ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ В КОНТЕКСТІ ВІТЧИЗНЯНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.Ім’я Катрі Гриневичевої сучасному читачеві не говорить майже нічого. Воно належить до тих забутих чи напівзабутих імен, яких в українській літературі XIX — першої половини XX ст. більш ніж достатньо. Історична повість К. Гриневичевої «Шоломи в сонці» була видана в Харкові 1929 р., друга її історична повість «Шестикрилець»

вийшла у Львові 1936 р. Відтоді твори письменниці не перевидавалися — свідомо чи несвідомо про них забули. Авторитетний знавець літературного процесу Західної України у 20-30-х роках письменник Степан Тудор ставив К. Гриневичеву в один ряд з Іриною Вільде, Галиною Журбою та іншими талановитими українськими письменницями. У статті «Визволення слова» (1939 р.) він писав: «З талановитих представників проміжної групи того часу слід назвати письменниць І. Вільде, Г. Журбу, К. Гриневичеву (яка з великою майстерністю написала книгу «Шоломи в сонці»)…».
Уже цих слів було б досить, щоб звернути увагуна творчість письменниці, яка, за словами С. Тудора, належала до «проміжної групи» західноукраїнських письменників, тобто не була пролетарською письменницею, але й не приєднувалася до жодного з «буржуазних» угруповань. Та цього не сталося. В «Історії України у двох томах» (1954р.)її ім’я навіть не згадується. В «Історії української літератури у восьми томах» (1967-1971 рр.) ім’я К. Гриневичевої названо поряд з іменами С. Коваліва, І. Бордуляка, А. Чайковського, Д. Лукіяновича, творчість яких представляла реалістичний напрямок в українській прозі.
Щодо К. Гриневичевої слід зробити зауваження, що творчий шлях письменниці не був рівний, часом позначе¬ний впливами модернізму та містицизму. І вже в новій «Історії української літератури у двох томах» (1987— 1988 рр.) збірку антивоєнних оповідань К. Гриневичевої «Непоборні» названо серед творів «неперехідного художнього значення», згадано «позитивні відгуки радянської критики кінця 20-х рр. XX ст. про її історичну повість «Шоломи в сонці». Такі занадто загальні й досить невиразні оцінки не сприяли тому, щоб повернутися до джерел, а саме — творів К. Гриневичевої, об’єктивно визначити
їхню ідейно-художню вартість, поставити в контекст української прози 20-30-х рр. Байдужість до творчої індивідуальності К. Гриневичевої визначало й те загалом скеп-тичне ставлення до західноукраїнської історичної белетристики, що панувало в українському літературознавстві протягом тих десятиліть, коли активне звертання письменників до історичної тематики тлумачилося у кращому випадку як втеча від дійсності. Привид буржуазного об’єктивізму, українського буржуазного націоналізму, «антинаукових теорій» М. Грушевського і його «школи» тяжів над усіма творами на історичну тему, що виходили на західноукраїнських землях, починаючи з другої половини XIX ст.
Катря Гриневичева — письменниця високої художньої культури, й тому вона цілком заслуговує на те, щоб після тривалого забуття посісти належне місце в історії української літератури.
Життя Катрі Гриневичевої типове для га/шцької інтелігенції кінця XIX — початку XX ст., яка повільно приходила до свого національного самоусвідомлення, борсалася між «своїми» і «чужими». Її роз’їдала внутрішня боротьба, і шлях служіння народові, своїй національній культурі не був для неї рівним. Антиукраїнська політика австрійського уряду і польської шляхти в Галичині гальмували природний розвиток української культури. І лише з приходом в літературу І. Франка та його соратників і послідовників література Галичини досягає загальноукраїнського рівня. Катря Гриневичева належить саме до того сузір’я молодих талантів, що зазнало на собі потужного виливу творчого генія І. Франка. Як письменниця, К. Гриневичева формувалася в колі прогресивних, демократично налаштованих літераторів Західної України. Вона була знайома і підтримувала дружні стосунки майже з усіма тогочасними письменниками — В. Стефаником, М. Черемшиною, О. Кобилянською, О. Маковеєм, Г. Хоткевичем, В. Гнатюком, Н. Кобринською, К. Малицькою та іншими. Довго шукала власного місця в літературі, і повний розквіт її письменницького таланту припадає вже на пізніші часи — 20-ті роки.
Катря Гриневичева (Гриневич Катерина Василівна, дівоче прізвище — Банах) народилася 19 листопада 1875 р. у містечку Винники біля Львова в родині дрібного урядовця. Коли дівчині минуло три роки, батьки переїхали до Кракова. Там минули її дитячі роки, там вона закінчила польську учительську семінарію і розпочала літературну творчість польською мовою. У семінарії було введене факультативне вивчення української мови для тих майбутніх вчительок, котрі мали працювати в Східній Галичині, і Катря Гриневичева повертається до своєї рідної мови. На цей час припадає її зустріч із В. Стефани- ком, який тоді був студентом Краківського університету. Він і схилив молоду письменницю до думки писати укра¬їнською мовою. Після закінчення семінарії вже одружена 19-літня Гриневичева повертається до Львова, де минула її подальша педагогічна, літературна і культурно- громадська діяльність. Вона добре оволоділа українською мовою й активно включилася в культурно-громадське життя Львова. Її літературним порадником став І. Франко, між ними почалося листування. Крім учительської роботи, Катря Гриневичева займалася у Львові редакційно-видавничими справами, стала однією з активних діячок жіночого руху в Галичині. Останні роки свого життя вона прожила в німецькому містечку Берхгесгаден, де й померла 25 грудня 1947 р.
