Юрій Андрухович — поет, прозаїк, есеїст — народився 13 березня 1960 р. в місті Івано-Франківську. Закінчив інженерно-економічний факультет Львівського поліграфічного інституту, потім працював у газеті, був слухачем Вищих літературних курсів при Літінстигуті у Москві. Закінчив аспірантуру в Інституті літератури НАН України, кандидат філологічних наук.

Дебютував 25-літній, тоді ще нікому не відомий поет 1985 р. збіркою «Небо і площі». Вірші, що увійшли до її складу, загалом були написані у неоромантичному ключі. Книжку захоплено привітала як критика, так і молодий читач. Це була перша ластівка, котра сповіщала появу ще однієї «нової хвилі» в небаченими темпами оновлюваній українській поезії.
У сучасній українській поезії простежуються три стильові течії: традиційна, модерна й авангардна. Традиційній та модерній течіям приділяється багато уваги, а от питання про літературний авангард та ідейно-естетичну своєрідність авангардної поезії кінця XX ст. виявляються недостатньо висвітленими. Хоча на сьогодні майже ніхто не заперечує необхідності знати особливості розвитку сучасного літературного процесу, розмаїття стильових течій в українській поезії, здійснення цього важливого завдання все ж таки наштовхується на безліч складних проблем, крім того, існує неоднозначність й упередженість в оцінці естетичних пошуків наймолодшої генерації поетів та їх ролі в літературному процесі.
Авангард (франц.), авангардний — передова частина; той, хто йде попереду, в перших лавах. Зародився аван¬гард у роки Першої світової війни, набувши бурхливого розвитку в різних видах мистецтва, і відтоді й далі актив¬но заявляє про себе.
Авангардизм у літературі — це явище, що виникає перыодично як реакція на певні процеси в суспільстві і в самій літературі. Це течія модернізму, його складова частина. У західноєвропейській літературі авангард після 20-х рр. активізувався у 60-х рр.; у 80-90-ті рр. — у ро- пйській та українській літературах. Авангардизм виявився у певні періоди творчості Б. Брехта, П. Неруди, Бурлюка, В. Маяковського, Й. Бехера, М. Семенка, Шкурупія, В. Поліщука. У 20-ті рр. у Харкові існуваЛА літературно-мистецька група «Авангард», очолювана Поліщуком.
Ґрунтом зародження літературного авангарду є кризові періоди розвитку мистецтва, коли певний напрям або стиль вичерпують свої художньо-виражальні засоби і заважають розвиткові літературного процесу в цілому, тому визріває нагальна потреба зруйнування попередніх естетичних систем, розчищення місця для зародження нових художніх явищ. Поетичний авангард вважає своїм завданням різке відмежування від зужитих традицій і докорінне оновлення поетики на всіх рівнях: проблемно-тематичному, мовностильовому, жанровому, формальному. На цьому акцентують майже всі дослідники авангардизму (А. Погрібний, Л. Таран, В. Пахаренко, В. Моринець, Н. Білоцерківець та ін.). Наприклад, В. Моринець в статті «Сучасна українська лірика: модель жанру» пише: «Програмний постулат авангарду — це агресивність щодо традиції, поза якою він насправді позбувається всякого смислу». Суголосну думку в статті «Нарис української поетики» висловлює і В. Пахаренко: «Це мистецтво протесту і руйнування». Отже, авангардизму в літературі належить санаційна (очищувальна) роль.
В українській поезії XX ст. можна вирізнити три хвилі розвитку поетичного авангарду.
«Перша хвиля» — це так званий історичний авангардизм 1910-1930-х рр., представниками якого були Вале¬рій Поліщук, Михайль Семенко, ранній Микола Бажай. Історичний авангард покликаний до життя гострою необхідністю очистити українську поезію від застарілих тенденцій — консервативності, хуторянства, народницьких ідей, що в першій третині XX ст. гальмували художні пошуки митців. Проте на початку 1930-х рр. усі естетичні здобутки поетів-авангардистів були нівельовані під тиском репресій і засилля соціалістичного реалізму як «єдино правильного творчого методу».
