«Яке в сповитку — таке й довіку». В Україні з раннього віку діти засвоювали правила моральної поведінки, переймали усталені в сім’ї звичаї. Саме родина, усвідомлюючи свою відпові­дальність перед суспільством, закладала в дитині ті перші основи добропо­рядності, які згодом ставали життєвою позицією.

Уже колискові пісні, де тільки й слів, що про котика, який має дитину бавить, були напутніми настановами на майбутнє: «Не вчись, каже, красти, а вчись робити».

Щоб діти в родині дружили між собою, «тримались одне одного», завжди залишали для менших доношувати першу сорочечку старшої дитини. А щоб дитина дружила не тільки з рідними, а й з чужими дітьми — своїми ровес­никами, то про це також мала подбати мама. Коли траплялось, що двоє жі­нок з дітьми до року зійдуться десь в одному місці, то кажуть: «Сонце і мі­сяць — то двоє, ростіть дітки обоє». І, звичайно, та дитяча дружба, замовлена мамами в ім’я Сонця і Місяця, що були у нашого народу божествами, мала бути надзвичайно міцною.

Дитину до року «молили»: мама чи бабуся складала дитині ручки й за­мість неї проказувала слова вечірньої чи післяобідньої молитви. У два роки дитину вже вчили молитись саму. У рік дітей навчали вітатись із старши­ми — «давать чолом»: маля само чи по чиїйсь указці підходить до кого-не- будь і піднімає ручку, щоб той здогадався, що воно йому хоче «дати чолом». Дорослий простягає свою долоню, і тоді дитина вдарить своєю долонькою і, повернувши чужу руку долонею вниз, поцілує її.

За пустощі, які переходили межі дозволеного, дітей карали: ставили навколішки, били. Робити це можна було лише тоді, коли дитина усвідом­лювала свої вчинки й могла відповідати за них. Щоб визначити, чи має малюк потрібне розуміння, вдавалися до випробування. Батько садовив його на вивернутий кожух на покуті, клав на столі гроші і ставив запалену свічку, пропонуючи взяти щось на вибір. Якщо дитина вибирала гроші, розуміючи, що вогонь брати не можна, то, вважали в народі, покарання їй не зашкодить.

На четвертому році життя малюк вважався вже «справжньою» дитиною, тобто здатною брати посильну участь у корисній справі, праці: свиням увірве, курям принесе пити із діжки і хату поглядить, молодшого приколише.

У п’ять років діти вже відривались од менших і пристосовувались до стар­ших. Цей вік вважався віком утвердження дитини в її статі й відповідному до статі роді діяльності. За обідом батько відрізав окраєць хліба й подавав п’ятирічному сину зі словами: «Ось тобі, щоб працювати вчився». А доньці цього віку — зі словами: «Ось тобі, щоб за кравця вийшла».

Перехід дитини 6-7 років до іншого соціального статусу відзначався об­рядом пострижин. Щоб перевірити кмітливість дитини, їй давали розв’язати засохлий пупець. Хрещений батько або хтось із запрошених (але неодмінно людина роботяща — «щоб дитина була до діла прикидлива») вистригав нав­хрест пасемце волосся, вкидаючи його потім у бігучу воду, на город.

Підлітки, залежно від їх статі, вже повинні були багато чого вміти: дівча­та у 12 років — прясти, ткати, шити, вишивати; хлопці ж цього віку пасту­хували, вміли плести постоли, управляти кіньми, вчились орати. Найвищою похвалою дитині була похвала батьків чи родичів: «Цей (ця) вже недарма свій хліб їсть». У 12-15 років вони вже були не діти, але ще й не дорослі. Попе­реду їх чекають нові складні випробування, іспит життям. Проте хто з них яким буде, можна було сказати вже тепер.

І недаремно в народі вважали: «Яке змалку — таке й до останку», «Яке в сповитку — таке й довіку».