Друкуватися К. Гриневичева почала 1898 р. в газеті «Буковина» та журналі «Літературно-науковий вісник». Це були переважно історичні поезії, що не залишили якогось помітного сліду в її творчості, — «Твій образок», «Жасмин», «Мій сумнів», «Візія стрічі». З поезіями К. Гриневичева виступала й пізніше. Одночасно вона ви¬пробовує свої сили в прозі, друкує нариси, новели, опо¬відання в альманасі «За красою» (1908 р.), в газетах «Діло», «Неділя», «Мета», «Руслан» та ін. На літератур¬ному конкурсі «Просвіти» за оповідання «Батько Петро і його діти» (1900 р.) одержує нагороду. Її приваблюють дві теми: життя селянства й епізоди з біблійної міфології, що знайшли своє відображення в народно-апокри¬фічних оповідях. Селянського життя письменниця доб¬ре не знала, тому її оповідання мають більше морально- дидактичний характер.
У літературну дискусію початку XX ст. К. Гриневичева включилася, відгукнувшись на статтю С. Єфремова «В поисках новой красоти» (ж. «Киевская старина», 1902 р. — № 10,11), в якій відстоювався традиційний напрямок розвитку української прози і заперечувалися її художні пошуки і зображальні принципи. Молода письменниця виступала у цій дискусії прихильницею сим¬волізму, вважаючи, що цей новітній літературний напрямок має право на існування. Вона правильно відзначала, що «кожний має безперечне право вибирати собі лектуру, відповідну до вимог свого інтелекту, але критикувати те, чого не розуміє, ніхто не має права». Обстоюючи право письменника па власну творчу індивідуальність, вона на перший план висунула форму твору, його мову й образно-стильові засоби, залишаючи зміст у тіні, його вона вважала винятково прерогативою німого автора і ставила поза критикою читача. «Вільно розуміючим читачам, — продовжувала К. Гриневичева, — ставити вимоги щодо форми язика, щирості наших вражінь і думок, але не більше. Нехай нас читають і цінять ті, чия воля. А жертв із часу та особистого вдоволення на річ наших творів ми не просимо ні в кого».
У першій збірці Катрі Гриневичевої «Легенди і опові-дання» (1906 р.) опрацьовано кілька популярних у народі апокрифічних сюжетів з життя Богородиці та її малолітнього сина. Та основу книжки склали оповіді про тяжке й безпросвітне життя дітей з народу, які пнуться до світла і знань: убога каліка Марта, прикута до ліжка, полишена цілими днями сама на себе, прагне творити красу — вона робить штучні квіти і милується ними («Мала Марта»); сирота Омелько приречений на наймитування, та завдяки своїм здібностям, працьовитості, настирливості й потягу до знань стає студентом, вибивається в люди («Омелькова судьба»); смертельно хворій Марійці подарували першу в її житті ляльку, і вона просить, щоб після її смерті іграшку дали іншій дівчинці, яка ніколи ще не мала ляльки («На божій дорозі»). Письменниця не заглиблюється в соціальні проблеми, але її симпатії на боці беззахисних, убогих, покривджених, яких вона вчить добру, хоче бачити здоровими, красивими, корисними членами суспільства.
Працюючи вчителькою, К. Гриневичева добре знала дитячу психологію, бачила, в яких умовах росли й вихо-вувалися діти галицької бідноти, тому чимало сил відда¬ла народному вихованню, формуванню шкільної лекту¬ри. У 1910-1912 рр. вона редагувала дитячий журнал «Дзвінок», що виходив у Львові протягом 1890-1914 рр. як орган Українського (Руського) педагогічного товариства. Журнал відіграв прогресивну роль у культурному й літературному житті Західної України.
Письменниця й далі продовжує розробляти тематику народних апокрифічних оповідей, що віками кружляли в народі, вчили відрізняти добро від зла, красу від потворності. Друга збірка К. Гриневичевої «По дорозі в Сихем» (1923 р.) містить десять невеликих оповідань на апокрифічні теми. Написані професійно образно, якісною літературною мовою, ці оповідання також ще не дають підстав говорити про творчу індивідуальність письменниці. Як «Легенди і оповідання», збірка «По дорозі в Сихем» лишилася непоміченою, загубилася у потоці літератури на аналогічні теми.
К. Гриневичева далі шукає себе в літературі. Після збірки «По дорозі в Сихем» вона більше не повертається до теми біблійної історії, а виявляє інтерес до історії свого народу і трагічних сторінок недавнього минулого, свідком яких була сама. У 1924-1925 рр. виходять друком історичні Оповідання «Куна — праву» і «Велика Глуша», що стали розділами задуманої нею історичної повісті «Шетикрилець». Одночасно вона завершує книгу оповідань «Непоборні» (1926 р.), яка стала відгуком на події часів Першої світової війни.
