Занедбані сторінки нашого літературного минулого. Література XVII—XVIII століття — це період бароко, стилю, що прийшов з архітектури, малярства, скульптури. Поезія тих часів, на відміну від інших видів мистецтва, широкому загалу була майже невідома. Але іноді окремі особистості; поети, письменники, проповідники вважались світочами на загальному темному тлі. Вони притягували до себе увагу і простих людей, і можновладців монумен­тальністю і творчості, і власної особистості. Такими в Україні були Григорій Ско­ворода, Іван Вишенський, Феофан Прокопович.

В Україні бароко як мистецьке явище з’явилося в XVII столітті. У живописі та архітектурі його називали «козацьким бароко», хоча козаки й не були єдиною’ культурно-продуктивною групою в Україні. Та ще менше причин називати літера­турне бароко «козацьким», адже українські письменники тих часів були, як пра­вило, не козаки, а ченці. У творах того часу переважає духовна література, хоча й світської не бракує. Це світська лірика, новели, хроніки, листи, наукові трактати.

Першим письменником, у творчості якого можна знайти барокові риси, був Іван Вишенський: накопичення паралелізмів, порівнянь, сміливі антитези, стиль пророка.. Але у творах геніального схимника зовсім немає міфологічних образів, що є найбільш характерним для бароко.

Справжній початок українського бароко — це проповіді Мелетія Смотриць- кого. У творі «Тренос, тобто плач єдиної святої вселенської апостольської схід­ної церкви» проповідник передає плач матері східної церкви і нарікання її на зло­чинних синів, які зреклися її, познімали оздоби і вигнали з дому. Церква потре­бує синів, які б покарали блюзнірство і не соромилися своєї матері. У «Молитві до Бога» східна Церква просить захистити її від кривди і наруги, від жалів і утисків.

Найбільшими успіхами, що відіграли велику роль в історії української баро­кової літератури, було відновлення православної церкви (1620 р.) та заснування київської школи (1615 р.) і її реформи, проведені Петром Могилою (1644 р.) та Іваном Мазепою (1694 p.).

Останнім великим поетом епохи бароко був Григорій Савич Сковорода. З його творчістю літературне бароко не дожевріло, а догоріло яскравим полум’ям. На зміну йому прийшла нова українська література.

Українське літературне бароко не має усієї великої різноманітності жанрів, адже у письменників не було можливості друкувати свої твори. Не було великих романів, великого епосу. Та разом із тим лірика, повість, проповідь, хроніка, трактат роз­винулися надзвичайно широко. Чільне місце серед цих жанрів посідає віршована поезія. Вірші друкувалися порівняно рідко, але їх переписували, розповсюджували рукописні збірки. Найвідомішими були духовні пісні: різдвяні та великодні, пісні про Пресвяту Діву, про окремі свята, ікони і чудеса. Разом із тим доволі відомою була і світська поезія на «вічні» теми: туга за щастям, за молодістю, скарги на долю:

А хто на світі без долі вродиться,

Тому світ марне, як коло, точиться.

Літа марне плинуть, як бистрії ріки,

Часи молодії, як з дощу потіки.

Все то марне міняється.

Поруч із цим існувала еротична література з традиційними мотивами кохання:

До ніг твоїх упадаю, не одмовляй тому, що-м приїхав позискати ласку твою в дому.

Дай по садоньку я хожу, дай не нахожуся: я на тебе, моє серце, гляжу, дай не нагляжуся.

Багато уваги українська барокова поезія приділяє національним героям: Са­гайдачному, Конашевичу, Хмельницькому:

Несмертельної слави достойний Гетьмане!

Твоя слава в мовчанню нігди не зостане,

Поки Дніпр з Дністром многорибниє плинути

Будуть, поки дільности теж твої слинути.

Барокова література була досить далекою від життя простого люду і малозро­зумілою для нього, але вона стала поштовхом до розвитку нової української літе­ратури, вивела наш народ у світ.