ОЛЕНЬ АВГУСТ

Женя повертався зі школи. Він був веселий, розмахував старим портфелем, озирався на всі сторони, кричав про те, що чоловіки ру­бають лід на тротуарі, в струмках купаються горобці, про дівчат, що йдуть назустріч. І раптом він зупинився. Біля парку стояв на­товп. Женину увагу привернув не натовп, а те, що прикувало увагу натовпу. Знімали кіно. Один чоловік сидів на високому стільці, навіть ноги його висіли над землею. Коли йому щось не подобалось, він енергійно махав ногами, мовби їхав на велосипеді. Перед ним був масивний незрозумілий апарат, що їздив разом зі стільцем по рейках, то наближаючись, то віддаляючись від жовтого автобуса. Біля автобуса повільно виростала черга: спочатку підійшов дідусь, за ним молодиця з корзинкою, далі дуже красива дівчина, студент, і нарешті підбіг хлопчик. Женя перебіг у недозволеному місці ву­лицю й опинився теж у черзі. Його запримітили не зразу й подума­ли, що він кіноартист. Але Женя не вмів грати і тому стояв і дивив­ся на чоловіка на високому стільці.

Непомітно для себе Женя опинився знову біля апаратури. Ре­жисер помітив його й пригрозив пальцем. Скоро знімати закінчи­ли. Кінокамеру сховали, герої всілися в автобус, і Женя був розча­рований, що не бачив, як переслідують шпіонів. А тут була повсякденна черга…Режисер Альтов помітив зайвого героя. Він був незадоволений: знов доведеться починати все. спочатку. Альтов підійшов до Жені, гримнув на нього й прогнав. Хлопчик відійшов убік. Він не розсер­дився. Він вважав, що ніхто тут не може розпоряджатися, крім опе­ратора. Та виявилось, що цей дядько теж начальник. Він стояв під деревом і бачив, що знову до автобуса наблизився дідусь, за ним молодиця, дівчина, студент… Усе повторювалося, наче в кіно.

Натовп розійшовся, і Женя лишився сам. Альтов помітив, що хлопець розчарований, засміявся, і йому захотілось зробити дитині щось приємне. Він запропонував Жені сісти до нього в машину й покататись. Вони поїхали вулицями, і Альтов спитав, чи хоче Женя зніматися в кіно. Режисеру подобалося, що хлопчик онімів від ра­дості, що сидить разом із ним. Цей стан було легко пояснити. Своє захоплення кінофільмами він переносить на нього, Альтова. Альтов захотів бути гідним його захоплення. Йому захотілось розповісти хлопчику про справжніх майстрів, у яких сміливий задум завжди знаходить сміливе втілення… про легку атмосферу, яку не можна передати, й у якій людина розчиняється повністю, стикаючись із високим мистецтвом. Але нічого подібного самому Альтову пере­живати не доводилось. Він був чорноробочим, хоч і не зізнавався собі в цьому.

Побачивши, що з Жениного портфеля випав зошит з брудною обгорткою, Альтов запитав: «На двійки вчишся? » Женя почервонів і сказав, що він відмінник. Але хлопчик бачив, що Альтов йому не повірив. Тоді він знову повторив: «На п’ятірки». Йому було дуже важливо, щоб Альтов зрозумів, який він старанний учень. А бруд­ний зошит — це старий і списаний. Завтра він візьме новий. Коли Альтов йому повірив, Женя відвернувся до вікна і посміхнувся: як це добре, що вчиться він на відмінно, ніколи не спізнюється на за­няття. В душі він дав собі слово бути старанним і працьовитим, щоб можна було в будь-який момент і будь-кому сказати про це.

Вони приїхали на будівельний майданчик. Альтов зупинив ма­шину, і вони вийшли. Вони поговорили про те, що тут, на цьому майданчику виходить погане кіно. І Альтов запропонував Жені зня­тися у нього в новому фільмі «Олень Август». Женя повинен був зіграти головного героя — маленького хлопчика, сина одного з шу­качів золота. Ці люди заблукали в тайзі, і він їх врятував, хоч його й не хотіли брати в експедицію. Звали хлопчика Август, а за те, що він марив оленями, його прозвали Олень Август…

Альтов вигадував, імпровізував. Ніколи в житті він не збирав­ся знімати подібний фільм. У своїй творчості він не вмів фантазува­ти. І зараз, говорячи неправду, він був впевнений, що його брехня має благородну ціль… А Женя йому вірив.

Він уже уявляв собі безкінечну тайгу. А він зі старими борода­чами стоїть на сопці. Вони розгублені, знесилені й не знають, куди йти. Та він їх врятує… Він уже бачив багато-багато оленів, яких він безумовно любив. Вони йшли серед високих похмурих дерев, погой­дуючи гіллястими рогами, ступали повільно. І очі в них були замрія­ні, як у людей.

-Куди ти дивишся? — запитав Альтов.

-Олені! — прошепотів Женя.

-Олені? — не зрозумів Альтов.

-Вони йдуть на нас.

-Де?

-Через тайгу.

Альтов різко засміявся. Тварини з гіллястими рогами зникли. Залишилися лише ями на пустирі. Женя озирнувся назад. Там теж нікого не було. Ні, ці діти дійсно фантазери. Вони бачать те, чого не бачить ніхто. Він просто щось казав, щось розповідав, а його супут­ник вже зумів уявити собі, зумів побачити. І раптом гостре почуття неприязні пронизало Альтова. Він подумав про те, що цей школя­рик обдарований тим, що мають справжні обдаровані митці. Він уже зараз бачить світ по-іншому, для нього пустирем проходять олені.

-Не було оленів, — сказав він.

-Але ж я бачив…

-Не було.

Альтов мовчки сів у машину й гукнув Женю. Він почував себе роздратованим. Він уже забув, що хотів зробити приємне хлопчикові.

Назад вони їхали мовчки. Альтов зупинив машину біля вели­кого будинку з великими колонами й сказав, що він приїхав. Женя хотів запитати про кінофільм і чи буде він зніматися, але не нава­жився. Він зрозумів, що це олені роздратували Альтова. Можливо, їх і справді не було. Женя повторив це вголос.

В очах Альтова блиснули злі іскорки. Він відкрив дверцю й ви­гнав Женю з машини.

В цей час до них підійшла молода красива жінка й, сідаючи в машину, спитала Альтова, з ким це він приїхав. Той відповів, що цьому хлопцю хочеться зніматися в кіно, як і їй, але в нього немає ніяких даних.

Машина поїхала. Женю обурили слова Альтова: хіба він наби­вався. З опущеною головою Женя прямував додому. І раптом, мов блискавка: він Олень Август. Не дивлячись ні на що. Він сам буде грати, сам із собою, він зробить таке кіно, що всі ахнуть від заздро­щів. І він врятує шукачів золота.

Женя застрибав від радощів по тротуару. Щось кричав нерозбір­ливе й веселе. Він більше не згадував про Альтова.

Було вже темно, коли Женя йшов через парк. Він потрапив у найглухіше місце й зупинився. Серед тихих кущів ворушилися гіллясті роги. Це йшли назустріч мовчазні весняні олені..