Образ Мефістофеля в трагедії . У епоху Відродження людина пройнялась вірою у свою всемогутність, шо викликало хвилю церковної диктатури і вилилось у вогнище інквізиції, спрямованих на вияв і знищення демонів. Тоді з’явилось безліч легенд про угоду людини з нечистим, серед яких і легенда про доктора Георгія Фауста, яка у безлічі перекладів стаза духовно рідною всій Європі.

Але Фауст був героєм насамперед для Ґете, бо жив у ньому протягом шістдесяти років. За цю трагедію, яка стаза символом всього життя письменника, Гете брався і під час тяжкої хвороби у дев’ятнадцять років, і після хвороби та короткочасної сліпоти на п’ятдесят першому році, і на сімдесят п’ятому, коди боявся, шо не встигне завершити рукопис. Можливо, тому кінець трагедії і став своєрідною сповіддю поета. Оскільки Фауст жив у поетові, то він і змінювався разом з Гете. Дев’ятнадцятирічний поет передав своєму героєві тривоги власної юної душі і визначив його в особистому лірично-драматичному плані. Можна навіть розглядати твір як автобіографічний, бо в ньому відбилась духовна еволюція автора. Герой Гете пройшов самотній шлях, хоча прагнув повноти життя. Але все життя за ним ішла тінь Мефістофеля, як його внутрішній голос, як його друге «Я»:

У мене в грудях дві душі живуть.

Між себе вкрай не схожі і ворожі.

Одна впилась жадливо в світ земний

І розкошує в нім в любовній млості,

А друга рветься в тузі огневій

У неба рідні високості.

Мефістофель уособлює всі пориви Фауста, його прагнення до повноти життя. Фауст готовий віддати душу за цю повноту, за те, щоб вимовити: «Спинися, мить! Прекрасна ти!». Але саме Мефістофель є уособленням усього зла. яке живе у Фаусті. Отже, коли Фауст живе пориванням — він з Мефістофелем заодно, а коли його обтяжують сумніви — він розходиться з Мефістофелем як з чимось потворним і ганебним. Мефістофель тут різний: то привабливий, то відразливий.

Мефістофель, для якого мета виправдовує засоби, готовий все вирвати з корінням — у цьому ж його суть. А Фауст подолав дух заперечення і зневіри творчою працею, в якій Мефістофель не бачить змісту. У боротьбі за душу людини Мефістофель постає метушливим і розгубленим. А сцена його боротьби з трояндами сповнена іронії і глибокого смислу, адже, забувши про душу Фауста, він висловлює власні невідомі почуття до ангелів.

Отже, друге «Я» Фауста, яке уособлювало бажання злого, переможене силою добра, жагою до творчості та безсмертям людської думки.