Я-шестикласник
Як сповнилось мені сім років, мама взяла мене за руку і повела до школи.

Дорога ця — недовга, зо три квартали, але вона таки добре запам’яталась мені. Не подумайте, що, поки ми дійшли до школи, сталося щось надзвичайне. Просто запам’яталась тепла міцна мамина рука і безконечні зауваження:

-Левко, не вискакуй наперед!..

-Левко, не тягнися Ззаду!..

-Левко, не крути головою!..

Зауважень раптом так багато посипалося на мою бідолашну голову, якою я чомусь втратив право крутити, що я запитав:

-А чому мені не можна нічого робити?

-Бо ти тепер — школяр.

-То й що, як школяр?..

Мама розсердилась:

-А те, що тепер тобі не можна пустувати і ти повинен добре вчи­тись.

Я пообіцяв мамі, що не пустуватиму і добре вчитимусь.

Може б, воно так і було, якби не клякса…

Тепер-бо я вже знаю, що клякса існує понад п’ять тисяч років, відтоді, як єгиптяни почали писати на папірусі. А тоді цього я ще не знав і гадав, що вперше кляксу винайшов я.

Де тільки я їх, отих клякс, не лишав! І в зошиті, і на задачнику, й на парті… А одного разу лишив кляксу навіть на носі у Маринки, яка сиділа на одній зі мною парті з правого ліктя.

Звичайно ж, я не навмисне це зробив, просто так сталося. Вивів літеру «А», вона здалася мені не такою кривобокою, як попередні, я на радощах хотів почухати голову, махнув рукою, в якій була ручка, а клякса зірвалася і просто Маринці на ніс.

Ну й було ж тоді!.. Маринка розмазала чорнило аж до рота і плаче, учителька на мене кричить: «Якщо ти,— каже,— вже такий нечупара, то став кляксу на своєму носі, а не на чужому!», а хлопці регочуть, аж за животи хапаються. А найдужче — Ілько. Сам же двійку схопив з каліграфії, а ґелґоче, як гусак, та ще й перекривляє.

Кінчився цей шарварок тим, що вчителька наказала прийти з бать­ком.

Приходжу я додому й кажу:

-Тату, сказала вчителька, щоб завтра я прийшов до школи з тобою.

-Навіщо я їй? — питає тато.— Я вже своє відучився.

-Вона, мабуть, тебе лаяти буде,— кажу.

Брови в тата полізли на лоба.

-Лаяти?! За віщо?..

-За кляксу на Маринчиному носі.

Тато притулив долоню до мого лоба й сказав:

-Ляж полеж. Мама зараз тобі пірамідону дасть.

У цей час з іншої кімнати увійшла мама. Тато до неї:

-У Левка жар. Дай йому ліки.

Мама теж приклала долоню до мого лоба.

-Звідки ти взяв? Температури немає.

-А я кажу, що є,— промовив тато.— Він заговорюється. Каже, що мене викликає вчителька, щоб вилаяти за якусь кляксу на якомусь носі у якоїсь Маринки.

Моя мама здогадливіша, ніж татко. Вона одразу ж глянула на мене підозріло.

-Постривай, постривай… Що ти накоїв у школі?

-У школі нічого,— відповів я,— а Маринці посадив на носа кляксу.

-Умгу…— сказав тато.— То йому не пірамідону, а ремінця добро­го дати треба. Ото й будуть найкращі ліки.

-Ти одразу ж — ремінця! — заступилася за мене мама, вона завжди стає на мій бік, коли починає за мене сварку з татом.— Сходи завтра в школу, дізнайся, що там таке. Може, Левко й не винен.

-Авжеж, не винен! — радо підхопив я.

-Ти помовч! — Татко суворо глянув на мене. І до мами: — Ото ви­гадала! Щоб я йшов до школи вислуховувати нотації якогось дівчись­ка!..

