Якби я був чарівником. Одного разу на літніх канікулах ми з хлопцями поїхали до гідропарку. Кінець червня був таким спекотним, що ми навіть з води не вилазили. Мій приятель Арсеній пішов уздовж берега по воді. Раптом він закричав:

— Швиденько сюди!

Коли ми підбігли, Арсеній тримав у руках цуценя коричневого кольору з чорними плямами на вусі, спинці і передніх лапах. Незважаючи на спеку, цуценя тремтіло.

— Ти де його знайшов? — запитав Ігор.

— Заплуталося у вербових хащах. Чую — хтось скиглить. Я туди — а там оце диво.

— Що робитимеш з дворнягою? — запитав я.

— Тобі віддам, — не вагаючись, відповів хлопець. Може, він пожартував, але я погодився.

Коли я повернувся додому, мама категорично відмовилася залишати цуценя у нас. А воно було таке кумедне! Здавалося, воно розуміло, що вирішується його доля. Навіть перестало скиглити. Підповзло до маминих ніг і вляглося, поклавши на витягнуті лапки мордочку. Може, тим самим воно показувало мамі, що клопоту з ним буде небагато. Його карі оченята дивилися тривожно. Воно помахувало хвостиком, але мама залишалася невблаганною.

Тоді ми з хлопцями вирішили спорудити для нього будку. В Арсенія батьки нещодавно купили новий телевізор і ящик ще не викинули. Цю величезну коробку з твердого картону ми перетворили на хатку для цуценяти. Поставили її у безлюдному куточку двору і вирішили по черзі доглядати за врятованим цуценям.

— От якби стати чарівником! — мрійливо сказав Арсеній.

— То й то, — запитав я, — ти б усіх цуценят позбирав у місті, так?

— Майже вгадав. Я б створив для них притулок. І не лише для собак, а й для беззахисних котів.

— А якщо серйозно, що робитимемо з ним узимку?

— До зими це буде міцний собака, — нагадав Арсеній.

— Але ж не залишати бідолашне цуценя на вулиці? Я ще побалакаю з мамою.

До речі, цуценя ми назвали Горішком.