Відомо, що такі видатні письменники першої половини XX ст. як Василь Стефаник і Марко Черемшина після перших книжок, виданих наприкінці XIX — на початку XX ст., надовго замовкли і повернулися до літературної творчості лише після закінчення війни. Трагедія галицького села, зумовлена кривавою воєнною завірюхою, при¬вернула увагу багатьох авторів. Не оминула цієї теми й Катря Гриневичева, яка відтворює народне горе воєнного лихоліття в усій його правдивості й суворості.
Галичина у 1914-1917 рр. стала ареною військових дій. Підозрюючи місцеве українське населення у москвофільстві, австрійський уряд виселив з прифронтової смуги Волині й Східної Галичини мирних жителів — старих, жінок, дітей. їх відправили в Австрію і там розмістили в концтаборах Талергофа, Гмінда, Вольфсберга, Хоценя, Нідеральма, Гаї та ін. Багато виселенців, переважно дітей, загинуло у таборах від голоду й епідемій. К. Гриневичева була свідком цієї народної трагедії в таборах Гмінд і Гредінг, де працювала вчителькою табірної школи. Свої враження вона відтворила у циклі оповідань, що й склали збірку «Непоборні». Головні герої її творів — жінки, дівчата, діти, які в нелюдських умовах, у неволі, на чужині не втратили людської гідності, потягу до краси, любові до рідного краю. Двадцять три оповідання — це суцільний крик болю й розпуки, почуття туги за рідним краєм, надія вижити, вря¬тувати від смерті дітей і повернутися з ними до своїх осель. Виселенці зберігають звичаї, обряди, всі їхні вчинки і помисли пов’язані з поверненням на батьківщину. У збірці переважають темні й похмурі тони суворої дійсності, багато горя, голосінь і похоронів. Проте напасникам не вдається вбити дух народу — хоч і пригнобленого, та непоборного. У таборі жінки вишивають, учать дітей рідно¬го слова, тут же створюються сім’ї, народжуються нові життя, відзначаються свята, слухаються рідні пісні й казки. «Вигнаний народ» шле прокльони війні, мріє вирощу¬вати хліб, годувати дітей і байдужий до проповіді покори й пасивності. Уся збірка є немов одним полілогом: ми чу¬ємо голоси Парасок, Анничок, Марій, Тетянок, Ксень, Докій, Улян, Іванів, Микол і Петриків, які рвуться з темря¬ви табірних бараків до сонця й світла, утверджують жит¬тя, гартуються у боротьбі за кращі дні свого народу. Вони творять один збірний образ непоборних, що відстоюють право на життя, у жорстоких табірних умовах бережуть пам’ять про рідну землю. У бараках смерті, де щодня ховали дітей, письменниця побачила «нечуване заперечення прав людини взагалі, а прав матері зокрема». Виступаю¬чи на захист цих прав, вона поставила своєю книжкою пам’ятник безіменним жертвам воєнного лихоліття.
Книжка «Непоборні» принесла К. Гриневичевій широке визнання, її можна поставити в один ряд з кращими здобутками західноукраїнської прози на антивоєнну тему — новелами В. Стефаника, М. Черемшини, М. Яц-ківа, О. Кобилянської, повістю О. Туринського «Поза межами болю». Високої думки про неї були М. Черемшина і В. Стефаник. Оповідання «Параска Гоголь» і «Пасха господня» дали підставу М. Черемшині порівняти К. Гриневичеву з такими видатними майстрами слова, як О. Кобилянська і Б. Лепкий. В. Стефаник мав намір написати передмову до збірника новел письменниці.
Одночасно з «Непоборними» К. Гриневичева почала друкувати окремі розділи історичної повісті «Шестикрилець».
Історична тематика у творчості західноукраїнських письменників перших десятиліть XX ст. розроблялася досить широко. Велику популярність мали історичні повісті й оповідання А. Чайковського, ІО. Опільського, В. Будзиновського. Галицьку тему у своїх історичних повістях опрацьовували В. Бирчак, Б. Лепкий, О. Назарук, М. Голубець, Ф. Дудко, І. Филипчак та ін. Хоч не всі їхні твори рівноцінні за своїм ідейно-художнім рівнем, усе ж вони давали читачеві великий пізнавальний матеріал, розширювали обрії знань про минуле рідного краю. Серед названих авторів історичні повісті К. Гриневичевої виділяються насамперед високим рівнем художнього викладу історичного матеріалу.