«Друга хвиля» — творчість поетів діаспори повоєнної доби (Юрія Тарнавського, Емми Андієвської) та деяких шістдесятників (Івана Драча, Миколи Вінграновського), що також містить певні вияви авангарду.
І, нарешті, «третя хвиля» — так звана «нова хвиля», «постмодернізм» — відродження авангардизму в кінці 1980-х — на поч. 1990-х рр. Характерною ознакою цієї літературної доби стала поява авангардистських угруповань, серед яких особливо виділяються «Бу-Ба-Бу», Пропала грамота», та «Лу-Го-Сад».
За визначенням В. Неборака, неоавангардистські літгурти кінця 80-х рр. XX ст. — це явища «сміхової культури», вивільненої з-під тиску тоталітаризму. У творчості молодих поетів, іцо стали членами таких угруповань, вихлюпнулася справжня лавина непокори, ґрунтом якої стали раніше заборонені «політичні анекдоти», «чорний гумор», поширений серед інтелектуалів. А предметом висміювання стали суспільна депресія та її вияви у психіці людини.
Слід наголосити, що не всі критики погоджуються з терміном «неоавангардизм». Так, наприклад, В. Мори¬нець категорично стверджує: «Я наполягав би на єдиному визначенні напряму — «авангард», вважаючи існуючу різницю його дефініцій (постфутуризм, неоавангард) теоретично непродуктивною», а на погляд Н. Анісімової, термін «неоавангард» має право на існування, оскільки, по-перше, ним означені цілковито нові естетичні явища в українській поезії зазначеного періоду; по-друге, цим поняттям акцентується певна відмінність виявів авангардизму в поезії 1920-х рр. і кінця XX ст. Така думка здається цілком виправданою.
Цікаво, що в першій збірці ІО. Андруховича для бага¬тьох «пошуковувачів пера» найдорожчими в ній стали досить проста, а притому досить виразна, яскрава образна мова, високий пафос ліричної сповіді молодої душі, захопленої почуттями, що їй відкрилися, багатством світу й рідної землі в ньому — усе те, що називають неороманизмом і що невдовзі утвердилося як своєрідна «підтечія» в молодій ліриці. Такі пронизливі, юнацькі за своєю суттю вірші Ю. Андрухович писатиме й пізніше. Проте спершу незначна група молодих авторів звернула увагу на виявлені в окремих віршах збірки химерні риси бурлеску й балагану (карнавалу) — і прихилилася, так би мовити, саме до цієї «половини» поета.
Отже, 13 квітня 1985 р. у Львові-об’єдналось троє обдарованих поетів: Юрій Андрухович (Івано-Франківськ), Віктор Неборак (Київ), Олександр Іранець (Рівне) та створили групу «Бу-Ба-Бу» ( Бурлеск-Бала- ган-Буфонада), яка символічно охопила значно більше коло учасників, аніж згадана «трійця». Головним для «бубабістів» на початковому етапі було масове спілкування зі слухачами та почергове читання віршів. Цей літгурт не мав будь-якої теоретичної програми чи статуту, тобто не був офіційною організацією, але провів близько тридцяти літературних вечорів, прикметною ознакою яких було поєднання декламаторської та театралізованої частин. Період найактивнішої діяльності «Бу- Ба-Бу» припав на 1987-1991 рр., а своєрідним кульмінаційним моментом у діяльності цього угруповання став фестиваль «Вивих-92», згодом з’явилися і перші колективні збірники поезій — була видана книга «Бу-Ба-Бу», а також поезоопери «Крайслер Імперіал». ІО. Шевельов, маючи на увазі авангардну поетику молодих авторів, назвав це об’єднання «кумедно-бунтівливо-шукально- випендрастим», бо гурт як наймолодша поетична генерація одним із перших кинув виклик літературному офі¬ціозові, проголосив епатажне зруйнування норм традиційного віршування. Уже сама назва угруповання, утворена від початкових складів слів: бурлеск, балаган, буфонада, декларувала авангардність. У другій половині 1990-х рр. у нових суспільних умовах Карнавал поступово вичерпує себе, втрачає первісну ігрово-театралізовану модель, однак стиль, який репрезентувала група «Бу-Ба-Бу» залишається популярним.