Тут я подумав, що й татко правий. Учителька наша справді дуже молода. А татко, як мама каже, «солідний». І пішки він ходить тільки по кімнаті. А на роботу і з роботи його возить машина, бо    він    —  ди­ректор рибного комбінату. І було б дуже кумедно, якби татко,  під’їхавши машиною до школи, стояв перед учителькою, а вона його лаяла.

Але мама, видно, була іншої думки. Вона сказала:

-Ти ж — батько. Іди й говори про свого сина.

-А ти — мати,— заперечив татко.— Тобі легше знайти з учитель­кою спільну мову.

Мама спалахнула:

-Ти взагалі не займаєшся виховання дитини!

Але тут і тато спалахнув:

-А коли?.. Ти ж бачиш, що я з ранку й до вечора на роботі.

-А я що, сиджу склавши руки? Га?..

Татко і мама лаялись. А мені було дуже прикро. Я шморгав, шмор­гав носом, поки й не заплакав.

Тоді мама перестала лаятись, кинулась до мене, обняла і почала пестити:

-Не плач, не плач, Левчику мій любий… Ну добре, добре, завтра я піду з тобою в школу і поговорю з учителькою. Я знаю, що ти хлоп­чик гарний і що ти ненароком посадив кляксу… Ну досить, досить плакати, мій хороший!.. Сядь пообідай, а потім зробиш уроки і підеш гуляти… Я одразу ж перестав плакати, бо гуляти дуже любив.

Друзів у мене багато. Та ж сама Маринка, якій я посадив на носа кляксу. Вона хоч і дівчисько, а бойова й завзята, по деревах уміє лазити, у воду стрибає з високої скелі і з хлопцями б’ється. Дов­гов’язий Павка в окулярах, бо короткозорий. Він часто говорить про таке, що мені зовсім не цікаво. А ще — вогнисточубий Ілько Заруба.

Тато і мама не дозволяли мені гуляти з Ільком, казали, що він — поганий хлопець. А мені з Ільком найдужче й хотілось гуляти. Бо хоч Маринка й бойова, але все ж таки — дівчисько. Павка вдає з себе розумника. А Ілько нічого з себе не вдає і завжди вигадує цікаві розваги. Правда, нам таки частенько перепадало за ті розваги, але то дрібниці. Поб’ють, поболить та й перестане. А з Ільком таки цікаво!

Якось він підмовив мене кататися верхи на здоровезному сусідсько­му кабанові. Ми вистругали собі дерев’яні шаблюки, потім по черзі сідали на кабана і, розмахуючи грізною зброєю, гарцювали, вигукую­чи: «Бий, рубай ворога!..»

Під Ільком кабан поводився так, як і належить слухняному огиреві. А підо мною раптом ніби сказився, біг, біг, а потім як захрюка, як підстрибне, як хвицьне задніми ногами. І помчав…

Я випустив шаблюку і вчепився обома руками в цупку, як дріт, ще­тину на загривку і ледве тримався, щоб не полетіти сторчака. Я ждав, що тварюка знесилиться, зупиниться. Бо це ж таки — кабан, а не кінь. Та де там!..

Кабан вимчав наосліп до кручі, що над шляхом, і загув разом зі мною вниз.

Скінчилось це погано. Кабан поламав собі ногу, а я так торохнувся боком об камінь, що цілий тиждень пролежав у ліжку. Думав, що й печінки собі повідбивав.

Після цього випадку мене довго не пускали до Ілька, а Ілька — до мене. Тато взявся за моє виховання, почав перевіряти, як я виконую домашні завдання. Я мусив ретельніше готувати уроки. І навіть приніс четвірку з арифметики.

До тата саме прийшли гості, він під чаркою почав вихваляти мене, казав, що я — хлопець здібний і, якщо не байдикуватиму, то неодмін­но стану відмінником. А водночас хвалив і себе за те, що так уміє виховувати дитину.

Почувши це, я вирішив: якщо я такий здібний, то чого ж мені бо­ятись? Навіщо сидіти щодня за уроками? Треба буде, натисну, вивчу і відповім на четвірку, а то й на п’ятірку!

