ЗАВ’ЯЗЬ

Микола кудись ретельно збирається: одяг нову сорочку, насли­нив чуба. Дід підсміюється з нього, але хлопець здогадується, що старий жалкує за тими вечорами, коли розповідав онукові про жит­тя в австрійському полоні та про щось інше цікаве.

Тепер же Микола дорослий і в сутінках вирушає гуляти. Дід ще встигає крикнути услід, що настраждається хлопець, якщо женить­ся «на тій прояві». Та онук не зважає. Там десь, за садками, біля провалля чекає його Соня. Побачивши її, Микола відчуває, як стає вищий, дужчий. Тільки з голосом щось діється, аж противно.

Хлопець ніяковіє перед Сонею, коли вони лізуть у провалля ди­витися на захований тут від весни сніг, усе ніяк не наважується її поцілувати, А вона потай чекає.

Потім розсердився, набрався сміливості та й поцілував… у вухо. Дівчина зразу ж прихилилась покірно до коханого, хоч і мала норов­ливий характер. І ось вони вже сидять на лаві, і Соня розповідає Миколі, які вона вишиє йому сорочки.

Уранці дід загадує розкладати у садку багаття, щоб зав’язь не побило морозом, і Микола намагається пустити диму і на сусідсь­кий город…