Про життєвий шлях Івана Вишенського відомо дуже мало. Історики вважають, що він народився приблизно 1550 року на Львівщині у містечку Судова Вишня. Яким я уявляю «Івана з Вишні». Невідомо, ким були його батьки, де і яку освіту здобув письменник, які події вплинули на нього так сильно, що він назавжди відмовився від життя на рідній землі і добровільно наклав на себе важкий послух.

Кажуть, що Вишенський довгі роки жив самітником на горі Афон, відмовившись від спілкування з людьми, проводячи весь час у молитвах і каятті.

Звичайно, слабка духом людина не витримала б такого життя. Та іноді мені здається, що втеча Вишенського від світу — це вчинок людини, яка не відчуває своєї внутрішньої сили, ховається від проблем у віру, як у мушлю, звідки світ видніється лише настільки, наскільки захочеться. Якщо не витикатись — то не чути людських голосів, стогону рідної землі, глумливого сміху зажирілих попів. Можна створити власний світ, повністю розчинитися в ньому і, спілкуючись з єдиним Богом, який ховається тільки в тобі, а тому і належить тільки тобі, почуватися захищено, комфортно і впевнено. Цей світ може бути безмежним, а може перетворитися на цятку — все залежить від власної уяви і бажання.

Перетворившись на ченця-відлюдника, Вишенський все-таки іноді відчував потребу висловити те, що довгі роки накопичувалося в душі і свідомості. Усе передумане виливалося у послання ченця, який відчував себе пророком Ісаєю, що звертається до ницих і грубих, які своїми нечестивими проханнями відволікають: Господа від спілкування з єдиним, хто достойний уваги — з Іваном з Вишні.

У творі «Тобі, котрий мешкає в землі, що зветься Польська, всякого віку, стану і влади народу руському…» — письменник звертається до всіх, хто ходить і по землі, з попередженням про «смертний хрест погибельної кари», «всесвітній потоп», який винищить усе і усіх: і зажерливих панів, і беззаконних суддів, і Арістотелів, і Платонів… Цей ряд можна продовжити безневинними дітьми, не?: спроможними каліками, людьми, які не моляться з ранку до вечора, а намагані ються заробити на шматок хліба. Вишенський просить кари на всю землю, потопу, який знищить усіх, адже вважає, що краще «…вас вигубити й викоренити щоб не оскверняли більше її (землю) антихристовим безбожним невір’ям і понганським нечистим і несправедливим життям, воліючи ліпше порожньо в чистоті стояти…»

Іван Вишенський добровільно відмовився від життя серед людей — і він мав на це право. Але, сидячи в норі, він судить про світ, як про такий, що наповз нений тільки хитрістю, шахрайством, лиходійством, брехнею, кривдою, лице-іі мірством, насильством. Мені здається, що Вишенському не вистачило глибші ни мислення, бо якби у світі панувало тільки зло, людство не вижило б. А воно живе вже 400 років після Вишні, і маю надію, житиме ще довго.

Іван Вишенський став аскетом з власної волі, але, читаючи його твори, мені іноді здається, що його вселенський гнів на всіх людей, що тішаться радощані ми життя, не від бажання бачити світ очищеним. Ненависть і роздратування -щ ось головні емоції людини, що зреклася спокус, але так і не змогла переборо?; ти в собі диявола. Тікаючи від рогатого, він тікав і від життя, і від самого себе справжнього. Пишучи про відсутність серед людей любові, він сам не відчував цього почуття; клянучи богопротивну гордість інших — він гордує навіть рідною1 землею і народом. «Я з народом заповітів не складав і відповідей не творив; і народу я не знаю», — пише роздратований афонець після приїзду на Україну.

Іван Вишенський зрікся земного життя, але, якщо й справді є життя після смерті, то ця людина ні відмовою від земних благ, ні молитвами не вимолила ні собі Царства Небесного, ні достойного життя своїй Батьківщині, адже, проживши довге життя, він не пізнав головного, чого вчить релігія і Бог — Любові.