В основу історичних повістей К. Гриневичевої «Шестикрилець» і «Шоломи в сонці» покладено події на Галицько-Волинській землі у другій половині XII — на початку XIII ст., про.які розповідається в Київському і Галицько-Волинському літописах. Головні герої повістей — волинський князь Роман Мстиславич і його син Данило, відомий у літературі як Данило Галицький, майбутній володар Галицько-Волинського князівства. Історія цієї генеалогічної гілки така. Роман Мстиславич — правнук великого київського князя Володимира Мономаха. Батько його — Мстислав Ізяславич — був переяславським (з 1151 р.) і волинським (з 1154 р.) князем, аз 1168 р. став великим київським князем. Мати Романа Мс гиславича — Святохна — була дочкою польського князя Болеслава Кривоустого. Історики вважають, що він народився близько 1150 р., виховувався у Польщі, з 1168 р. почав княжити у Новгороді, а 1170 р., після смерті батька, повернувся до Володимира і став волинським князем, його південний сусід — могутнє Галицьке князівство, в якому княжив Ярослав Осмомисл. Роман боявся свого грізного сусіда і за його, Осмомисла, життя навіть мріяти не міг про об’¬єднання Володимира з Галичем. Тим часом виявляв не¬абияку енергію і політичну далекозорість. Спираючись на військову дружину і «градських мужів» — міський служилий люд, насамперед приборкав велике боярство і духовенство, обмежуючи їхню сваволю. Зміцнивши свою владу, Роман Мстиславич одразу ж після смерті Ярослава Осмомисла почав боротьбу за галицький стіл. Його підтримало населення Галича, яке не любило Володимира Ярославича, що успадкував галицький стіл після смерті батька у 1187 р. Переляканий Володимир Ярославич разом з дружиною і двома малолітніми дітьми втік в Угорщину, і галичани запросили Романа Мстислави на галицький стіл. Проте укріпитись у Галичі Роман цьо¬го разу не зміг. Володимир Ярославич повернувся до Галича з чисельним угорським військом, яке дав йому на допомогу угорський король Бейла III, маючи намір самому захопити Галич і посадити там князем свого сина Андрія. Роман вирішив залишити Галич. Він не міг повернутись у Володимир, бо там уже княжив, за його згодою, брат Всеволод, який не пустив його до міста. Тому подася до дядьків по матері — краківського князя Казимира Справедливого і великопольського Мечислава (Мешка), але й там не одержав сподіваної допомоги — виділені польські сили були незначні, і він не зміг повернути собі Володимир. Тоді Роман звернувся до свого тестя, велико¬го київського князя Рюрика Ростиславича, який дав йому в уділ Торчеськ, місто на півдні Київської Русі, сподіваючись, очевидно, що Роман із своєю дружиною відбивати¬ме половецькі напади з півдня.
У Польщі після смерті Казимира Справедливого розпочалася міжусобна боротьба за краківський стіл. На цей великокняжий стіл претендував великопольський князь Мечислав, який прагнув усунути Лєшка Білого, малолітнього сина Казимира. Мати Лєшка Олена була русинкою, дочкою белзького князя Всеволода. Вона й покликала на допомогу Романа Мстиславича. Романові вдалося владнати польські династичні справи на користь Лєшка, однак у битві з Мечиславом він «зазнав поразки і був тяжко поранений. До того ж посварився зі своїм тестем, київським князем Рюриком, за міста Торчеськ, Тре- поль, Корсунь, Богуслав і Канів, бо Рюрик віддав ці міста у володіння старшому брату Романа Всеволоду Мстиславичу і вступив у союз з чернігівським князем Ярославом Ольговичем. Рюрик збирався в похід на Романа, але той пішов на примирення, внаслідок чого одержав від Рюрика місто Полонне і половину Корсунської землі. А вже з Полонного чинив набіги на волості Рюрикового брата Давида і його сина Ростислава. Тоді Рюрик намовив галицького князя Володимира Ярославича, і той разом з Рюриковим племінником Мстиславом Мстиславичем Удатним спустошили кілька волостей Романа біля Пере¬мишля і Каменця на Волині. Однак ця війна не дала ніяких наслідків. Узимку 1196-1197 рр. Роман пішов походом на литовське плем’я ятвягів, які постійно нападали на його волості з півночі.
У 1198 р. помер галицький князь Володимир Ярославич, останній з роду Ростиславичів, і Роман Мстиславич, що вже давно претендував на Галич, подався до Кракова за допомогою, звідки в супроводі польського війська під проводом воєводи Миколая і молодого Лєшка Білого 1199 р. прибув під Галич. Населення Галича впустило Романа в місто і передало йому князівську владу. Він об’єднав Галицьке князівство з Волинським, утворивши єдине, могутнє Галицько-Волинське князівство. Зміцнюючи свою князівську владу, Роман насамперед розправився з непокірним і крамольним галицьким боярством. Як галицько-волинський князь, він відігравав помітну роль у тодішній середній Європі: приєднав до свого кня-зівства ще кілька нових областей, був у дружніх стосунках з візантійським імператором Олексієм Комнином, допомагав йому у боротьбі з половцями, впливав на політичне життя Угорщини і Польщі. Продовжуючи суперечку з київським князем Рюриком, у 1202 р. захопив Київ і зробив там князем двоюрідного брата Інгвара Ярославича Луцького. За допомогою половців Рюрик знову ввійшов у Київ, та Роман у союзі з іншими руськими князями (Олеговичами) відвоював Київ.
У 1202-1203 рр. Роман здійснив успішні походи на половців, ущент розгромивши їхні орди. Він розумів, якої шкоди Русі завдають половецькі набіги на Київську, Переяславську і Чернігівську землі, тому почав цілеспрямовану боротьбу з ними. Під час цих походів він звинуватив Рюрика у союзі з половцями і зраді інтересів Русі, ув’язнив його і звелів разом з дружиною і дочкою постригти в ченці. Таким чином Роман заволодів Києвом, об’єднавши під своєю владою майже всі південноруські землі.
