ХИМЕРА ЛІСОВОГО ОЗЕРА, АБО МИТЬКОЗАВР ІЗ ЮРКІВКИ 

Розповідь ведеться від лиця хлопчика Сергійка, що на літні ка­нікули вирушив разом із товаришем у Село.

Розділ І

Зоологія і комахи. «Відпустіть нас до бабусі»

П’ятий рік навчання нарешті скінчився. Вчителька ботаніки, Ірина Семенівна, привітала нас і сказала, що у шостому класі ми почнемо вивчати зоологію. Вона дала завдання: зібрати за літо ко­лекцію комах.

Ми з Митьком давно мріяли поїхати до Юрківки, села, де жила Митькова бабуся. Але батьки дуже сумнівались. Врешті, за допо­могою бабусі, яка теж хотіла, щоби ми приїхали, ми поїхали до села.

їхали поїздом. Спати поклалися на горішніх лавах. Митько по­передив, щоб я лягав грошима до стіни. Адже гроші в нас обох були в правих кишенях штанів. Коли я прокинувся, вже розвидніло. Митько тихенько сопів із правицею в кишені, на столі видзвонюва­ли склянки з чаєм, точніше з-під чаю.

Наближалася наша станція. Я штовхнув Митька і простяг руку по рюкзак.

Розділ II

Знайомство з майбутнім майстром спорту, — а також з бабусею, ентузіастом музичної освіти і дідом Трохимом

Повернувши до мене сяюче обличчя, Митько вже вдесяте запи­тував, чи відчуваю я, яке тут повітря. Скоро товариш указав мені на бабусину хату.

Та ось за нашими спинами насмішкуватий голос. Ми побачили хлопця років чотирнадцяти на велосипеді. Хлопець назвався Васи­лем Трошем. Нам не хотілося розмовляти з цим неприємним типом. І він швидко зник.

До бабусиної хати лишилось вже зовсім недалеко, коли нам на­зустріч вийшла Митькова бабуся. З вікна через дорогу щось рево­нуло. Бабуся гукнула у той бік, і за мить у вікні з’явився розчерво- нілий вусатий здоровань із тромбоном у правиці. Це був дядько Гнат.

Аж ось у хвіртку зайшов дідок у темних смугастих штанях, вправлених у запилені чоботи, в синьому бувалому в бувальцях піджаку й кашкеті. Це був дід Трохим. Він спочатку сплутав мене з Митьком і вважав, що онук так змінився за два роки. Після їди нас питали, що збираємось робити. Ми відповіли, що, може, погуляємо трохи чи на річку…

Розділ III Озеро. Змії люблять сіно

…І ось уже ми йдемо, навантажені рюкзаками з їжею й усякою всячиною, туди, де за річкою шумить верховіття, де голубінь неба заглядає в синь лісового озера, де птахи радіють погожій днині, куди вабить нас вільне життя.

Проминувши поле, ми наблизились до річки. Неподалік, на па­горбі, видніла якась безформна купа. Ми кинулись уперед. Та рап­том Митько гукнув, щоб я не підходив. Я здивувався, а Митька по­яснив, що тут треба бути обережним: можна зустріти змій. Вони саме люблять ховатися у сіні. Як укусить щось чи що скоїться — до села бігти далеченько…

Розділ IV

Таємничий і бр-р-р-р який страшний. Хороший хлопець.

Нервові можуть далі не читати

Одного ранку відбулась подія, яка трохи змінила і наше життя, і наші подальші плани. Коли ми, як завжди, з галасом вискочили з-за дерев на берег, то побачили, що в нашому озері купається Ва­силь. Він покликав нас і показав нам жовтий прозорий камінець. Це був бурштин. В жовтогарячому злитку застигла навіки малень­ка комаха. Хлопець подарував знахідку нам на знак примирення. А ще сказав, що це озеро незвичайне — у ньому хтось живе, як у шотландському озері Лох-Несс.

Минулого року пастухи тут корів напували. Аж чують — телят­ко так жалібно мукнуло. Вони туди, а за телятком тільки завирува­ло. А на піску сліди здоровенних лап, мов від крокодила. Потім Ва­силь підвів нас до сосен, що росли біля самої води. На стовбурах видніли глибокі подряпини, корені двох-трьох дерев були підриті, луска від кори вкривала землю.

Ми вирішили оселитися біля озера і спостерігати.