Який же саме бік поезії Андруховича привернув до себе свого часу увагу авангардистів, і що дає підстави вважати його твори тією «першою ластівкою», що сповіщала появу «нової хвилі» в українській літературі кінця XX ст.?
Сповідуючи традиції київських неокласиків (М. Зерова, М. Драй-Хмари, П. Пилиповича та ін.), він часто звертається до канонічних форм віршування, проте надає їм аваНгардно-епатажного звучання. Так,, у циклі «Кримінальні сонети» — 5 віршів, кожен з яких викриває певне негативне явище в житті постколоніального суспільства. Спостерігається невідповідність високого призначення сонета (переважна тематика сонетів — оспівування природи, кохання, культурологічні мотиви) його «низькому змістові».
Так, перший вірш «Ніжність» можна сприймати як пародію на сентиментально-розчулену любовну лірику, до якої часто вдаються поети-початківці. Поет з іронією пише про профанацію високих людських почуттів у вік прагматизму та панування непоясненої агресії й жорстокості, коли про романтичне кохання доводиться тільки мріяти. Прийом ліричного контрасту загострює сприйняття драматизму ситуації:
Кохання — то велика дивовижність: Там, де лише народжувалась ніжність, За хвильку може виникнути ніж.
У вірші «Азарт» постають двоє картярів — «пан різник і пан музика», які «у карти, так обшмульгані, що аж засіли…»: один убиває другого за гроші. Прикметною рисою «Кримінальних сонетів» є те, що вони всі завершуються висновком, який в іронічно-пародійній формі узагальнює те явище, яке висміюється у поетичному тексті. Наприклад, «Азарт» завершується несподіваним іронічним епатажем:
У супроводі гречних поліцаїв музика йде навік, мов у Почаїв,
Кудись далеко, певно, у тюрму.
Назви інших сонетів говорять самі за себе: «Мафія», «Постріл». Вірш «Життєпис» — своєрідна іронічно-гро¬тескна біографія кримінального елемента — Зіновія Блюма — «короля шинків і яток, рожевих лярв улюбленого кумира», в образі якого поєднуються риси цілком реальної постаті нашого сьогодення і риси демонологічної постаті, притаманної національній міфопоетиці:
… літав по крамарях, немов упир,
і, ніби кров, смоктав із них податок.
Водночас у підтексті вірша звучить зовсім прозорий натяк на те, що чимало «нових українців» мають у своїй біографії кримінальне минуле, але це не заважає їм досягти високих чинів та почестей:
З тюрми його звільнили вже совіти —
сяк-так почав по-руському триндіти
і висунув на службу сам себе.
Ю. Андрухович не цурається жаргонної лексики, по¬декуди брутальної, а то й відверто лайливої, адже, на його думку, щоб викрити певні негативні явища, розкрити їх зсередини, не можна обмежитися тільки літературною мовою. Слід зауважити, що такі вірші — не відступ від норм української літературної мови, а ознака авангардного стилю, прикметна риса епатажу (пригадаємо, що лексична своєрідність «Енеїди» І. Котляревського полягає саме в тому, що її текст рясніє ненормованою лексикою).
Поезія Ю. Андруховича сповнена лексичних парадоксів і контрастів. У поетичних текстах цього «буба- біста» дивовижно «уживаються» поруч із иенормова- ною лексикою суто книжні літературні слова, подекуди забарвлені історичними мотивами. З-поміж інших поетів літгурту «Бу-Ба-Бу» ІО. Андрухович, на думку В. Неборака, найбільш історичний, часто вдається до прийому ретроспекції. Відтак основна риса поетики автора — тяжіння до певної архаїзації, до старовини, до так званих антикварних мотивів. Ю. Андрухович нерідко послуговується архаїзмами та історизмами, а то й просто чудернацькими, рідко вживаними словами, проте вводить їх у новий контекст, унаслідок чого вони набувають сучасного і водночас іронічно-карнавального звучання. Архаїзм чи історизм в Ю. Андруховича іронічно-задерикуватий, зухвало «неканонічний», підкреслено гротескний.