А тим часом і тато залишив мене в спокої, мабуть, йому набридло щоденно перевіряти мої зошити. І у мене знову з’явились двійки.

Зрештою я остаточно заплутався в тих клятих двійках. Проте з класу в клас переходив.

Увесь навчальний рік мене лають за погану успішність, за пустощі, а наприкінці року все ж таки хоч трійок, а наставлять у табелі. З по­ведінки завжди — п’ять. І в Ілька — трійки, а з поведінки п’ятірка, хоч я вже добре знав, що він — ще гірший за мене учень.

Я-трудна дитина

Ну, слухняним бути неважко. Для цього не слід пустувати в при­сутності мами і тата; увечері, як тільки мама гукне з вікна: «Левчику, пора спати!» — одразу ж бігти додому, хоч як шкода розлучатися з друзями; не свистати в хаті, не нишпорити по татових шухлядах і взагалі не робити на очах у дорослих того, чого вони не люблять.

А от добре вчитись — куди важче!

Це треба довго сидіти над книжками, писати й переписувати, повторювати і запам’ятовувати…

А я — тільки сяду за книжку, тільки почну читати та вдумуватись, як очі самі за вікно — стриб: ану, що там робиться?

А там завжди багато цікавого. Он у дворі хлопці ганяють залізну тачку на трьох колесах, ту, що нею возять всякий крам зі складу в магазин. Спершу вони наїжджають тачкою одне на одного. Потім пускають її під укіс, доганяють і на ходу чіпляються. Потім спрямува­ли тачку на залізні ворота, і вона торохнулась так, що одне колесо відлетіло й покотилося. Тоді хлопці, весело регочучи, розбіглися, зали­шивши тачку-каліку напризволяще…

Я нахиляю голову до книжки. Тільки зосередився трохи, як знову — хлопці. Тепер уже вони йдуть з надутою камерою до моря купатись. Проти мого вікна зупиняються. Серед них — Ілько. Груди розхристані, червона голова розпатлана, одна холоша закочена. Він закладає два пальці в рот і пронизливо свище. Це наш умовний знак.

Я ще не вивчив «Каменярів» Івана Франка. Ат, довчу увечері перед сном. Загортаю книжку і йду до мами просити, щоб пустила гуляти. Голос у мене тихий і кволий.

-А ти уроки вже зробив? — питає мама.

-Зробив. Що там їх робити!..

Я добре знаю, що перевіряти вона не буде. Її цілком задовольняє моя відповідь. Я йду з хати.

Ну, тут уже мені привілля! Ми купаємось, забувши про все на світі, аж поки не стемніє.

Увечері я повертаюсь додому дуже стомлений, швидко ковтаю шма­ток ковбаси, що лежить у холодильнику, одним духом випиваю склян­ку молока і лягаю в ліжко.

Квартира у нас велика. Власне, це й не квартира, а будинок на око­лиці міста з багатьма кімнатами. У тата є свій домашній кабінет, у ма­ми — своя кімната, у мене — своя. Є ще дві кімнати про всяк випадок, може, хто в гості приїде. А як нікого немає, то вони стоять порожні.

У ліжкові я розгортаю книжку і знову берусь до вірша.

Я бачив дивний сон, немов передо мною…

Рядки мерехтять перед моїми очима, розпливаються, гойдаються і, як хвилі на морі, то набігають, то відкочуються.

Я бачив дивний сон… дивний сон…

І справді, непомітно для себе засинаю…

Наступного дня — двійка.

За кілька днів до перевідних екзаменів наш класний керівник Марія Степанівна викликала до школи маму. Як я потім дізнався, вона сказала:

-Ваш Левко дуже відстав. Він може залишитись у п’ятому класі на другий рік. Він дуже трудна дитина.

Розмова в учительській

На великій перерві мене покликали в учительську.

Плентаюсь коридором, а якась невидима сила тягне мене назад.

Ступлю кілька кроків і стану. Пройду ще трохи і знову зупиняюсь. А може, повернутись та чкурнути з школи геть?

