Здогадайся, як мене звуть…  Це була тендітно-ніжна квітка на довгій стеблинці-ніжці. Вона дивувала всіх своєю міцністю, відчувалася в ній потайна волога. Але найбільше очі приваблював вінчик. Білі подовжувані пелюстки оточували золотий п’ятачок-серцевинку. Пелюстків було одинадцять. Всі вони щільно притискалися один до одного, але зовсім не закривали золотавого шершавого ока. Під пелюстками причаїлися три невеличких зелених листячка. їхня напівкругла форма нагадувала витягнуте блюдце.

Таких квіточок у мене було декілька і стояли вони у довгій вузькій вазі на підвіконні і наче з недовірою поглядали на мене: як ставлюся до них? Чи подобаються вони мені? Так, подобаються, але я з нетерпінням чекала на інші квіти. І ось вони переді мною…

Квіти стояли у вазі з блакитного скла. Квітів було сім — п’ятеро білого кольору і двоє бузкових. Але кожна із квіток не була схожа на інші! На тонкій міцній зеленій стеблині було багато шершавого на дотик темно-зеленого листячка. Неслухняні пелюстки квітки трохи заважали одне одному, наче накладаючись один на інший. Пелюстків було так забагато, що незрозуміло було, як вони так природ-ньо просто оточують серцевину, яку, до речі кажучи, не одразу й помітиш. Кожний пелюсток злегка загинався, і створювалося враження, що або квітка ледве-ледве скуйовджена, або перукар перестарався.