Зміцнюючи північно-західні кордони Галицько-Во-линської Русі, Роман знову включився в боротьбу за польську спадщину. Після смерті Мечислава великим краківським князем став не законний спадкоємець престолу Лєшко Білий, а Владислав Ласконогий. У 1205 р. Роман вирушив великим походом на Польщу. Польські князі скоро порозумілися, але Роман лишився невдово- леним і продовжував похід. Ставши обозом над Віслою, він з невеликим загоном відірвався від основного війська під Завихостом, потрапив у польську засідку і загинув 19 червня 1205 р. Його військо повернулося до Галича. Причини цього польського походу Романа Мстислави¬ча істориками до кіпця не з’ясовані. Очевидно, він хотів здобути ще Люблінську землю і приєднати її до свого князівства. За іншою версією, Роман здійснював через Польщу саксонський похід, втрутившись у боротьбу за германську корону.
Раптова загибель Романа, «державця усієї Руської землі», як називає його літописець, припинила процес об’єднання Русі і централізацію єдиної князівської влади, на якийсь час загальмувала ріст могутності Галицько- Волинської Русі, знизила її міжнародний авторитет. «Велика смута постала на землі Руській», — зазначає літописець.
Роман Мстиславич хотів завести на Русі «добрий по-рядок», наполягав на виборності великого київського кня¬зя, якого мали обирати шість найбільших руських князів, виступав проти міжкнязівських усобиць, вважав за не-можливе дальше феодальне дроблення руських князівств, пропонував, щоб князівська влада переходила у спадщину до старшого сина. Для відсічі зовнішнім ворогам, найбільше половцям, він пропонував об’єднати всі руські сили навколо великого київського князя. Зважаючи на державну мудрість Романа Мстиславича і могутність Галицько- Волинського князівства, Папа Римський, прагнучи посилити католицьку віру на руські землі, запропонував
Романові прийняти католицьку віру. За це він обіцяв князеві королівську корону і своє заступництво. Роман гідно відмовився від папських пропозицій, покладаючись більше на власний меч.
У пам’яті народу Роман уславився своєю успішною боротьбою з половцями. Згадуючи про його походи на половців, галицький літописець підкреслює, що він кинувся на них, «як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив їх, як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо він ревно наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих ізмаїльтян, тобто половців…».
Використовуючи не відомі нині історичні джерела, російський історик XVIII ст. В. Татіщев у своїй «Истории Российской» створив колоритний образ Романа Мстиславича — людини, воїна, полководця і державного діяча: «Сей Роман Мстиславич, онук Ізяславів, на зріст був хоча не дуже великий, але широкий і понадміру сильний; з лиця гарний, очі чорні, ніс великий з горбом, волосся чорне і коротке; вельми ярий був у гніві; запинався, коли сердився, довго не міг слова вимовити; багато веселився з вельможами, але п’яний ніколи не був. Багатьох жінок любив, але жодна ним не володіла. Воїн був хоробрий і вмілий на військові виправи; найпаче (це) він показав, коли угрів велике військо з малим своїм розбив. Усе життя своє у війнах проводив, багато перемог здобув, а однією був переможений. Через те всім навколишнім був страшний. Коли йшов на поляків, то казав: «Або поляків подолаю і підкорю, або сам не вернусь!» — і збулося останнє».
Устами великого київського князя Святослава Всеволодовича автор «Слова о полку Ігоревім» звертається до Романа Мстиславича і його союзника, пересопиицького князя Мстислава Ярославича:
А ти, буй Романе, і Мстиславе!
Хоробра мисль носить ваш ум на подвиг.
Високо пливеш ти на подвиг в сміливості, наче сокіл на вітрах ширяючи, хотячи птицю в смілості здолати.
Єсть-бо у вас залізні молодці під шоломами латинськими.
Од них загула земля, і багато країн —
Хинова, Литва, ятвяги, Деремела і половці — сулиці свої покидали, а голови свої підклопили під тії мечі харалужнії.
(Переклад Л. Махновця)
К. Гриневичева використала цю поетичну характеристику Романа Мстиславича, показала його могутнім кня¬зем, грозою сусідніх північних народів, переможцем половців, цієї найнебезпечнішої, ворожої Русі сили.