У дусі авангардної поетики 1920-х рр., і передусім М. Семенка, Ю. Андрухович у віршах «історичної» тематики часто послуговується різноманітним маскуванням, що стає основою для творення певних ліричних персонажів. За допомогою засобів бурлеску, іронії та гротеску поет вдається до пародіювання, карикагуризації історії з метою показу переродження сучасних українців, нищення в них національної самосвідомості та історичної пам’яті («Козак Ямайка», «Арія Олекси Розумовського», цикл «Кишеньковий Яворницький» тощо). У цих бурлескних віршах Ю. Андруховича події, реалії, історичні постаті періоду найбільшого буяння національних сил, розквіту культури й духовності, своєрідного українського Ренесансу, коли співіснували героїчна козаччина та академії в Києві й Острозі, — змінюються періодом придушення, вигасання й виродження як тих, так і інших: «козака Ямайку», котрий «хотів узяти отой фрітаун» і на рівних розмовляє з «Європою», змінює гетьман-фаворит Олекса Розумовський:
соловей харцизник півчий дух капели
повернув печать булаву права
козачий ну що ви по закапелках гетьман у каптані вольниця жива
так Орфей козацький в’юсь під клавікорди
лихо закаблукам так і розтак- люстри і лакеї
ордени і морди
голови в темницях рококо-гопак
У певної частини патріотично настроєної публіки, що, наприклад, насвистувала на вечорах рядки О. Грищенка про «народ-салоїд», — образ цього рококо-гопака, також може викликати спротив: як карикатура на історію, до того ж рідну історію, що уявляється нам завжди писаною кров’ю, але ніколи не сміхом. П. Куліш також обурювався «Енеїдою» І. Котляревського — але ж «Енеїда» була жартівливою, проте не гротескною. «Бурлеск» Ю. Андруховича — явище загалом унікальне в українській поезії (і серед своїх «бубабістів», він стоїть самотньо) — теж здебільшого і жартівливий, і «героїчний», і сентименталь¬ний, як у згаданому вірші «Козак Ямайка», що завершується дуже яскравим пластичним (а ще більше кінематографічним) образом ностальгії: «піду на зорю вечірню зріжу цукрову сопілку сяду над океаном та вже мене і нема», або у вірші «Коломийський полк у Парижі, 1815»:
миром пахне як миртом лопочуть газетки же кінець усім війнам же канони відблискали на ковчегах балконів гризуться гризетки що то йде за вояцтво з печеними писками а то ми маршируючи полями та битвами донесли свої кулі коломийки ранці розмальовані шаблями ніби бритвами світимося наскрізно рана на рані
Бурлеск у віршах Ю. Андруховича набуває відмінного звучання: він загострено іронічний і навіть саркастичний, як, наприклад, у вірші «Арія Олекси Розумовського». Перед нами постає лубочна картинка із фрейлінами, царицею, лакеями та клавікордами. Увесь твір — розгорнута алюзія на «Ніч перед Різдвом» М. Гоголя. Обігрується епізод, коли коваль Вакула разом із прохачами-запорожцями потрапляє до царського палацу. Тільки замість «божественної Єлисавети» — її спадкоємиця Катерина II: за Гоголем, дама теж цілком приємна у всіх розуміннях, яка, до того ж, «справді мала найстрункіші й найчарівніші ніжки» …І «підступний малорос» тут як тут — на цей раз Грицько Потьомкін.
На перший погляд, автор вдається до пародіювання історії, проте ідейний задум поета глибший — показати нищення історичної пам’яті, що негативно позначилося на українському національному характері і було причиною дивовижних метаморфоз, зокрема сприяло розвитку комплексу національної меншовартості. Суржикова мова акцентує на іронічно-пародійному змісті вірша:
«Все ли вм здесь? — спросил он протяжно, произнося слова немного в нос.
«Та вси, батько!» — отвечали запорожцы, кланяйсь снова.
«Не забудете говорить так, как я вас учил?»
«Нет, батько, не позабудем»
В другой комнате послышались голоса, и кузнец не знал,
куда деть свои глаза от множества вошедших дам в атласних платьях
с длинными хвостами и придворних в шитих золотом кафтанах с пучками назади. Он только видел один блеск и больше ничего. Запорожцы вдруг все пали па землю и закричали в один голос: «Помилуй, мамо! помилуй!»
