Тема життєвого вибору у поезії В. Симоненка   одна з популярних серед поетів. Однак у поезії В. Симоненка вона розкривається зовсім несподівано. Поет не замислюється, на кого бути схожим чи бути йому самодостатнім. У його віршах немає ні фальшивого пафосу, ні самозакоханості. Він свідомий того, що

Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок,

Є тисячі ланів, але один лиш мій.

І що ж мені робити, коли малий зажинок

Судилося почать на ниві неряснііі.

Але він свідомий того, шо та «нива нерясна» — його, так йому дано від Бога — єдина мати, єдина Батьківщина, єдиний шлях — до правди. І він не ремствує, але зважує кілька шляхів, на жать, таких впізнаваних:

Чи викинути серп і йти байдикувати,

Чи долю проклясти за лютий недорід

І до сусід пристать наймитувати

За пару постолів і шкварку на обід?

Для нього все це шляхи неможливі, бо це шляхи національної ганьби, зради й морального злочину. Перш за все перед собою. Колись він сказав про себе головне: «Я — українець». І саме ця істина так чи інакше утверджується у його віршах. В алегоричній формі він говорить про життя як про поле, яке слід доглядати ціною важкої праці:

Та мушу я іти на рідне поле босим,

І мучити себе й ледачого серпа,

І падати з утоми на покоси,

І спать, обнявши власного Снопа.

Він був свідомий того, що життя — це праця. Часом безплідна чи дуже скупа на плоди, і завжди важка. Та чи слід проклинати долю, якщо вона дата так багато — матір, рідну землю, кохання, а читач ше й додасть: талант! Саме вдячності урок дає В. Симоненко у своїй поезії, бо іі сам він був справжнім сином своєї землі — люблячим, вдячним і турботливим. Як важливо сьогодні зрозуміти, що нема чого шукати на чужині, а треба разом працювати дія України, і варто лише одного разу визнати:

Бо нива ця — моя! Тут я почну зажинок,

Бо кращий урожай не жде мене ніде,

Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок

Мене на ниву батьківську веде…