ЗАХАР БЕРКУТ

У повісті розповідається про події XIII ст. серед Карпатських гір у квітучій долині, де лежить мальовниче село Тухля. Жителі його становлять дружну громаду миролюбних трудівників. На чолі гро­мади стоїть Захар Беркут — вже старий мудрий чоловік.

Громада живе вільним, незалежним життям, але ось у долині з’являється боярин Тугар Вовк, який прагне підкорити тухольців своїй владі. Але ті не хочуть підкорюватись та стають на оборону своїх прав. Громада вирішує вигнати Тугара Вовка з Тухольщини.

На Руську землю в цей час вдираються монгольські полчища. Ось вони вже підступили до Карпат. Підступний боярин вступає в змову з монголами, щоб вони допомогли йому підкорити волелюб­ну громаду. За це він обіцяє провести ворогів через гори.

Разом з боярином у монгольський табір потрапила і його донь­ка Мирослава, яка, на відміну від батька, пройнялася глибокою повагою до тухольців та покохала молодшого сина Захара Берку­та — Максима.

Під час першого бою з монголами частину юнаків було переби­то, а Максима взяли у полон,

Захарові Беркуту наснився дивний сон. <…> «Здавалось йому, немов нині їх щорічне свято Сторожа (назва великого кам’яного с товпа-вартового), і вся громада зібрана довкола каменя при вході тухольської тіснини: дівчата в вінках, молодці з музикою, всі в праз- пичних строях. Оце він, найстарший віком у громаді, перший на­ближається до святого каменя і починає молитися до нього. Якісь таємничі, тривожні, болючі почуття опановують його серце під час молитви; щось щемить у нього в глибині душі — і сам він не знає, що таке. Він молиться гаряче, по двох-трьох словах звичайної мо­литви він відступає від стародавніх, звичаєм усталених зворотів; якась нова, гарячіша, пориваюча молитва плине з його уст; уся гро­мада, потрясена нею, паде ниць на землю, і він сам робить те саме. Але слова не перестають плисти, темно робиться кругом, чорні хма­ри покривають небо, громи починають бити, блискавиці палахко­тять і облітають увесь небозвід осліпляючим огнем, земля здригаєть­ся — і разом, звільна перехиляючись, святий камінь рушається з місця і з страшенним лускотом валиться на нього». <…>

Захар Беркут намагався зрозуміти значення свого сну, але то було важко. Однак швидко його передчуття справдились. Батько дізнається, що разом з іншими юнаками загинув його син. Він зби­рає всю громаду, щоб вирішити, як протистояти монголам. Він про­понує людям не просто відбити ворога від своєї Тухольщини, а й взагалі знищити. Однак як це зробити, ніхто не знає.

До тухольців прибула підмога з інших громад.

Раптом з’являється якийсь незнайомий вершник, якого спочат­ку прийняли за монгола. Але це виявилася Мирослава, дочка Тугара Вовка. Вона повідомила, що її батько зрадив батьківщину, тому вона відмовляється від нього. Дівчина просить Захара Беркута вважати її своєю дочкою та розповідає, що Максим не вбитий, а знаходиться в полоні. Мирослава привезла від нього звістку, а також складений ним план перемоги над монголами. Громада має пропустити ворога у до­лину і знищити тут. Люди підтримують пропозицію Максима.

Скоро на селі піднімається гамір. На вози вантажиться все доб­ро, люди покидають свої домівки, виводять худобу. <…> «Сідало сонце за тухольські гори, тонучи в легеньких червоних хмарах; темні смерекові ліси довкола Тухлі шептали тихо, таємничо, немов передавали собі якусь зловіщу новину. Тільки земля, не знати чому, глухо стугоніла і стогнала: повітря, хоч ясне й погідне, тремтіло

якимось дивним, змішаним гомоном, від котрого дрож проймала й найсмілішого. А далеко-далеко по лісах, у глибоких темних ярах, між недоступними ломами вили вовки, гавкали уриваним голосом лиси, бегетіли олені, ричали тури». <…>