І все ж таки я відчинив двері до учительської.

Тут, крім Марії Степанівни та мами, був і директор школи. І коли я побачив його, то трохи оговтався.

Наш директор — дуже добрий. У нього й вигляд якийсь не дирек­торський. Звуть його Євграф Євграфович. А ми, учні, поза очі нази­ваємо його Географ Географович, бо він у нас викладає географію.

Але як викладає! Так цікаво ніхто не вміє. Він розказує, а ми сидимо й слухаємо, пороззявлявши роти, аж поки дзвінок зненацька не сповістить про перерву.

А питає як! Викличе до карти, примружить очі:

-Ану, Федю, покажи мені Венесуелу.

Федя Ромащенко починає нишпорити вказівкою по карті. Ніяк не може знайти Венесуелу.

Географ Географович довго і терпляче жде, а потім з легким доко­ром каже:

—Е-е-е, не знаєш, не знаєш… Ну, сідай, спитаю ще раз.

На наступному уроці він знову викликає Федю Ромащенка до карти:

-Чого ти не знав минулого разу?

-Не знав, де Венесуела.

-А тепер знаєш?

-Знаю.

-Ну, покажи.

Федя одразу ж показує.

Географ Географович задоволений:

-Знаєш, сідай і не забувай. Ставлю тобі четвірку.

Двієчників у Географа Географовича не було. Навіть у мене та Ілька — найвідсталіших учнів — стояли трійки та четвірки.

Ось чому я підбадьорився, коли в учительській побачив і Географа Географовича.

Я зупинився біля дверей.

-Підійди ближче,— суворо наказала мама.

Я пересунувся на два кроки. Адже вона не сказала, щоб підійшов аж до столу, біля якого вони втрьох сиділи.

-Ближче! — повторила вона.

Я ступив ще і опустив голову.

-То що будемо робити, Левко? — запитала вчителька.

Дивно, голос її пролунав рівно й спокійно. Але я знав, що це нена­довго. Не мине й хвилини, як від її крику жалібно заспівають шибки у вікнах.

Я мовчав. Вичікував, поки хтось із присутніх щось перший скаже, щоб знати, як поводитись.

-Ну, чого ж ти мовчиш? — знову обізвалась вона.— Відповідай.

Я знизав плечима:

-А я не знаю…

-Що не знаєш? — шарпнулася до мене мама.— Не знаєш, чому в тебе двійки?.. Не знаєш, чому мене оце в школу викликали?..

-Чекайте,— зупинила її Марія Степанівна і звернулась до мене: — Ти знаєш, що коли не виправиш двійок хоча б на трійки, то зали­шишся на другий рік у п’ятому класі?

-Знаю,— сказав я.

-То, може, ти справді хочеш залишитись на другий рік?

Воно-то непогано наперед знати, що ти вже напевне залишишся на другий рік, і махнути рукою на всі підручники та контрольні. Але ж будуть великі неприємності. Буде крику, сліз, нарікань… Краще вже удати з себе нещасного та згорьованого, щоб їм усім мене шкода стало. І я відповів:

-Чого б це я хотів залишатись?..

Отут уже, як я й чекав, Марія Степанівна і підвищила голос:

-Ти нам голів не мороч! Ми тебе покликали на серйозну розмову, а не для того, щоб ти тут мугикав собі під ніс всякі «хочу», «не хочу», «знаю», «не знаю»! Тебе питають, так ти відповідай!

Але, як тільки вона закричала на мене, не витримало мамине серйе.

-Він відповідатиме, Маріє Степанівно!.., Левчику, ну, скажи, що ти робитимеш, щоб виправити двійки?

-Старанно вчитимусь,— сказав я.

-Ти вже не раз обіцяв! — вигукнула вчителька.— Це ми від тебе чули…

Потім Марію Степанівну знову перебила мама. Потім навпаки, ма­му перебила Марія Степанівна. Мені навіть спало на думку, що я тут зовсім зайвий. Адже вони любесенько можуть поговорити й полаятися й без мене!..