Кузнец не видя ничего, растянулся и сам со всем усердием на полу.
«Встаньте!» — прозвучал над ними повелительний и вместе приятний голос.
Некоторные из придворних засуетились и толкали запорожцев.
«Не встанем, мамо! умрем, а не встанем!» — кричали запорожцьі»
Усе це було б смішно, якби не було сумно. І страшно — бо тлом для петербурзького «рококо» стає «гопак» — сірома на майданах, чума, «проміння на ножах», «голови в темницях» — танець далеко не жартівливий, як звикли гопак екстрадизувати, а героїчний, танець із шаблями (ножами?), танець фантастичний — як танцює чарівний перевертень в Києві на майдані на самісінькому початку «страшної помсти» того ж таки Гоголя. Сумно ше й тому, що сумним є переродження самої історії. У цих зовсім не авангардних рядках — безмежна гіркота: кому тільки не вклонялася Україна за свою багатовікову історію, скільки разів доля давала нашій нації суворі уроки, проте жодного разу вони не були осмислені до кінця й неупереджені. У підтексті вірша звучить розпачливе — «Невже історія повторюється знову?». Мова вірша також створює від¬повідне сприймання образів українців-рабів: без мови, культури, традицій, предковічних коренів.
Трагічні уроки історії поет осмислює й у циклі «Кишеньковий Яворницький», використовуючи при цьому бурлеск, суржик, пародію. Так, у вірші «Скарб» автор висміює співвітчизників за нехтування історичною пам’яттю: черепи козаків зариті в землю, у багатьох з них немає могил. Початок вірша начебто гумористичний: ідеться про двох кумів, які «Навесні садили картопельку» і розкопали лопатами пребагацько черепів і всі з якимись хвостами на маківках дуже схожими на рибу під назвою оселедець
Проте остання фраза вірша сатирично викриває історичне безпам’ятство українців. Її зміст загострюється «скаліченою» мовою:
а я тільки запитав його
валер
і що за странніє люді здесь прожівалі.
Щодо верлібру, яким написано більшість віршів Андруховича, — офіційно потрактовувана у добу тоталітаризму мало як не «дисидентська», ця поетична форма дістає з-поміж молодих досить стрімко зростаючу кількість прихильників. І це при тому, правда, що самі ознаки верлібрової форми довільно розуміє (або й зовсім не розуміє) ледь не кожен більш-менш упевнений у собі автор, котрий до неї вдається. До речі, попри те, що твори частини верлібристів також органічно вбирають у себе національну плазму, з цією формою, можливо, найбільше пов’язане наростання у сучасній поезії тенденцій «скосмополітизоваиості». Особисто А. Погрібний убачає у цьому «прагнення повніше освоїти реально існуючу частку світового поетичного досвіду (зрештою, поезія і мусить бути повного)».
У «Листах в Україну», які були написані під час дворічного навчання на курсах у Москві, Ю. Андрухович нещадно затаврував імперську політику Росії щодо України. У підзаголовку автор назвав «Листи…» ліричним циклом, проте сам зміст спростовує це означення, правильніше було б назвати його гротескно-викривальним. Поет викриває «столицю держави», де «досить людно і тому нестача киснева», маючи на увазі набридливу й жахливу у своїй суті політику дружби таких різних «республік-сестер». Автор зумисне знижує біблійний мотив про Ноїв ковчег, що, за версією автора, приречений, а тому має піти на дно
Хоч насправді це ніби сздно (чи судну?)
і не так ковчег воно, як титанік
Головна ідея циклу — іронічний осуд прагнення мож-новладців «переписати» історію, фальсифікувати її від¬повідно до вигоди великодержавної нації:
Вже обдурено тисячне покоління, це природно й надто великий гріх їм… Я дізнався, що ми з одного коріння, себто Київ колись так само був їхнім.
Проте вірш позбавлений песимізму, хоча й залишилися на українській землі сліди плюндрування імперій: Бачиш наслідки: мури і житла хворі ще, мабуть, від турків, п’ятикутні знаки. З криниць повтікали зорі, тобто їх нема, криниці відсутні.
