ЗАЛІЗНИЙ ОСТРІВ

Блакитніє море. Дитячим щебетом починається ранок на одно­му з мальовничих півостровів, що по-тутешньому зветься просто кут. На куті великий старовинний парк. «Комуна» зветься цей кут і цей парк, тому що тут ще в двадцяті роки справді була комуна демо­білізованих червонофлотців.Восени та навесні, доки діти у школі, в Комуні проводяться наради районного масштабу, форуми чабанів або кукурудзоводів, сюди ж їдуть відзначати й Першотравень, а потім на ціле літо влада тут переходить до рук піонерії, що їх з усіх усюд звозять сюди.
Серед усіх своїми вигадками та голосом, як веселий дзвіночок, виділяється Тоня Горпищенко. Коли не глянеш, вона в оточенні дітлашні. Тоню вони по-справжньому люблять, її енергії вистачає і на танці, і на співи, і на різні ігрища, а дітям, що прибули сюди аж з обласного центру, ніхто так цікаво, як Тоня, не розповість про різні трави та про комах, про муравок та степових птахів, вона тобі й ци­каду, і ящірку сама зловить, щоб зблизька її з дітьми роздивитись. Але якщо ти звичками розгуба-роззява і, скупавшись, там і забу­ваєш біля моря щось із своєї одежі, щоб хтось за тебе підбирав, то не сподівайся, що Тоня-вожата це так тобі пропустить. З її легкої руки на табірному подвір’ї з’являється така собі «Дошка юних забудьків», на якій висять на гвіздочку чиїсь забуті труси, чиїсь балетки, чийсь картуз.

Люблять з нею діти ходити в походи, а оскільки дивитись тут особливо нема чого, — то найчастіше Тоня йде з дітьми по дузі зато­ки аж до того місця, де над самим морем, край рудої суші соковите зеленіють кущики очерету.

В очереті натрапляють вони на таке багатство, якому й ціни не складеш у степу: криниця чистої джерельної води! Не дуже й гли­бока вона, сонце її просвічує аж до дна, а саме дно, мов у камено­ломні, золотиться уламками абияк накиданого каменю-черепаш- ника. Дітям — розкіш: обляжуть криницю з усіх боків, набирають

воду в пригорщі й смаковите п’ють, а понапивавшись, пустують, бризкають один одному в обличчя, лящать, аж поки знову прищух­нуть, дивлячись, як вода в криниці встоюється і сонячне проміння, зламане в ній, перестане гойдатись. Ось тоді й дізнаються вони від Тоні-вожатої, що це криниця не проста, що про неї ходить легенда, нібито в ній дно подвійне, і коли довго дивитись отак, то можна по­мітити, як на дні, між отим сторчма накиданим камінням, зблисне уламок шаблі козацької.

А що ближче до кінця тижня, то більше Тоню обіймає якесь хвилювання, в суботу товаришки-вожаті дружно просять начальни­ка табору, щоб відпустив Тоню на вихідний додому.

До радгоспу звідси далеко, лежить туди курявна степова доро­га, але Тоня, щоб скоротити свою путь, вирішує брести через лиман навпростець. Вона спішить, і все їй сміється в грудях, і серце палає жагою зустрічі. Не те що такий лиман, а, здається, і ціле море пере- майнула б вона, щоб тільки швидше бути там, де хлопчина, з усіх найгарніший, жде її на побачення. Скільки разів, то вранці, то вечо­рами, коли табір уже спить після відбою, вона припадала вухом до приймача, вслухалась, чи не озветься часом до неї Віталик, чи не скаже хоч одне слово, може, просто назве її ім’я.

Затока виявилась ширшою, ніж видавалась з берега, вже й сон­це вишнево пірнуло за степовим берегом, а Тоні, нажаленій медуза­ми, ще далеко було добуватись до берега. Море не лякало її своєю глибиною, бо вона знала, що комунівські жінки, які працюють по той бік на птахофермі, щоранку перебродять його, отак підібравши спідниці.

Радгосп уже спав міцним трудовим сном, коли, прослиз­нувши мимо сторожів попід парком, перемайнувши вулицю, дівоча постать нечутно шаснула до Лукії в садок, шаснула і з затаєним подихом стала над Віталиковою розкладайкою, у мокрій, що аж тіло облипала, одежі. Здається, дівчина зовсім не дихала якусь мить. А тоді ледь-ледь торкнула хлопця за вухо, тільки торкнула, і він одра­зу кинувся, підхопився, наче й не спав.

Він бачить, що дівчина уся мокра, питає, під яким дощем вона була.

— Через лимани, через усе Чорне море до тебе брела! — без­звучно сміється Тоня.— Акули на мене кидались, спрути, восьми­ноги.

