З історії української мови. Про походження нашої мови, час і місце її виникнення в науці існують різні гіпотези.

Розглядаючи лексику й фразеологію «Слова о полку Ігоре­вім» у зіставленні з творами давнього українського фолькло­ру, аналізуючи різні пам’ятки, російський філолог, професор Петербурзького університету Федір Буслаєв висловив дум­ку про те, що українська мова значно старша за російську.

Переважна більшість мовознавців світу, спираючись на свідчення античних авторів, на пам’ятки давніх східно- та західнослов’янських літератур, а також на здобутки архео­логії, схиляються до думки, що українська мова, очевидно, виділилася із індоєвропейської прамови в IV-V ст. н. е. і про­йшла довгий шлях розвитку, в процесі якого зазнала фоне­тичних, морфологічних, лексичних і синтаксичних змін.

Після прийняття християнства разом з культовими книгами на Русь прийшла староболгарська (церковносло­в’янська) мова, основу якої заклали брати Кирило і Ме- фодій. Саме вони й винайшли слов’янську азбуку. Деякі мовознавці вважають, що в її основу було покладено гла­голицю. У Київській Русі одночасно використовувалися і кирилиця, і глаголиця ще з початку X століття.

Отже, в епоху Київської Русі мова була двох типів: 1) народно-літературна (давньоруська), що складалася на основі говорів давньоруської народності, і 2) книжно-слов’янська (церковнослов’янська).

Ці мови існували паралельно, впливали одна на одну, проте не змішувалися.

У перший час після поневолення України монголо-та- тарськими ордами мовою світської художньої літератури, а також науки залишається давньоруська писемна, але в неї дедалі більше проникають елементи живої усної мови. Впливали на неї також розмовно-побутові і літературні мови сусідніх народів. Внаслідок цього поступово формується ста­роукраїнська літературна мова. Вона була багата лексич­но, оброблена граматична, тому стала державною і в Литві, коли частина українських земель входила до її складу.

Староукраїнська мова, як і сучасна українська, є прямим продовженням тієї, котрою розмовляли наші далекі пред- ки-русичі, які жили на цих же землях, що й ми тепер.

Формування національної літературної мови на основі живомовної почалося ще в ХУІ-ХУІІІ століттях. Так, «Енеї- да» Котляревського вже повністю ґрунтується на живій усній мові.

Словниковий фонд поповнювався, як і раніше, з різних діалектів та уснопоетичної творчості.

У зв’язку з розвитком національної художньої літера­тури, науки та публіцистики в першій половині XIX сто­ліття постає питання про створення нового українського правопису, який би найточніше передавав фонетичні й син­таксичні особливості нашої мови.

Гоніння на українську мову почалося ще наприкінці XVII – початку ХУЛІ століття. Твори будь-якого змісту, писані староукра­їнською мовою, московський уряд наказував знищувати саме за «єретичне нарєчіє». Церковники та державні урядовці вважали, що в імперії має бути лише одна мова для всіх націй, тому що багатомовність «призводить лише до непокори та бунтів».

У жовтні 1720 року Петро І видав указ, за яким заборо­нялося друкувати будь-які книги староукраїнською літера­турною мовою.

Однак ніякі сили не змогли задушити мову однієї з най­більших слов’янських націй.

Зараз, після прийняття нової Конституції, державною в нашій країні є мова корінної нації – українська.

Мова – душа нації, і кожному громадянинові України слід пам’ятати, що замах на неї поставить під знак питан­ня існування самої нації.