Скоро картина змінилася — то в долину, немов повінь, почали валити монголи, попереду яких їхали Бурунда-бегадир та Тугар Вовк. Вони помітили, що в селі нікого немає, та розлютилися. По­бачивши, що село стоїть пусткою, монголи поспішили до виходу з долини, але вже біля самого «вивозу» на них посипалося каміння. <…> «Зойк напасників, ранених і повалених на землю, вдарив під небо. Закрякала хижа птиця над своїми жертвами. Вже напасники почали подаватися взад і вбоки, коли втім Бурунда і Тугар Вовк з голими мечами кинулись їм навперейми». <…>

Ще далі посунули монголи до виходу, однак там їх зустрів но­вий град каміння. Монголи відповіли градом стріл і поранили трьох тухольців. Тухольці ще завзятіше почали кидати на напасників ці­лі плити каміння, та це вже не могло зупинити лютого Бурунду. Однак скоро вороги побачили, що вихід повністю завалений камін­ням. Вони відступили. Бурунда наказав назносити з ближніх хат драбин і позбивати їх докупи. Спочатку тухольці дивилися на це спокійно, але коли побачили, що ціла навала суне драбинами до них, занепокоїлися. Тоді Мирослава порадила скидати монголів списа­ми донизу, вже коли передні піднімуться наверх та своїми тілами закриють людей від стріл. Побачивши звалище своїх воїнів, Бурун­да, немов скажений, накинувся на Тугара Вовка і почав у всьому звинувачувати боярина.

Потім Бурунда наказав своїм монголам підпалити село. <„.> «Ціла тухольська долина виглядала тепер, мов пекло, залите огнем; з диким вереском гуляли й бігали серед пожежі монголи, вкидаючи в вогонь усе, що тільки попадалось їм під руки…» <…>

З болем дивилися тухольці на своє село. Змучений важкими думами, ходить по своєму наметові Бурунда, він почуває себе не- вольником. Раптом бегадир згадує про Максима.

Максим важко переживає своє поневолення, він «сидів непо­рушно на дорозі, мов кам’яний милевий знак» (знак, що показує милі). Він бачить, як палає батьківська хата, рідне село, і серце па­рубка крається від болю. Аж ось до нього підскочили монголи та потягли до Бурунди. Тугар Вовк аж злякався, побачивши парубка у такому стані: <…> «Свіжо промите лице було бліде-бліде, аж зе­лене, губи потріскались від жари і спраги, очі були червоні від диму і тусклі, мов скляні, від утоми й душевної муки, ноги дрижали під ним, мов під столітнім дідом, а постоявши на них хвилину, він не мі г довше вдержатися і сів на землю». <…>

Боярин відчуває свою ненависть до хлопця, але не може зрозу- м іти її причини. Та ось гнів його почав пригасати. З лагідністю звер- нунся він до хлопця, та той відповів з погордою і зневагою. Тугар обіцяє хлопцеві життя, він хоче запропонувати обміняти Максима на вільний прохід з долини. Максим відповідає, що його гро­мада не пристане на таку пропозицію. Він вірить, що його народ може зупинити страшну навалу, хоча б і ціною чийогось життя.

Раптом у наметі з’являється Мирослава. Неначе ясочка, припа­дає вона коло коханого. Дівчина розповідає, що вона навчила ру- єичів робити машини для кидання каміння, і вже коло сотень вог­нищ іде завзята робота, що на допомогу тухольцям прийшли аагіряни й верховинці. Зачарований слухає Максим дівчину: йому здається, що дух самого Сторожа прийшов до нього. Мирослава ж ропонує йому скоріше утікати з табору, переодягнувшись в її одяг.

Повертається Тугар Вовк — він сам збирається йти до тухольців.

Мирослава повертається до громади, а Максим лишається в на­меті.

Мирослава з батьком приходять до тухольців. Тугар Вовк роз­повідає Захарові про наміри Бурунди обміняти Максима на вільний вихід з долини. Тухольці почали радитися. Вони пропонують Заха- I юві врятувати сина, але той відмовляється, ставлячи долю батьків­щини вище за власні інтереси.

Захар Беркут звернувся до Тугара Вовка з такими словами: « Коли б діло йшло між мною та твоїм бегадиром, то я радо віддав би йому все, що маю, навіть власну стару голову, за звільнення сина. Але ти радиш нам нерівну заміну, при якій скористатися можу тільки я сам і мій рід, але стратити мусить не тілько одна громада, а всі ті громади, через які мусить іти ваш похід. Чи можна ж так міня­тись? »

Тухольці вирішили боротися до кінця. Тугар Вовк зрозумів, що далі розмовляти нема про що. Він повернувся та пішов геть. Миро­слава кинулася за батьком і почала вмовляти його залишитися тут, серед громади, щоб боронити рідну землю. Але той і слухати не хотів.

