ЗА МИТЬ ЩАСТЯ

Паркого тропічного вечора, у місті Рангуні, під звуки якогось дивного інструмента згадалася чомусь автору ця давня історія.

Це було перше повоєнне літо. Шляхом, що стелиться з табору до найближчого містечка, артилерійські трудові коні тягнули бочку- водовозку. На ній в пілотці набакиреній, в медалях на всі груди сидів артилерист Сашко Діденко. Виїхавши за межі табору, він на всю душу скрикнув:Го-го-го-го-о-о!

-Співаєш? — сміючись спитав зустрічний водовоз із сусідньо­го полку.

А потім — вже у дві горлянки:

-Го-го-го-го! Го-го-о-о!

Втім ніхто не відгукнувся.

Сашко замислився над тим, що чув про любощі фронтові, про знайомства в медсанбаті, а то й з місцевими грішницями. А він тільки гармату й знав у житті, з нею пройшов півсвіту, перемісив багнюки. За гарматним боєм ніколи й на дівчат було озирнутись.

Раптом на полі, серед свіжих полукіпків, щось яскраво майнуло й зникло за золотою спорудою. Ще мить — і з-за полукіпка вийшла жниварка. Вона поглянула на солдата звабливим оком. Кофтина на ній — червона, як жар. Темне волосся спадає на плечі. Ноги загорілі блищать. Вона напилася з глечика, і, посміхаючись до водовоза, запросила: «Іди, напою й тебе».

Біля полукіпка з’явилися ще жниварки і почали піддражнювати солдата. Але той мов і не бачив отих інших. Він зупинив коня, зістриб­нув униз. Дівчата кинулись тікати. Лише одна залишилась стояти незворушно — та, що посміхалась до нього, запрошуючи до глечика. Тепер на її обличчі не було сміху та жарту — було щось інше. Діденко спитав, як звати дівчину. Та відповіла: «Лорі. Ла-ри-са».

Вона крутила в руках золоту соломинку. Діденко обережно взяв у неї ту соломинку. Потім узяв її маленьку, тверду руку. І стиха повторив: «Лариса. Лариса».

А вона дивилась на нього так спрагло, ніби все життя ждала саме його.

Сашко помітив у чорному волоссі дівчини срібну ниточку, і це вразило: яке горе так рано її посріблило? В нього виникло нестрим­не бажання захистити її. <…> Руку її все життя не хотілось би ви­пускати зі своєї, безодня очей заваблювала, густо-вишневі губи були так довірливо близько. Солдат припав до них. Вона ніби тільки й ждала цього пориву, шпарко охопила хлопця руками і, відхилена на снопи, віддарювала його жаркими поцілунками спраглості, вдяч­ності й відваги. Це таки було живе полум’я, що опалило його, обня­ло, засліпило. Снопи розлазились, розтікались під ними, як золота вода, п’янили обох, вона лежала горілиць — жарка, незнайома! — і очі її були повні щасливого п’яного сонця. <…>

Але раптом вона шарпнулась і нажахано скрикнула. До них на­ближався її чоловік — чорний, в жилетці, з блискучим серпом у руці і почуттям несамовитої правоти на обличчі. «Смерть!» — про­майнуло Діденкові. В одну мить згадався бій, відчулася за спиною налякана жіноча постать — і Сашко вихопив з кобури свій трофей­ний пістолет.

Пролунав постріл.

Того ж дня Діденко вже сидів на гауптвахті.

Гауптвахта на узліссі стоїть.

Допитувач був певен, що причина всьому — вино. «Хміль, тане той, що ви думаєте», — мовив Сашко. І більше нічого не казав.

Симпатії усіх солдат були на його боці: адже це — їхній Сашко. Була б воля — жодної хвилини не тримали би його під арештом. І він до ранку розповідав про свою кохану — хоча сам бачив її один раз у житті. «Оце женщина! Ось за кого варто в огонь і в воду!» — казали солдати коло гауптвахти… Спалахнула, мов полум’я, знева­жила всі умовності, безоглядно віддала солдатові свою любов. Він переможець, а вона хіба ж не рівня йому? Хіба не здобула перемогу над своїм рабством сімейним, над плітками, забобонами, хіба не дове­ла, збунтувавшись, що свобода й любов для неї понад усе?!

А ще казали, що це йому нагорода за все, що не кожному випа­дає таке щастя.

А він казав до вартових: «Головне, щоб водовозку мені знов повер­нули. Одразу ж на галопі до неї! Сідай, моя мила! Сядемо поруч на водо­возці і гайда через усе місто: дивіться — це наше весілля, це вже ми з нею муж і жона». І чути не хотів ні про закони якісь, ні про що інше.