Автор вдається до незвичайного метафоричного образу: «Україна названа як «підпільне бароко», що «влаштовує опір і цвіте шалено, навіть в уламках».
Проте Ю. Андрухович-автор доходить оптимістичного висновку, вірячи у життєдайні сили свого народу: Мені видно все з чужої столиці, все на світі можна підняти з руїни.
Ліризм циклу досягається формою листа-послання; зверненнями ліричного героя до уявного адресата-співвітчизника; роздумами на патріотичні теми; певними фольклорними мотивами й образами («дівчата чорноброві», «дурне зілля», «жива кров» тощо).
Цілий калейдоскоп карнавальних масок постає у циклі «Цирк «Вагабундо». Ліричний герой — продавець квитків у цирку — розмірковує над тим, що все наше життя перетворюється на великий купол цирку, в якому люди грають чітко визначені соціальні ролі, стаючи персонажами Карнавалу:
Я продаю квитки на магів і па мімів,
я коло входу став з ключами, мов Петро.
О діти передмість з устами херувимів!
Шатро — мов помаранч. Приходьте у шатро!..
Біблійний образ Петра з ключами коло брами до раю набуває авангардного звучання. У суспільстві в час знецінення духовних вартостей люди втрачають своє справжнє обличчя, натомість панують маги і міми, блазні і факіри — усі «власники грошей з обличчями вампірів». Проте духовна порожнеча заповнюється не новими ідеалами, а деградацією людей, нищенням одвічних національних святинь. Другий вірш циклу — своєрідна модель суспільної катастрофи як наслідок панування постколоніальпого синдрому в свідомості людини:
І що почнеться тут! Шизофренічні танці банкірів і повій, графинь і різників!
О власники життя, о павуки у шклянці — для вас нервовий вальс, аж піна з язиків.
Демонологічний мотив відьомського шабашу тут дуже промовистий: ідеться не про цирк («це тільки ззовні
цирк, а вглибині пітьма!»), — вся країна летить у якусь жахливу пітьму, де «нема дна!». Якщо персонажна лірика авангардистів 1920-х рр. оптимістична й по-карнавальному весела, поезія Ю. Андруховича натомість перейнята розпачем й уболіванням за долю свого народу. Буття нації нагадує авторові суцільний сеанс ілюзіоніста, коли особистість утрачає владу над реальністю і перетворюється на іграшку в чужих руках:
став я цілком сумирний залі у схові поводжуся без відхилень чемно й гречно не тому що вбиті мої колишні птахове а тому що я ношу в черепі тепле їх яєчко.
Те, що у віршах Андруховича немає розділових знаків — не тільки авангардна риса поетики, — автор нібито про¬понує читачеві розставити всі акценти в житті, зробити певні висновки і не дозволити маніпулювати собою ніко¬му і ні за яких обставин.
У контексті українського поетичного неоавангарду хочеться ще раз підкреслити глибину, складність і високий культурний рівень поезії Андруховича, для авангардистського стилю якого притаманні такі риси: ретроспективний підхід в осмисленні історичних явищ; певна канонічність; модернізація класичних жанрів.
Поетична творчість Юрія Андруховича (хоч він виступав і з прекрасними оповіданнями) заслуговує, без сумніву, на читацьку увагу, а серед виданого на особливу увагу заслуговують поетичні збірки: «Небо і площі» (1985 р.), «Середмістя» (1989 р.), «Екзотичні птахи і рослини» (1997 р.).
Мабуть, найвдаліше стиль Юрія Андруховича означив його побратим по «Бу-Ба-Бу» Віктор Неборак, який в одному з інтерв’ю наголосив, що Андрухович представляє так званий класицистичний бубабізм, адже його поетичному стилю притаманна авангардна поетика, яка навдивовижу органічно поєднується з традицією і класикою. Поет тяжіє у своєму авангардизмі до неокласичних пошуків, що й надає особливої самобутності його творчій манері.
Отже, мають рацію ті критики, котрі вважають поезію Юрія Андруховича дійсно неповторним явищем в українській літературі кінця XX — початку XXI ст.