План

1. За що тебе люблять, Тарасе?

2. Слово Шевченка — це голос народу.

3. Безмежна любов до України.

4. Доземний уклін Кобзареві.

Я так її, я так люблю мою Україну убогу… За що ж так люблять і шанують Тараса Шевченка нащадки? За те, що в ту далеку сіру й сирітську годину саме він узяв на себе тяжку ношу духовного правничого народу і вивів його на таку високу верховину, з якої світ побачив, чиїх батьків ми діти.

На шляху народного життя, де росло жито і просо, «на нашій, на своїй землі» він посіяв свого «Кобзаря», який швидко дав сходи у людських душах. Врожай його збирають і зараз, бо Шевченкове слово — це голос українського народу. У ньому могутній гімн волі, полум’яний клич до боротьби, думи і мрії народні, незга-симі людські надії.

Любив Тарас свою Україну, і вся сила почуттів виливалася у безсмертних рядках його віршів.

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра.

Гірка була доля народного поета, як і його народу. Його прагнули розлучити з милою Україною, відірвати великого співця від людей, від народного болю, його проблем, поневірянь. Та народні сльози, як і пісню, не можна стримати. їх не можливо заперти в тюрми, обплутати кайданами. Якою ж великою і не перевершеною повинна бути любов до своєї землі, щоб і в неволі подумки линути на Україну.

Ось у кого треба вчитися нам любити свій рідний край. А зараз наша багата українська земля ніби закликає, просить, як і колись Шевченко:

Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Тож хай прийме великий Кобзар наш доземний уклін за його невмируще слово, яке крізь століття пробуджує в нас любов до України:

Кобзарю мій, кладу тобі вінок:

Гарячої душі звучить тривога,

В крові пливе моя хвала убога,

Немов калин заквітчаний пучок.