Вранці Лукія Назарівна вирушила в сусідній радгосп перевіря­ти угоду на соцзмагання.

Лукія на грузовику — в один край, а син на мотоциклі — в другий.

На мотоциклі в нього Тоня. В руці авоська з бутербродами, які вониз’їдять, добре накупавшись у морі; вони виберуть собі пустин­ний берег, де будуть тільки удвох, купатимуться й розважатимуть­ся цілий день, а надвечір Віталиків мотоцикл доставить Тоню пря­місінько в табір, до самого її намету.

Мотоцикл летить, аж підстрибом іде. Ривок — стрибок — віраж через останню кучугуру, і ось вам море, ось вам його синява, тиха, безмежна.

Один-однісінький серед морської рівнини бовванів крейсер вда­лині, і, крім нього, ніде ні паруса, ні катерка. Лінивий плюскіт хвиль… Суха морська трава чорніє, шелестить під ногами; де-не-де риба в ній смердить, порозбухавши. Навіть і Віталик трохи торопіє: ні живої душі ніде. Сліплячі, остекленілі простори. Дрімота у всьо­му. Ген-ген по берегу біліє самотня рибальська хатина, де кочує рибальська бригада в сезон лову, але зараз і там нікого не видно. Навіть дядько Сухомлин, що тижнями байбакує тут, стереже ри­бальську оселю, зараз не вийшов назустріч у своїм зім’ятім капе­люсі та в брижуватих штанях з одною засуканою холошею, не вий­шов, не став придивлятись, хто це прибув, хто порушив цю благодатну тишу та спокій… Хіба ж не дивна ця їхня планета Земля, на якій є десь і міста мільйоннолюдні з університетами, з хмарочо­сами, з підземними палацами метро і спортивними аренами, де шаленіють зараз десятки тисяч болільників, і водночас є таке тихе узбережжя, де дрімає собі під козирком черепиці одна рибальська хатина, та первісне простори моря синіють, та чайка сидить, куняє коло води, біла, непорушна, мов з алебастру.

А втім, є ще одне тут живе створіння; Сухомлинова корова-ялів- ка червоно-степової породи, забрівши далеко від берега, непорушне стоїть серед чистої морської синяви.

Тоня починає роздягатися, щоби скупатись.

— Я зараз! — скочивши на мотоцикл, Віталик гайнув по берегу до рибальської хати.

І незабаром Тоня бачила вже, як він по-хазяйськи ходить по дво­ру, обстежує Сухомлинове кочовище. Став потім спихати на воду одного з баркасиків, що чорніли, витягнуті на берег.

До неї Віталик підплив уже тим баркасиком. Підпливши, гля­нув на Тоню і отетерів. Ніколи він ще не бачив її роздягнутою. В одному купальнику стояла, красуючись на весь берег відкритим дівочим тілом, струнким, засмаглим. Аж лячно хлопцеві стало, що вона така гарна. Невже це він, шкет, цілував ось її? Присоромле­ний, він безладно веслував, крутився човном на місці, а Тоня, навпа­ки, почувала себе зовсім вільно, стояла й закручувала перед купан­ням волосся вузлом, радісно оглядала це синє роздолля. Кінчивши закручувати волосся, кинулась у воду, побігла по ній далі від бере­га, на глибше. Віталій галаснув і, стрибнувши з човна, теж побіг за нею, наздогнав, і вони стали бризкатись, борюкатись.

Віталій дістає для неї мідій. Але бутерброди, видно, краще: Тоня й Віталій заодно беруться й за них, а потім пливуть оглянути Сухо- млинів причал та рибальську хату-пустку, де восени рибалки ночу­ють, ховаються від негоди, а зараз на їхніх нарах пилюки на палець.

-Цікаво, скільки буде від нас до того дредноута? — запитує Тоня, задивившись на судно, що бовваніє в затоці.

-Хочеш, Тоню, махнем туди. Ми вже з хлопцями бували там. <…>

-Але ж туди, мабуть, далеко? Скільки буде кілометрів?

-На кілометри не знаю, а на милі… миль десять буде.

Дівчина вагається, але по всьому видно, що їй дуже кортить гля­нути на те дивовисько зблизька.

Віталик береться за весла, і берег швидко віддаляється від них.

Тоню захоплює оця таємничість, оця, сказати б, поезія таємни­чості, в яку вони поринають. Велика вода, суцільна голубінь вже оточує їх. Ніжно-блакитна шовковість небес і густо насичена син­ню, аж чорна, просторінь моря — такий їхній світ, серед якого їм чути тільки хлюпання хвилі та ритмічне поскрипування кочетів.