Роман Мстиславич був одружений з дочкою київського князя Рюрика, проте близько 1199-1200 рр. цей шлюб розпався. Роман одружився вдруге з Анною, очевидно, во- лодимирською боярівною, яка народила йому двох синів — Данила і Василька, котрі після смерті Романа разом з княгинею-вдовою лишилися спадкоємцями Галицько-Волинського князівського стола. Почалася боротьба за князівську спадщину, в яку включається київський князь Рюрик Ростиславич, угорський король Андрій, польські князі Владислав Ласкопогий і Лєшко Білий, а також брат Інгвар, князь Пересопницький, племінники Олександр, князь Белзький і Всеволод, князь червеньський. На Галич вирушив походом київський князь Рюрик зі своїми союзниками — чернігівськими Ольговичами. Із заходу почав загрожувати польський князь Лєшко Білий. Удова Романа, що правила в Галичі як регентша малолітніх князів Данила і Василька, звернулася за допомогою до колишнього Романового союзника, угорського короля Андрія. Вони зустрілися у невеличкому карпатському містечку Сяноку, і Анна змушена була погодитися на умови угорського короля: вона визнала його зверхність, а він зобов’язався захистити Галич. Фактично Андрій узурпував владу в Галичі, почав називати себе «королем Галичини і Володимира», привів у Галич угорські війська. Андрій не захищав інтересів вдови-княгині, а ввійшов у союз з опозиційним галицьким боярством і залишив Галич. Рятуючись, княгиня з синами — чотирирічним Данилом і дворічним Васильком — тікає до Володимира. Галицькі бояри, які ненавиділи Романа, запросили до себе синів новгород-сіверського князя Ігоря Святославича і Єфро- синії Ярославни, дочки Ярослава Осмомисла (героїв «Словао полку Ігоревім»). Володимир Ігоревич став кня¬жити в Галичі, а Роман Ігоревич — у Звенигороді. Ігоревичі хотіли «викоренити плем’я Романове», вимагали ви¬дати їм княгиию-вдову з дітьми, слали послів до Володимира. Дізнавшись про небезпеку, княгиня тікає до Кракова, де знаходить притулок у Лєшка Білого. Сталося це 1206 р. З цього часу почалася більше ніж двадцятилітня боротьба за спадщину Романовича. Данила було відправлено в Угорщину, де він ріс і виховувався при угорському дворі, а Василько лишився з матір’ю у Кракові. Тільки 1211р. Данило в супроводі бояр повертається в Галич, де його прощено князем. Пройшло ще багато років, поки Данило Романович остаточно утвердився князем спочатку у Володимирі-Волинському (1219 р.) і тільки 1238 р. оволодів Галичем. Повністю боротьба Данила Галицького за зміцнення єдності Галицько-Волинського князівства завершилася 1245 р. після розгрому у Ярославській битві польсько-угорських військ і галицького боярства. Та це вже події пізнішого часу, що хронологічно виходять за межі історичних повістей К. Гриневичевої.
Спираючись на історичні джерела, насамперед Київський і Галицько-Волинський літописи, а також орієнтуючись на тогочасні історичні праці про Галицько-Волинську Русь, зокрема дослідження М. Грушевського, І. Линниченка, М. Кордуби, І. Шараневича, Д. Зубрицкого, К. Гриневичева у повісті «Шестикрилець» зосереджує увагу на головних подіях особистого і громадського життя Романа Мстиславича, про які є відомості у літописах: подорож до Угорщини, одруження з Рюриківною, похід на ятвягів, боротьба з великим боярством, укріплення західних кордонів, зміцнення зв’язків із півднем, боротьба з половцями, укріплення єдності Русі, незгоди з Рюриком Київським, похід на Польщу і смерть під Зави- хостом. У повісті відсутній напружений сюжет. По суті, вона є циклом оповідань із життя давньої Волині і Галичини, об’єднаних одним героєм і однією ідеєю— утвердження сили і могутності Галицько-Волинської Русі, її єдності і державної незалежності. У цьому плані образ Романа дещо схематичний: він вивищується над усім своїм оточенням, думає тільки про міць і велич самої держави. Письменниця ніби творить культ сильного героя — лю¬дини, воїна, володаря, милується його зовнішністю і вчинками, виправдовує твердість у боротьбі з боярською опо¬зицією. До нього горнеться народ, вірить йому, підтримує його замисли, вважаючи своїм захисником від боярської сваволі. У скорботне голосіння на похоронах уплітається і голос простолюду: «Хто боронитиме нас перед боярами вирниками, биричами перекупними?» Образ Романа змальовано в різних обставинах приватного і державного життя, і скрізь він виступає як державець Русі, розсудливий політик і дипломат, хоробрий воїн, лицар честі і доброти, великий будівничий своєї держави, його постать заступає всіх інших героїв, які переважно лише виконують княжу волю. Це і молодий рицар Гельг із Скандінавії, і перше Романове юнацьке захоплення — угорська принцеса Шарольта, й осоружна та байдужа йому Рюриківна, і місцевий боярин Ратьбор, і боярин — зрадник Дарослав та інші епізодичні персонажі, які фактично тільки доповнюють головний образ, відтінюють ті чи інші сторони його життя і діяльності. Чи не єдиний світлий образ у повісті — Зеленгора, небога поганського жерця Кондри, яку підступ¬на Рюриківна зводить зі світу, позаздривши на її молодість і вроду.
Незважаючи на те, що образ Романа у повісті змальований як вінець досконалості, піднятий на вершину слави і могутності, все ж письменниця показує і трагізм цієї постаті, його душевну самотність і замкнутість, безсилля у досягненні поставленої мети. Він гине у розквіті сил, так і не здійснивши свого життєвого надзавдання — об’єднати всю Русь.
