдуже, що відбувається на­вколо. Якщо вибухи, то нехай, тільки б не на моєму подвір’ї, хтось голодує, але не я. Невже принцип «моя хата скраю» так увійшов у розум людей, що вони остаточно збайдужіли?

Що вже тоді казати про природу, про планету Земля! Шкода тільки, що ніхто не розуміє, а може, удає, що не розуміє: мине кілька років або десятиріч — і наша планета просто загине. А разом із нею загине й людство — ми з вами, ті, кому зараз байдуже до всього. Так, зараз існує багато різноманітних спілок, партій, міжнародних організацій, які намагаються відкрити очі людству на загрозу еко­логічної катастрофи, але чомусь більшість людей їх не чують. Адже так приємно носити справжнє хутро, так цікаво відвідати сафарі, убити одного-двох звіряток, занесених до Червоної книги. Так при­ємно назбирати в лісі запашних квітів або «ненавмисно» розчавити якусь комаху. Байдуже, що квітка й комаха були останніми пред­ставниками виду. Ми не знали, не чули, не бачили! Довкіллю ж за­дано невиправної шкоди.

Люди, прокиньтеся, озирніться навкруги: наша природа гине! Вона хоче жити, щоб дарувати всім свою любов, красу, тепло… Почуйте, відгукніться на її розпачливе благання, зробіть що-небудь.

Будьте володарями своєї долі, справжніми продовжувачами сво­го роду! Перестаньте знищувати все живе, бо цим власноручно вби­ваєте самих себе. Будьте людьми, щоб наша природа-матінка могла пишатися своїми дітьми, а не боротися проти них. Нехай у кожно­го в серці знайдуть відгук життєстверджувальні рядки, що стануть порятунком для нашої Землі: «Хай завжди б’ється зелене серце природи!»