Але про мене не забули.

-Он глянь,— звернулася до мене Марія Степанівна.— Перед то­бою сидить твоя мати і плаче, що має такого сина…

Досі мама не плакала. Але після вчительчиних слів витягла з су­мочки біленьку мережану хусточку і почала терти нею очі. Настав час і мені показати, що ця розмова мені не байдужа. Я зашморгав носом. Глянув на Географа Географовича. Він дивився на мене, як мені здалось,- печальними очима. Я подумав, що, мабуть, йому мене шкода, і заплакав по-справжньому. Картина була невесела, що й казати!

-Ну, що мені з тобою робити? — розгублено запитала Марія Степанівна.

Виручив усіх нас Географ Географович. Він сказав:

-Залиште нас з Левком, ми тут самі ще поговоримо.

Розмова триває

Учителька і мама пішли, а Географ Географович запитав:

-Ну так що, козаче, до плачу дійшло?.. І не соромно оце тобі стояти та кулаками сльози витирати?..

Я кинув насторожений погляд на директора. В його очах витанцьо­вували глузливі блискітки. Плакати мені зраву ж перехотілось, і я зізнався:

-Соромно. А плачу я навмисне.

-Я це одразу й зрозумів. Ти, Левко, хлопець метикований, розум­ний і … хитрий. Тільки я ніяк не втямлю, навіщо ти хитруєш проти самого себе?..

Я запитливо глянув йому в очі, бо те, що він сказав, справді заціка­вило мене.

-Авжеж,— підтвердив Географ Географович,— проти самого себе. Вірша ти так і не знаєш! Учительці — що? Вона знає. А ти — ні. От і виходить, що ти не проти вчительки хитрував, а проти самого себе, бо сам же в дурнях і лишився… Або, скажімо, ти переписав у когось задачу. Не сам розв’язав, а переписав. І знову ж — собі на гірше. Бо той, хто сам задачу розв’язав, здобув нові знання, порозумнішав, а ти знову, як був, так і лишився в дурнях…

Говорячи все це, Географ Географович ходив по учительській туди й сюди. Нараз спинився.

-То ти так і не вивчив «Каменярів»? І зараз не знаєш?

-Н-ні…

-А-я-я!..— скрушно похитав головою Географ Географович.— Та­кий вірш!.. Ось ти тільки послухай.

І він щиро та просто проказав, ніби розповідав про самого себе:

Я бачив дивний сон. Немов передо мною Безмірна, та пуста і дика площина.

А я, прикований ланцем залізним, стою Під височенною гранітною скалою,

А далі тисячі таких самих, як я…

Я не зводив з Географа Географовича очей. Мені здалось, що пере­до мною стоїть не він, а той, досі не відомий мені каменяр, у якого «чо­ло життя і жаль порили», стоїть із залізним молотом у руках, а в очах у нього горить гарячий любові жар. І я чую голос, який кличе твердо і владно:

«Лупайте цю скалу! Нехай ні жар, ні холод Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,

Бо вам призначено скалу сесю розбить».

Коли голос замовк, я не одразу отямився. Ще якийсь час стояв мовчки і дивився перед себе… Я прийшов до тямку тільки тоді, як Євграф Євграфович поклав мені руку на плече:

-Поговорили ми з тобою сьогодні гарненько. Давно я вже не мав такого задоволення… Ну, а про те, щоб залишатись у п’ятому класі на другий рік, то ти й з голови викинь. Про шостий думай, і добре думай!..

Ми з Ільком побились

Ми з Євграфом Євграфовичем засиділись за одвертою розмовою, і я йшов додому не з хлопцями, як завжди, а сам. Але то й добре. Ніхто не заважав думати. А думав я про Євграфа Євграфовича. І про себе. Тепер мені хотілося будь-що показати директорові, що я — теж не останній. Не Марії Степанівні показати, не мамі й татові, а саме Євграфу Євграфовичу. Щось у моїй душі народилось таке хороше, що аж сміятись хотілось.

