Занапащене життя талановитої дівчини. «Талант мужності і талант співчуття, без яких не буває справжнього письменника, вищою мірою був притаманний цій людині, виявляючись і в творчості Васильченка, і в його життєвих вчинках»,- зазначав Олесь Гончар. Це справді був «мужній талант», який неголосно, делікатно відстоював свої гуманістичні принципи в літературі, власні погляди на її призначення. Прискіпливі літературні критики не раз до­шкуляли письменникові гострими і несправедливими су­дженнями, закидали, що пише і не про те, і не про тих… Пе­режив революцію і громадянську війну, а писав, як і раніше, про тих же селян, про дітей та вчителів, про жагуче прагнен­ня народу до світла і щастя та ще про красу Божого світу.

В автобіографічних записках «Мій шлях» Степан Василь­ченко зізнавався: «Для своєї творчості я брав свідомо сюже­ти із близького мені життя…» Навколишня дійсність стала для письменника джерелом правдивої художньої творчості. А правда полягала в тому, що молода парость українського народу – діти й молодь – виростали в неуцтві і темряві, не мали доступу до освіти і культури. Вчителюючи по селах, надивився письменник на тих неграмотних нащадків козаць­кого роду, на молодих співачок та скрипалів з живим вог­ником в очах, щирим потягом до мистецтва й науки. Саме ці враження і втілені художньо в повісті «Талант». У центрі твору – сумна доля вдовиної дочки, молодої сільської вчи­тельки Тетяни. Обдарована від природи неабиякими артис­тичними здібностями, чарівної краси голосом, вона пори­вається до творчого простору, до знань, до освіти, Тетяна сповнена жаги прекрасного, життєрадісних надій, прагне до корисної діяльності на благо свого народу. В образі Тетяни – одному з найдовершеніших жіночих образів у творчості Степана Васильченка – художньо переконливо розкривають­ся кращі риси народного характеру. Тетяна – роботяща (про це свідчать навіть окремі штрихи її зовнішності: руки в неї «стернею подряпані», шия «степовим сонцем запалена»), чесна, доброї душі і веселої вдачі дівчина, «охоча до жартів, до вигадок», скромна, сором’язлива. Усвідомлення своєї талановитості додає їй гідності, відповідальності. Тетяна не збирається продавати свій талант ні за гроші, ані «за тую славу». Зворушує чистота помислів і серйозність у ставленні до свого таланту. Урочисто промовляє Тетяна: «Дано мені малісіньку іскорку святую… Малісіньку-малісіньку… і ос­вітила вона моє життя біднеє, щастям нагріла моє серце… Та хай же погасне краще іскра в мені свята і хай буде марне моє життя й темної темніше ночі, коли оддам її в наругу чи в болото втопчу».

Автор супроводжує цей монолог Тетяни словами: «Зве­ла, як дитина, руки до неба…» До речі, ця художня де­таль «як дитина» дуже виразна. Нею автор звертає увагу читача на те, що чиста дівоча душа була наївною, роман­тичне сприйняття світу переважало в Тетяни тверезу оцін­ку реальної, часто жорстокої до селянських дітей дійсності.

І ось перший удар долі: стара поміщиця розігнала театр. Окрім цього, по селу пішли брудні чутки, і це тяж­ко пригнічує Тетянину душу: «Нецікава стала Тетяна: і по­гляд боязкий, мова тихіша, ніби й сама понижчала, з лиця спала. Боїться комусь перешкодити, набриднути, ходить городами, глухими улицями, лице в хустку ховає. Буден­на якась, сіренька…» А ще ж зовсім недавно вона була енергійною, веселою, її очі сяяли натхненням! Квітка та­ланту ще навіть розкритися не встигла, а її вже жорстоко і бездушно потоптали. «Чого дожидати? Нащо життя? Нащо?» – зболено запитує Тетяна. Вбили в дівчині бажан­ня жити, штовхнули до самогубства.

Образ Тетяни слід сприймати узагальнено, бо головна проблема повісті – трагічна доля народних талантів. Ав­тор осуджує злочинне ставлення суспільства до обдарова­ної молоді з народу, до школярів, до народної освіти. Повість закінчується трагічно, вона викликає глибокий смуток, але поряд із цим смутком залишає думку, що на­род, який породжував людей з Божою іскрою в душі, має воістину невичерпні духовні сили.