Боротьба за Романову спадщину була не менш тривалою і жорстокою, ніж та, яку проводив князь, об’єднуючи і зміцнюючи Галицько-Волинське князівство. Друга повість К. Гриневичевої «Шоломи в сонці» хронологічно продовжує «Шестикрилець», але написана вже в іншому ключі, в іншій тональності. Події в ній відбуваються у Галичі після смерті Романа Мстиславича протягом одного року: від повернення з-під Завихоста військ з труною князя до втечі княгині-вдови з синами з Галича до Володимира.
Після Романової смерті київський князь Рюрик вий¬шов з монастиря і організував невдалий похід на Галич, де вже були угорські військові сили. Через рік Рюрик, у союзі з чернігівськими Ольговичами, каракалпаками і половцями, знову вирушив на Галич. Княгиня з синами змушена була втекти до Володимира, а потім до Кракова.
К. Гриневичева змалювала галерею образів великих бояр, Романових противників, які після смерті князя кинулися руйнувати його здобутки, грабувати ласі шматки князівства, рвати для себе вигідні посади. Тут і Славно Кормильчич, вигнаний Романом за здирства і грабунки, і жорстокий Гліб Словіта, і вбивця Самбор. Це хиже боярство радіє з Романової смерті, рветься до влади, відчуває свою безкарність за чинені кривди. Письменниця показала страшну прірву і ворожнечу між боярством і народом. У повісті змальовано представників народу, які піднімають голос за волю, проти боярського свавілля і визиску. Таким є закуп Дуж, що не мириться з підневільним становищем, стає на шлях боротьби, боронить не тільки свою особисту волю, а й гуртує навколо себе інших покривджених. У розмові з боярином Добринею Дуж, ви¬словлюючи народні сподівання, хоче дізнатися, де правда, мріє про волю, але його сподівання марні. «Бо то тепер, — міркує Дуж перед боярином, — волость без князя, хата без даху… Досі свобідного поселянина, безземельного чи з землею, за довги закріпляли в неволю, закупа, як ось я, продавали за втікачку у треті руки, довічним слугою. Про рабів і казати нічого!».
Дуж виривається з рук бояр, здобуває волю, стає далеким предком майбутніх карпатських опришків, та коли на рідну землю посунули ворожі війська, він організовує всіх, хто може тримати зброю, і тільки завдяки «Дужевій челяді», «бурі чорнолюддя» ворог був розбитий під Галичем.
На противагу «Шестикрильцю», де майже самотньо височить монументальна постать князя Романа Мстиславича, головним героєм «Шоломів у сонці» є народ, що після Романової загибелі потягнувся до державного життя і вирішує долю рідної землі. Народ дає відсіч угорським окупантам Галича, стримує польський натиск на Волинь, завдає поразки Рюрику Київському з його найманцями. Долю Галича вирішують прості полонинські пастухи, яких зібрав Дуж, — Ждан, Улас, Чудин, Мовчан, Забор, Поглод, Стривігор й тисячі інших безіменних героїв, що піднялися на захист рідного краю. Героїчною смертю у цій битві гине і дівчина Ясиня, один із найсвітліших жіночих образів прози К. Гриневичевої. Вона мріяла про великі справи і здійснила справжній подвиг на полі бою з прапором у руках.
Княгиня-вдова з синами під тиском несприятливих обставин змушена покинути Галич, але вона впевнена, що «так чи інакше, Галич… буде наш!». Так воно й сталося, та це вже події пізнішого часу.
У «Шоломах в сонці» знаходимо окремі ремінісценції «Слова о полку Ігоревім». У гості до вдови Романа прибуває «знатний скиталець» Боям і співає у супроводі гуслів свої пісні про героїчні битви велетнів, коли «дзвенять списи об кольчуги, лящуть мечі об щити її знаменами пардів та змій. Боги й герої сціпилися в дужаннях за безсмертну славу». Від епічних героїв півночі Боян переноситься на Русь, «хана Обезів згадав, Залізних Воріт досяг, євшан-зілля пахне, зове рід… Двобій Мстислава з Редедею оспівує старий соловейко…» Тут ідеться про творче використання орнаментики «Слова…», коли окремі образи і фрази великого твору вплітаються у власний виклад, стають декоративною оздобою розповіді.
Ще раз К. Гриневичева звертається до «Слова о полку Ігоревім» при змалюванні походу київського князя Рюрика на Галич. Поруч із князем їхав «співець чернігівської дружини Ходина», а за ним, «у колісниці, заплетеній дубовим листям», везли «співцеву гуслю». Тут письменниця по-своєму витлумачила одне з «темних місць» «Слова…» («Рекъ Боянъ и ходы на Святъславля пьстворца старого времени Ярославля, Ольгова, коганя хоти»), прочитавши словосполучення «ходы на» як власне ім’я співця. Таке прочитання й нині приймається окремими радянськими дослідниками «Слова о полку Ігоревім».
К. Гриневичева виробила свій власний стиль викладу. Сучасники докоряли письменниці за архаїзацію мови, ускладненість образно-стильової системи, вважали, іцо повісті більше розраховані на інтелектуальне читання, бо ніби за стилем губиться сюжет і композиція творів.
