Дорога петляє серед занесених снігом полів. День морозний, але сонячний. Легкий вітрець іноді приносить з якого-небудь дерева сніговий пил, кидає в обличчя, і тоді відчуваєш не холод, а приємне поколювання крижаних крупинок. Мимоволі примружуєш очі від яскравого світла, а коли розплющуєш їх знову, помічаєш лісосмугу, що виникає немов з-під землі. І пригадуються рядки російського поета О. С. Пушкіна: «Под голубыми небесами великолепными коврами, блестя на солнце, снег лежит; прозрачный лес один чернеет…» Минувши лісосмугу, ми зупинилися, вражені картиною, що відкрилася у низині: на скутім льодом ставку ми побачили гігантську дзигу. Проте це була не збільшена багаторазово іграшка. Навколо вертикальної осі на санчатах і ковзанах крутилася дітвора. Нас здивувало, що діти мчали по колу, утримуючись на ньому і не наскакуючи один на одного, наче якась невідома сила утримувала їх.

Загрузаючи по коліна у снігу, ми почали спускатися до ставка. Коли ми підійшли ближче, все стало зрозуміло. Посеред ставка знаходився дерев’яний стовп, який намертво вмерз у льод. До стовпа за допомогою металевих кілець великого підшипника, надітого на стовп, були прикріплені жердини, а до них — санки. Декілька дітей на ковзанах, тримаючись за жердини, крутили карусель, даючи чимале задоволення і собі, і тим, хто сидів у санях. І знову пригадався Пушкін: «Мальчишек радостньїй народ коньками звучно режет лед…»

Але що особливо здивувало, так це те, що біля ставка стояв стовп з невеликим прожектором. Дроти від нього тяглися до вітряка, що виднівся на пагорку. Ми підійшли до одного з підлітків, який чекав своєї черги прокотитися на санках, і запитали:

— Хто ж це влаштував вам таку розвагу?

— Дядько Василь, він у нас на селі недавно. До цього жив у місті. Переїхав з родиною до свого батька, діда Гната, і тепер він фермер.

— А освітлення теж його рук справа? — запитав я.

— Так. Вечорами сюди і дорослі приходять. Весело буває.

— А вітряк хто збудував?

— Теж дядько Василь. Він на усі руки майстер. І генератор, який надає рух лопастям вітряка, теж своїми руками зробив. Звідси і електрика.

— Жаль, — кажу, — зима скінчиться, і карусель на ставку зруйнується.

— А влітку у нас інша розвага, — почув я за спиною чоловічий голос.

Обернувшись, я побачив молодого чоловіка, що тримав за руку дівчинку ро*

ків п’яти.

— Я сусід Василя Гнатовича, нашого сільського умільця. А ви звідки? — запитав нас незнайомець.

— Ми приїхали погостювати до родичів і ось затрималися біля ставка. А про яку втіху влітку ви щойно казали?

— Улітку на наш ставок спускається незвичайне судно. Воно збудоване з порожніх поліетиленових пляшок, пенопласту. Є на судні і щогла, і вітрила.

— І знову це справа рук Василя Гнатовича?

— Звісно, — відповів чоловік. — Ви зараз зайдіть у село і відразу побачите його маєток. Вікна і двері прикрашені вигадливими візерунками з дерева. На воротах сидить дерев’яний півень, на них теж орнамент. Та що я розповідаю! Все побачите самі. Поки гостюватимете, познайомитеся з цією дивовижною людиною.

Ми попрощалися з балакучим співрозмовником і по стежці, утоптаній десятками ніг, вийшли на дорогу. Удалині виднілося село. Які труди – такі й плоди . Нам пригадалися прислів’я: «Трудами не хвалися, а пишайся», «Які труди — такі й плоди», «Щоб у шані бути, треба труд любити». Я б додав: і душу щедру, чуйну треба мати, і тоді твоя праця справді принесе свої плоди. Так, великий трудівник, людина зі щедрою душею — фермер Василь Гнатович.