Море, що спершу прозоро просвічувало аж до дна і зверху було веселим, синім, щодалі мовби темнішає, важчає, воно стає і справді чорним, можна зрозуміти, чому його так назвали. І хвилі, всюди хвилі, хвилі. <…> А судно ніби й не наближається. Важка його непо­рушність, як і раніш, далеко темніє серед густої сапфірної синяви.

Степ уже ледве мріє. Вітрильце їхнє таке маленьке, що навіть якби хто й був у цей час на узбережжі, то навряд чи помітив би їх звідти.

-Назад нам, Віталику, доведеться проти вітру?

-За це не турбуйсь. Моряка парус додому сам несе!

Він жартує, але без посмішки. Невже і йому трішки-трішки лячно, тривожно?

Судно, однак, таки ближче. Сіре залізне громаддя його низько, розлого сидить на воді, осівши майже по ватерлінію… Ось на борту на брудно-сірому тлі видніє білий знак, якісь літери і цифра 18. <…>

Віталій і Тоня, поодягавшись, примовклі, внутрішньо напру­жені, йшли вже понад бортом судна. Почуття незаконності, незадоволеності свого вчинку весь час не покидало їх. Все грізне, похмуре, від усього віє запустінням.

Облуплена, облущена фарба бортів. Іржа. <…> Ілюмінатори за­сновані павутинням.

В одному місці Віталій, впритул приставши до борту і взявши це махинище на абордаж, звелів Тоні хапатися й лізти вгору, на палубу. Вона мить роздумувала, потім міцно вхопилась рукою за гарячий, напечений сонцем ілюмінатор, — цей теж був заснований павутинням! — а далі допомогло їй якесь іржаве, нестерпно розпе­чене скоб’я, і не встиг Віталик дати їй пораду, як вона була вже на палубі.

Невдовзі з’явилася із-за борту і солома Віталіевого чубчика та худенькі плечі в самій майці. Почуття гостре, нервово-лоскотне охо­пило Тоню. Хотілось сміятись, кричати, галасувати так, щоб всі почули! їхній крейсер. Двоє їх, двоє закоханих, на великому військо­вому судні. Ніколи, звичайно ж, не було на цьому військовому судні закоханої пари, щоб отак — він і вона. Лунали тут суворі команди, накази, радіопозивні, номери, шифри — все службове, суворе, влад­не. А тепер їм скорилося це тисячотонне сталеве громаддя, на ста­левій арені могутніх рудо-іржавих палуб владарює сміх, їхня лю­бов!

Тримаючи одне одного за руки, вони зазирають у пробоїни, в моторошну глибінь темних трюмів, де вода блищить маслянисте, почувається, що важка вона там, застояна, з нафтою чи соляркою.

Йдуть, неквапом оглядають кубрики, ці гарячі металеві клітки, в яких жили колись люди, жили, як у сейфах.

Тоня вже студить на руки, вони починають щеміти від ізоля­ційного скла, що й тут по палубі всюди валяється купами, а в салоні аж за шию сиплеться блискучими скалками із прорваної обшивки. Це ж тут, в салоні, сиділи командири, бесідували, щось вирішува­ли. <…> Все порвано, порубано, обдерто.

Суднові, здається, не буде краю. Не з берега, тільки тут, зблизь­ка, можна впевнитись, яке це воно величезне. Ідеш крізь його залізні буреломи, спускаєшся то нижче, то вище («то знову гарматні відсіки… а то шлюп-балки!»), потрапляєш у якісь глухі закутки, залізні закапелки, в напівтемряву, то знову перед тобою грає сон­цем іржава сталева стіна, який-небудь камбуз, або клюз, або відсік, серед яких Віталик тільки й може зорієнтуватись.

…І раптом з напівтемряви напис:

«…з атопление открмвать только при фактическом пожаре».
Що це означає? Як це розуміти? Таємниче, мов ієрогліфи! А хтось це ж писав, когось це стосувалось, для когось цей напис, може, важив безмежно багато. <…> А це що таке: «Воевой четьіре…» Вся вона, ця іржава сталева гора, повна загадок, таємниць, умовних знаків, яких навіть Віталикові не розгадати.