Громада рушила до Сторожа. Захар почав молитися до нього:

<…> «Великий наш Сторожу! Ти, котрого діди вважали своїм опі­куном, котрого і ми шанували досі щорічними празниками! Три рази вже ти, ніч по ночі, являвся мені в снах, немов то ти падаєш і приваБлюєш собою мене. Я вірю, що ти добрий і ласкавий, і коли ти кличеш мене до себе, то я радуюсь твойому зазиву і радо піду за тобою. Але коли й ти сам хочеш двигнути зі свого відвічного стояння, то розбий, господине, своїм тягарем отсього поганого ворога, дітей Морани, що знов нині вкрили благословенне твоє дідицтво, тухольську долину! Зломи другий раз погану силу так, як зломив її перший раз, коли могутньою рукою розбив сесю кам’яну стіну і дав водам протоку, і дарував людям отсю прекрасну долину! Загати тепер її назад, нехай згине ворожа сила, що тепер знущається над нами!

В тій хвилі огниста блискавка з полудня до півночі роздерла тем­не небо, і далеко в горах загуркотів грім». <…>

Тухольці сприйняли грім як відповідь могутнього Сторожа. Ра­зом взялися вони за линви та перекинули свого захисника. Сторож ліг дуже вдало, однак довелося ще додати кам’яні плити, щоб пов­ністю загатити потік води.

Захар Беркут звернувся до сонця, яке саме почало сходити; з проханням підтримати їхній дух.

Скоро вся долина перетворилася на озеро. Лише на окремих ос­трівках трималися деякі монголи. Максим гордо говорить до Тугара Вовка, що скоро всі монголи будуть залиті водою та загинуть. Останніми зусиллями боронилися вороги, стріляючи отруєними стрілами. Вода все прибувала… Перетворилася долина на страшне місце, де гинули сотні людей.

На купі великого каміння стояли Бурунда та Тугар Вовк з кількома вояками. Тухольці почали розбивати купу стовбурами зрубаних дерев, які пускали за водою.

Тугар Вовк змушений був звернутися до тухольців з проханням про порятунок, обіцяючи врятувати Максима. Однак Захар був не­зламний — не хотів рятувати найстрашнішого серед монголів — Бурунду. З плачем звернулася до нього Мирослава.

Побачивши таку справу, Бурунда вирішив сам зарубати Мак­сима, та загинув від руки свого колишнього прибічника — Тугара Вовка.

Через деякий час Максим був уже серед своїх. Радості не було меж, та ось захитався Захар Беркут і впав синові на руки: Сторож кликав його до себе. Він помирав щасливий від того, що виконав свій обов’язок.

Радісною була зустріч закоханих Мирослави та Максима. Бать­ко ще встиг благословити їх.

Перед смертю він сказав: < …> «…Батьки і браття! Нинішня наша побіда — велике діло для нас. Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою х итрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добром на се! Доки будете жити в гро­мадськім порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас. Але я знаю, браття, і чує се моя душа, що се не був остатній удар на нашу громадську твердиню, що за ним підуть інші і вкінці розіб’ють нашу громаду. Погані часи настануть для нашого народу. Відчужиться брат від брата, відмежиться син від батька, і почнуться великі свари і роз­дори по руській землі, і пожруть вони силу народу, а тоді попаде весь народ у неволю чужим і своїм наїзникам, і вони зроблять із нього по­кірного слугу своїх забагів і робучого вола. Але серед тих злиднів знов нагадає собі народ своє давнє громадство, і благо йому, коли скоро й живо нагадає собі його: се ощадить йому ціле море крові, цілі сто­ліття неволі. Але чи швидше, чи пізніше, він нагадає собі життя своїх предків і забажає йти їх слідом. Щаслив, кому судилося жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного! Пе­редайте ж дітям і онукам своїм вісті про давнє життя і давні поряд­ки. Нехай живе між ними тота пам’ять серед грядущих злиднів, так, як жива іскра не гасне на попелі. Прийде пора, іскра розгориться новим огнем! Прощайте!» <…>

Скоро справдилися ці святі слова…