Письменниця справді відійшла від традиційної, усталеної оповідної чи розповідної манери. Мова її творів ор-наментальна, розрахована на емоційне, образне сприйняття подій. К. Гриневичева свідомо культивує стиль літературного бароко з його орнаментикою, вишуканістю і вибагливістю вислову, максимальною поетичною насиченістю образу. Багатство образної системи письменниці можна порівняти з імажиністськими образними ефектами в тогочасній поезії. Йдеться зовсім не про красивості викладу Гриневичева відчувала потребу свого власного стилю і знайшла його, як знайшов його В. Стефаник у суворості й простоті, Марко Черемшина в гуцульській поетиці й міфології. Замість динамічного сюжету традиційної історичної повісті письменниця створює ряди розрізнених величних і барвистих картин. Сучасного читача, призвичаєного до ясного й прозорого тексту, можуть вра¬жати незвичайні образні засоби письменниці, її примхливі синтаксичні конструкції, іноді досить заплутані структури, оригінальний словник. Багатий і розмаїтий декоративний реквізит є складовою частиною художнього мислення і художнього світу письменниці. К. Гриневи¬чева була поетом у прозі, барвиста образність її творів, граційність вислову, тонкість малюнка, ніжність настрою і тепер приваблюють любителів прекрасного.
Помірної архаїзації мови своїх повістей К. Гриневичева досягає традиційним шляхом, переважно за рахунок використання літописної і діалектної лексики, народно¬пісенної образної системи, запозиченої з найдавнішого пласту народної обрядової поезії — колядок і щедрівок, звідки взято майже всі епіграфи до розділів повісті «Шоломи в сонці» і цитовані в тексті уривки. Струмінь народнопоетичної мови у повістях К. Гриневичевої досить відчутний і надає їм своєрідного колориту. Одночасно треба відзначити перенасичення мови словесними раритетами, ускладненістю порівнянь і образних асоціацій, що утруднює сприйняття змісту. Уся повнота образного світу письменниці розкривається тільки при поглибленому читанні її по-бароковому ускладненого експресивного тексту.
Немає підстав приписувати письменниці якісь заслуги К. Гриневичева жила в час, коли імажинізм, символізм, модернізм, містицизм домінували в літературах Європи й Америки, але це не означає, що вона свідомо сприймала різні гучні літературні маніфести і впроваджувала їх у свою творчість. У ранній період письменниця схилялася до літературного угруповання «Молода муза», що було виразником українського модернізму, та творчість довоєнного періоду не дає підстав зараховувати її до письменників-модерністів. Імажиністські словесні ефекти майже не властиві оповіданням із трьох збірок. При освоєнні народно-апокрифічних тем вона далека від містики, утверджує здоровий народний погляд на традиційні образи і події. А в «Непоборних» вже повністю стає на реалістичні позиції і на них лишається у своїх історичних повістях. Бароковість її стилю зовсім не суперечить загалом правдивому відтворенню життя давно минулих часів. Захоплення поетичними образами не знеособило творчість К. Гриневичевої, а навпаки, виявило її самобутність, вивело на нові естетичні межі освоєння історичної тематики. Якщо вже говорити про якісь течії, напрями і стилі у К. Гриневичевої, то її історичним повістям справді властивий романтичний стиль, тільки не традиційний, вироблений літературою першої половини XIX ст., а більш сучасний, убраний у нову образну форму, нові засоби ви-раження. Мистецький світ К. Гриневичевої складає одне ціле, поєднавши в собі елементи давньої міфотворчості із здобутками новітнього художнього письма. Високі регістри її художнього стилю ще чекають своїх поціновувачів.
Історичні повісті К. Гриневичевої «Шестикрилець» і «Шоломи в сонці» не втратили свого ідейно-естетично¬го, пізнавального й виховного значення донині. Вони відтворюють цікаву і напружену сторінку історії нашої батьківщини. Звичайно, художній твір не можна ототожнювати з науковою розвідкою, проте саме з цих повістей сучасний читач більше дізнається про життя, побут, кла¬сову боротьбу і битви з іноземними нападниками наших предків на межі XIII ст. Письменниця оживила історію, відтворила її в образах, надавши своїй оповіді високого патріотичного звучання. Читач проймається великою повагою до тих історичних осіб і безіменнихшародних героїв, які в грізну годину будували свою державність, захищали її від ворожих нападів і внутрішніх чвар. Справжню естетичну насолоду приносить уважне і вдумливе читання тексту повістей, наповненого високою поезією, чарівною музикою слова. Такий текст дещо незвичний для сучасного читача, але кожний, хто любить, розуміє і поважає рідне слово, пильно вчитавшись у необарокове плетиво тексту «Шестикрильця» і «Шоломів в сонці»,осягне всю привабливість і глибинність його мистецьких образів і структур.
Повернення К. Гриневичевої в літературний процес — давноочікуване й відрадне явище, зумовлене загальним зацікавленням нашої громадськості своїм минулим, підвищенням її інтелектуального рівня. Ми повинні бути вдячними за те, що свій небуденний і чесний талант письменниця свідомо поставила на службу українському народові, збагативши його красне письменство творами неперехідного мистецького значення. Невелика за обсягом, але цінна своїм ідейно-естетичним звучанням літературна спадщина Катрі Гриневичевої цілком заслуговує на те, щоб зайняти належне місце в історії української літератури.