Забудеш рідний край — тобі твій корінь всохне. Яка прекрасна наша Україна з її чарівною природою. Неповторні пшеничні поля, вишневі садки, повноводі ріки, могутні ліси, широкі рівнини. Територія України велика, тому і природа у різних її куточках така різна і казкова.
Народилися, живуть, люблять свій край люди і в пустелях з жахливою спекою, і серед вічної мерзлоти, і серед скелястих гір, і небезпечних вулканів. А нам, українцям, дана земля з так прекрасним кліматом, де гармонійно поєднані усі чотири пори року. Вона багата на природні ресурси, цінні чорноземи, цілющі джерела. Тому такий «ласий шматочок» привертав увагу завойовників. Скільки нападників приходило на нашу землю, скільки загинуло українців у боротьбі за волю рідного краю, а все-таки Україна існує, вільна, незалежна. Розправляє свої плечі й намагається вистояти, покращити життя людям і своє становище у світі.

Для мене рідна земля — це незабутні враження дитинства, коли безтурботно можна бігати по вулиці, допомагати бабусі по господарству, пекти духмяні пиріжки з прабабусею, спостерігати за роботою дідуся, який був чудовим майстром. Про таких, як мій дідусь, в народі говорять: «Майстер на всі руки». Зачаровано я слухала казки бабусі, розповіді дідуся про героїчні подвиги, справжніх лицарів. Все це, мов крихітку золотого дитинства, я пронесу в своєму серці через усе життя.

Чи можна забути рідний край, позбутися коріння, що зв’язує людину з минулим? Не знаю. Та варто пригадати новелу В. Стефаника «Камінний хрест», з яким душевним надривом залишало свій злиденний клапоть землі подружжя Дідухів. Що хорошого бачив Іван за своє життя, історія якого вміщається в одному розділі? А от прощання займає в творі п’ять розділів. Скільки туги, сліз у творах письменників-емігрантів. Як тяжко переживає розлуку з рідною землею Тарас Шевченко, позбавлений на довгих десять років можливості жити в Україні:

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину…

Так пише поет в посланні «І мертвим, і живим…»

Може, й не дуже весело зараз в Україні, але покинути її — те саме, що покинути рідну матір. Не вибирають люди матір, не можна й вибрати Батьківщину, як сказав у поезії В. Симоненко. Та хочеться сподіватися, що дух наших предків допоможе нам вистояти, досягти кращого життя, бо ми на нього заслуговуємо.