Їхні пам’ятники міцніші від бронзи й міді. В останнє століття дохристиянської ери жили і творили два видатних римських поети — Квінт Горацій Флакк і Публій Овідій Назон. Обидва встигли багато написати впродовж свого творчого життя. Горацій відомий як автор багатьох ліричних (оди, еподи), літературно-критичних («Мистецтва поезії») та сатиричних («Сатурн») творів. Він наслідував грецьку еолійську поезію (насамперед Алкея) — і тематично, і формально. Але при цьому залишався досить своєрідним поетом. Його поезія мала багатьох послідовників у світовій літературі. Один із найвідоміших творів Горація — «До Мельпомени». У ньому поет запроваджує традицію підбиття підсумків свого творчого шляху:

Мій пам’ятник стоїть триваліший від міді.

Піднісся він чолом над царські піраміди.

(Переклад М. Зерова)

Кажуть, що поет — завжди пророк. Пророцтво Горація збулося.

Він залишив помітний слід у літературі. Минуло вже два тисячоліття, а його й досі читають і пам’ятають:

Ні років довгий ряд, ні часу лік невпинний.

Я не умру цілком: єства мого частина

Переживе мене, і від людських сердець

Прийматиму хвалу…

(Переклад М. Зерова)

Інший сучасник Горація — Овідій пережив два періоди у своєму житті, що позначилося на його творчості. Спочатку його життя заможного чоловіка було безтурботним. Він займався улюбленою справою — писав вірші. Другу частину життя він провів у засланні в далекому Причорномор’ї. Життєрадісна еротична тональність його поезії змінилася на жалібну і журливу. Твір, який об’єднав два періоди життя Овідія, — велика епічна поема «Метаморфози», що означає «Перетворення». Це титанічна поетична праця, яка складається із 15 книг. У них викладено розповіді, які стосуються перетворення грецьких і римських міфів, починаючи з хаотичного стану Всесвіту до перетворення Юлія Цезаря на зірку. Ось один із міфів, що розповідає про Філемона і Бавкіду. Подружжя попросило богів Юпітера і його сина, які у людській подобі завітали до убогого житла, щоб ті виконали їхню волю:

«Хочемо бути жерцями і храму святого глядіти;

Та як у згоді дійшли до кінця свого віку земного,

Дайте і вмерти відразу обом…»

(Переклад М. Зерова)

Боги виконали їхнє прохання, і старенькі після смерті перетворилися на два дерева. У фіналі цього вірша Овідій зазначив: «Люди, шануйте богів, то й вам тоді шана довіку». Давні міфи були оброблені Овідієм з такою силою невичерпної фантазії, з такою поетичною майстерністю, що неможливо не визнати таланту цього римського поета.

2. Мистецтво несподіваного в «обірваних рядках» Ду Фу. (Бунтівний дух поета не хотів миритися із владою тимчасових правителів, із розкішшю пихатих багатіїв, з безглуздими війнами та їх наслідками для простих людей. Але Ду Фу не лише викривав. Він створював і традиційні звернення до друзів, поетів, звертався до образів діячів минулого, а у віршах, присвячених Лі Бо, змалював індивідуальний портрет свого видатного сучасника. Ду Фу — майстер пейзажної лірики. Він оспівав природу рідної країни, радість життя простої людини на лоні природи:

Тривожно гримлять барабани — вже люди не ходять;

Це осінь, і чується втомлена пісня гусей…

А ніч розсипає дзвінкі роси білі води;

А в ріднім краю місяць світло ясніше несе.)

(Переклад Я. Шекери)

III. Внесок поетів у розвиток китайської поетичної культури. (Значення творчості Лі Бо і Ду Фу важко переоцінити. Вони мали величезний вплив на розвиток китайської поезії. Лі Бо свого часу увінчали найвищим званням митця, а Ду Фу шанобливо звуть «корифеєм поезії».)