Але поки що неголений, без ременя, походжав він у своєму ку­рені, а на зміну одним вартовим приходили інші, щодалі суворіші. Грудка каші, кухоль води — і нічого більше. Та його нічого не стра­шило — сподівався, мабуть, що скоро випустять з гауптвахти. І не підозрював хлопець, які хмари збираються над ним.

Ревнивий чоловік Лариси помер у лікарні. А випадок цей набув широкого розголосу в країні. Мовляв, окупаційні війська чинять розбій серед білого дня: вбивають чесних католиків, ґвалтують їхніх дружин. Даремно на одному з мітингів Лариса гукала у вічі ліде­рам: «Лицеміри ви, брехуни! Це мій гріх, а не його!». Розлючені родичі чоловіка не слухали її, вимагаючи жорстокого покарання. Аж раптом старий священик гукнув до натовпу: «Ошпіа уіпсіі ашог!», що означає «Любов перемагає все!» І хоча слова його залишилися незрозумілими, але вони врятували Ларису від самосуду.

Діденка було засуджено до найвищої міри покарання — роз­стрілу.

Справа дійшла до Москви.

Гвардієць не падав духом, тримався зі спокійною гідністю.

А одного ранку з виноградників з’явилась вона. Темно вбрана, боса, зарошена, і волосся на голові кучмилося недбало.

«Стій! Стрілятиму!» — гукав вартовий. Та вона лише приско­рювала ходу. Цілий день відганяли її вартові, але вона виринала в іншому місці. Аж доки надвечір випало вартувати артилеристам — найщирішим друзям Діденка. Вони взяли гріх на душу, і дозволи­ли закоханим побачення.

Мов з хреста знята — така була вона, коли під поглядами варто­вих наближалася до гауптвахти. Для них Лариса не видалася кра­сунею, просто змучена, перестраждана жінка з темним проваллям очей, що горять, як у хворої, а ось йому, Діденкові, була вона зовсім інакша, бо, припавши до амбразури, бідолаха аж заплакав — за­плакав од щастя бачити її.

Він цілував її руки, вона казала до нього щось ніжне, він відпові­дав: «Зіронько моя! Циганочко! Ясонько! Оченя моє каре, щастячко рідне моє!»

Невідомо, звідки й бралися ці ласкаві слова в грубого артилери­ста, який досі бачив лише вирви та бруд, сморід війни та смерть… а вона, ця любов несподівана, з’явилась, мов з неба, і сонячним духом снопів — подихом самого життя — тебе обдала, сп’янила навіки.

Вартові нагадували їм, Що час вже прощатися, а вони, набли­зивши обличчя одне до одного, ніжно дивилися в очі — і плакали. Наче передчували те, що вже насувалось.

Вночі прийшла відповідь з Москви: вирок залишився в силі. Тепер врятувати Діденка могло лише чудо.

Старий артилерист, що відміряв, як і Діденко, півсвіту разом із своїми гарматами, зайшов до землянки Діденка, замість пастора, і присів скраю на холодному земляному лежаку. Йому було дуже важ­ко. Не знав він, що казати у таку мить своєму кращому солдату.

«Ну от, Діденко — почав він понуро. — Воювали ми з тобою не один день, воювали на совість, ніхто не дорікне. Я пам’ятаю, як отам під дотами. І під Верблюжкою. І під Бартом, під Естергемом — усе пам’я­таю. Геройський був солдат. Там куля минула, а тут. Що ж це виходить? На смерть за Батьківщину йшов, а тепер сам заплямував її?»

Сашко мовчав. Комбат запитав, хто ця жінка. Діденко відповів, що кохає її. І додав, що не шкодує. І що коли цю пляму можна змити лише кров’ю, то він готовий.

За півгодини по цьому засуджений стояв перед військами над яром, і темні хмари пливли над ним. Дочитувалися в суворій тиші останні слова, коли зненацька пронизливий, як постріл, жіночий скрик вихо­пився десь над виноградниками й розпанахав тишу до хмар.

І хотілося б автору сказати, як здригнулись серця від її зойку; як опустилися дула гвинтівок; як всміхнулись полегшено ті, що прийшли сюди бути свідками страти, а він, помилуваний, ступив назустріч товаришам, друзям, командирам і своїй коханій. І як цілу ніч разом веселились війська, й виноградне містечко. Й найщасли- вішими в світі були він і вона… Та чуда не сталось. Скрик був, і жіноча в лахмітті постать вихопилась з виноградників, на мить май­нула перед ошелешеними військами. Але порушений лад скоро було відновлено. «Хмари пливли над яром, як і пливли. Сталося все, що мусило статись».