Не встигла Тоня схаменутись, як Віталій уже чіпко подряпався вгору і вгору по стрімкій щоглі, по обламках трапа на ній. В Тоні аж серце холонуло, щоб він не зірвався, а він, по-мавпячому деручкий, забирався дедалі вище, аж поки, досягши свого, випростався на щоглі, на тій недосяжній для Тоні височині — десь аж у небі! Вітер гойдав уже нижче нього обривок сталевого троса, а хлопець стояв усміхнений — усміхався звідти Тоні: ось, мовляв, де я, твій Вперед- смотрящий…

І раптом Віталій застиг, закам’янів, задивлений кудись у море, і Тоні здалося, що він зблід, що на обличчі йому відбився жах. Тоня теж глянула в той бік і серед темряви непокійливих хвиль побачи­ла… маленький чорний каючок!.. Помилки бути не могло: та ма­ленька смоляно-чорна посудинка, що її в першу мить Тоня й не впізна­ла без вітрильця, то ж їхній був човник, їхній баркасик, що його тепер вітер тихо, ледь помітно, але безповоротно відгонив у море. Далі й далі від них — у відкрите море!.. <…>

Звечоріло, зірки проступили на небі, а десь у степу теж, мов зірки, спалахнули крізь імлу вогники. А вони сидять, мов сироти, позіїцулювались в затишку бойової рубки, їм холодно — залізо суд­на після денної спеки дивовижно швидко нахолонуло. Тоня, напла­кавшись, схилилась Віталикові головою на коліна і, здається, за­снула, змучена переживаннями, а Віталій не зводить очей з берега, намагається розібратись в усьому, що сталось. Може, таки треба було плигати за борт і кинутись вплав за човном уздогін? А коли він, мало не зірвавшись, в одну мить скотився зі щогли й ринувся був до борту, сама ж Тоня схопила його за руку:

-Не смій! Не доженеш! Утонеш!

І таки ж правда: тут і майстер-розрядник з плавби навряд чи б догнав. Згодом лише якось жалібно запитала:

-Як же це ти, Віталику? Чому ж ти не прив’язав?

Ніч зоряна, видна, в такі ночі співає степ. Десь і зараз далеко з берега ніби чується пісня — ні, тільки вчувається. Коники сюрко­чуть — ні, тільки обман слуху. <…>

<…> Мовби змужнілим поглядом Віталій оглядає зараз себе, обдумує знову і знову, як це скоїлось і як закінчиться. Невже це і все, що він встиг у житті? Невже це похмуре, як привид минувши­ни, судно стане залізним саркофагом для них? <…> Про людину кажуть, що вона велетень, бог, гігант. А ти ось тут не можеш зруши­ти з місця купу залізного брухту, не можеш викресати іскру вогню, не владен відвести від своєї Тоні удар. <…> Він чує, як вона дихає, як поворухнулася. Сіла, підібравши ноги.

Згадують Дніпро, радгосп, батьків.

Буде, буде й там горя. <…> Поїхали купатись і втонули — ось що про них подумають у радгоспі. Згадалось Тоні, як позаторік на Свято врожаю поїхали колективно з Центральної до моря купатись,— на Третій відділок поїхали, там найкращий пляж, і один молодий комбайнер, далеко запливши, втонув. Шукали його до ночі, так і не знайшли. Через кілька днів труп його вже у відкритому морі при- кордонницький катер підібрав — обличчя нема, очей нема — чайки повипльовували, тільки по татуюванню на руці і впізнали. «Шур- ко», — було витатуйовано там. <…>

Небо — все небо стугонить рівно, владно, величаво. Піднявшись десь із далеких аеродромів, на рівні зірок ідуть могутні машини, гіганти стратегічної авіації.

Можливо, на полігон, а можливо, скинути свій вантаж якраз над затокою, бо й сама ця затока є тільки часткою полігона, його водя­ною дільницею, а судно це для того й залишено тут, щоб його бомби­ли, щоб по ньому влучати. Вже бомбили, і ще бомбитимуть — бом­битимуть, доки не розбомблять, доки не буде виконана вся військова програма! <…>

Притулившись одне до одного, вони мовчки дивились, як над світом поступово виднішає, зірки тануть в попелястому небі.

Від довгого стояння, від того, що сонце, пригріваючи вже, їх п’я­нило, здалося їм, що судно пливе. Але то тільки хвилі плили, обтіка­ли, омиваючи його борти, і котились далі, а судно стояло на місці. Рухалась планета, рухалось сонце в небі, рухались води своїми вічни­ми валами, а воно стояло між хвиль іржаво, тупо, непорушне.

Так уявно пливтиме це судно цілий день, коли сонце ще дужче п’янитиме їх, і палуба знов розпечеться, і вся ця залізна гора паші­тиме на них своїм іржавим вогнем. Потім знову зайде ніч, десь за тисячі верст льотчики надіватимуть шоломофони та парашути, ру­шатимуть до своїх бомбардувальників, і розмов буде між ними про те, що зоряне море бомбити важко… А ці двійко, що на судні, за­бравшись на бак, сидітимуть на своєму залізному острові, ждучи нічного удару, сидітимуть, мовчазно зіщулені, мов останні діти землі, мов сироти людства.