З усіх утрат утрата часу найтяжча. Сиві сутінки закутують теплою ковдрою землю. Вже на­труджене сонце сховалося за обрій, і такий літній вечір розлився у напоєному ароматами серпневих щедрот повітрі. Скоро пан – господар місяць виведе на пасовисько отари зірок, і тихо полине над землею у вічність шепіт закоханих. Кожна клітинка мого тіла з захватом п’є казку згасаючого дня —останнього дня літа. Ось і відгомоніло назавжди моє дитинство, щедре  на мамину ласку, безкінечні колумбові відкриття світу та безтурботність канікул. Уже зорі, вічні свідки людських діянь і мрій, невмолимі весталки гетьмана Часу, кличуть мене в майбутнє. Попереду найтяжчий і найвідповідальні­ший рік за все моє недовге, швидкоплинне життя.

Треба працювати, щоб прокласти своїми знаннями шлях до університету. Чомусь б’ється об шибку душі сполохана думка, що лише це буде гарантом щастя. Напнута тятива міри, що знання приведуть до успіху. А молодість? Час? Хай пиграє він сивим конем на курних шляхах долі, хай оси­пається вишневим цвітом весняних садків, хай мчить! А я сховаюся в келію праці й думок, порину в події минулого, буду пити, пити, пити з джерела знань.

“Попрацюй лишень рік, — каже мама, — а там надолу­жиш втрачене, час молодості не втече”. І я вірю добрим мату­синим порадам, впускаю в душу її щедрі слова. І ось я вже поринула у вир науки, забула мішуру свят, а будні в мене щедрі на велич людського генія, схований у книгах.

Я відкриваю замки незнаного, я відшукую скарби в таєм­ницях інформації. Постійний брак часу, не вистачає доби на день життя. Швидше, швидше гони коней до палаючого со­нячним вогнем літа, до вступних іспитів. І я міняю Довжен­ка і Ремарка на політичні дискусії нашого буремного суспіль­ства, я ховаю перли Сковороди на дно серця і впиваюся вічною мудрістю історичних праць Яворницького і Субтельного.

І вже загублена у лабіринтах свідомості ніжна лірика Лесі Українки і Ліни Костенко, а розум напружено всотує нові англійські слова. Я живу, пульсує надсадно час у скронях і серці.

Але іноді, дуже рідко, майже зовсім інколи, тоді, коли буде шемрати під ногами золото осіні, чи коли раптово відчую ніжний і рідний запах матусиних рук, я спитаю себе: “Куди ти поспішаєш? Куди несе тебе цей бездушний експрес часу? Які краєвиди залишаєш за вікном і чи вернеш до них ко­лись?” І тоді стане так сумно за втраченим часом, оксамитовим часом молодості, що так невпинно згасає у келіях наук. І я знаю, що це голоситиме моє “я” за найважчою втратою душі — за втратою часу.