Розділ V

Я вкриваю себе ганьбою. Великий зоолог

Ми рушили до озера. Вирішили по черзі вартувати, щоб чудо­висько зненацька не напало на нас. Першим варту ніс я. Скоро за­пала тиша. Стало моторошно. Я підвівся і знічев’я почимчикував до води… В голові крутилися сумні думки, і я поволі заснув.

Аж раптом почув сердитий голос товариша, що збудив мене. Він сварив мене і казав, що на посту не можна спати. А потім відправив відпочивати, сказавши, що сам стане на варту. Картаючи себе за не­гідний вчинок, я принишк у курені. Сонливість геть полишила мене…

Докори совісті люто вгризались у мою душу, шматували її на дрібні клаптики. Зрештою я не витримав і покликав друга. У від­повідь — тиша. Коли виліз назовні, побачив, як Митька солодко спить, згорнувшись калачиком.

Вранці ми побігли до озера вмитись. І тут побачили: на вогкому піску коло самої води хижо вимальовувались відбитки здоровенних і страшних лап.

Наступного дня товариш запропонував піти до бібліотеки й узя­ти книжки із зоології — адже там неодмінно можна знайти щось про цю загадкову тварину.

Розділ VI

Який проливає світло на наших предків і ще на дещо.

Ну й Митько!

Бібліотекарка дивувалась: які молодці, кожен день книжки міняють. А на восьмий день вивчення зоології Митько висловив сміливе наукове припущення, що, можливо, ми стоїмо на порозі великого відкриття! Я всміхнувся і запропонував у такому разі на­звати оцього-от, — показав на озеро, — котрий отут живе, Митько- завром. На честь товариша.

Наблизившись до озера, ми побачили кілька воронячих пір’їн і біля самої води знову — таємничі сліди. Отже, воно вилазило удень.

Розділ VII

Операція «Курка» провалюється разом із дідом Трохимом

Митько якось читав у книзі, як полюють на тигрів. Мисливець прив’язує до дерева козеня, а сам сидить у засідці. Козеняті хочеть­ся додому, воно бігає круг дерева на прив’язі і жалібно мекає. Тигр біжить до дерева, а мисливець із засідки — ба-бах! Тигр — догори лапами, а щасливе козеня відпускають додому. А я також чув, що деякі племена риють на стежці, якою звірі ходять на водопій, здо­ровенну яму, а іноді ще й вбивають у дно загострену вгорі коляку, а яму прикривають гілками і листям чи піском. Іде собі якийсь лев чи хто, ступив на гілки і — готово!

Ми вирішили поєднати обидва ці способи. Замість козеняти вирі­шили прив’язати до дерева курку. Та птах чинив шалений опір. Май­же весь день ми ловили курченя. І нарешті запхали його до мішка. Ввечері ми витягли курку й прив’язали мотузкою до дерева.

Повечеряли ми швидкома — не було часу. Потім пішли до за­сідки.

Та виходячи з куреня, побачили якогось чоловіка, що зойкнувши, повалився униз. Виявилося, це дід Трохим потрапив до нашої ями.

Ми намагалися нічим себе не видати. Та дідуган про все здога­дався.

Розділ IX Таємниця лісового озера

Після того випадку Митькозавр більше не з’являвся.

Митькова бабуся не могла нами нахвалитися: такі тихі, сумирні, слухняні, посидючі. Чого батьки жаліються? Це ж щастя — таких діточок мати.

Було жаль, що не вдалося побачити загадкову тварину.

Аж раптом Митько почув якийсь звук. Ми кинулися до води. Там пливло щось надзвичайне. На поверхні видніла лише голова. Ось потвора повернулась до нас, і блимнули червонясто два вели­ких ока. Між ними стирчав хижий ріг. З напіврозкритої пащі ви­глядали гострі білі зуби… Митько почав піднімати каменюки та ки­дати їх у чудовисько. Четвертим чи п’ятим каменем він таки влучив у голову. Тварюка смикнулась в один бік, у другий і пішла під воду.

Та ось голова його знову з’явилась на поверхні і раптом людсь­ким голосом загорлала: «Рятуйте! Рятуйте! Тону!..» Наступної миті ми побачили Василя, який благав допомогти й обіцяв більше ніко­ли так не робити. Митько враз кинувся на допомогу. Коли витягну­ли велосипедиста на берег, він зізнався, що хотів налякати друзів, тож пускав каністру по озеру й залишав на березі начебто звірячі сліди. На Васине превелике здивування, Митько сказав, що ми вдячні йому за цікаві канікули, і таке інше. Завдяки Басі ми відкри­ли для себе такий світ, який Басі й не снився.