Та не встиг я ступити на поріг своєї хаті», як мене одразу ж мама накрила мокрим рядном:

-Ні, ти тільки глянь на цього телепня! Його викликають до клас­ного керівника, до директора, його хочуть другорічником зробити, а йому — хоч би що! Сяє, як начищений самовар!

-Ану, йди сюди,— покликав тато до себе в кабінет.

Я добре знав, що зараз буде. Татко, як завжди, почав говорити, що сам він ріс бідним, що в нього часто не було кусня хліба, але він учив­ся тільки на «добре» і «відмінно», бо розумів, що треба вчитись, а от я, Левко, цього не розумію, хоч живу в розкошах, хоч завжди нагодо­ваний і зодягнутий. А є таке давнє прислів’я, що неуків б’ють. Бо, хто не має знань, той іде працювати вантажником у порт або в кращому разі — муляром, бетонярем чи рядовим матросом. А крім того, мені ж має бути й соромно, що я, син такого поважного батька, росту телеп­нем, тоді як діти простих людей, які не мають ні такої їжі, ні такого одягу, ні такої окремої кімнати, як у мене, вчаться набагато краще. Вони розуміють, що їм треба вибитись у люди. А я, Левко, думаю, що батько годуватиме й одягатиме мене все життя. Але хай тільки я не пе­рейду в шостий клас, то він з мене три шкури злупить, а потім таки пошле в портові вантажники, щоб я спробував заробляти на свій хліб…

Багато з того, чим тато лякав, мене зовсім не лякало, а, навпаки, навіть приваблювало. Але я сидів, поклавши руки на коліна, з скор­ботним обличчям і удавав, що всі його слова падають мені просто на серце. А сам тим часом чекав, коли він уже мене відпустить…

Мої муки скінчились, коли татко повністю висловився за добре навчання та зразкову поведінку і проти неуцтва та байдикування.

-Ти все втямив, що я тобі оце казав? — спитав він.

-Угу,— сумирно сказав я.

-Отож і не забувай,— задоволено порадив татко.

Звісно ж, я одразу про це забув, як тільки опинився у своїй кімнаті, і взявся за «Каменярів». Вчив я вірш наполегливо й жадібно. І не­вдовзі переконався, що вже знаю його. Отже, якщо дуже-дуже захочеш щось зробити, то неодмінно зробиш!..

І коли на перший же урок прийшла Марія Степанівна, я, хвилюю­чись, підняв руку.

-Чого тобі, Лебідь? — суворо глянула вона на мене.

-Маріє Степанівно, спитайте мене «Каменярі».

Вона вирішила, що я хочу щось утнути, і сердито сказала:

-Сиди і не пустуй.

Але я знову попросив дозволу прочитати вірш. Я хотів, щоб послу­хали, як я читаю. А читаю я, як мені здавалось, майже так само, як Євграф Євграфович.

Нарешті учителька зрозуміла, що я прошусь не заради пустощів, : дозволила:

-Прочитай.

Я вийшов до столу, повернувся обличчям до класу і прочитав, жодного разу не збившись. Мабуть, я читав справді непогано, бо увесь клас затих, а Марія Степанівна дивилась на мене трохи розгублено і здивовано. Коли скінчив, вона сказала сухо:

-Тобі можна було б навіть п’ятірку поставити. Але ставлю поки що четвірку. Подивимось, що далі буде…

Мені стало сумно після цих слів. Не тому, що четвірка, а не п’я­тірка, а просто сумно. І — якось холодно в грудях. Наче мене хтось образив чи сказав про мене щось зневажливе. І навіщо я напросився на оце читання? Кому воно потрібне?..

І з мого язика зірвалось:

-Можете й двійку залишити, мені все одно.

-Ну от! — спалахнула Марія Степанівна.— Я так   і знала, що  ти якогось коника викинеш. Отут ти увесь.

Вона вела урок, а я її зовсім не слухав. Мені навіть  не хотілось    на неї дивитись. І ні на кого не хотілось дивитись…

А перед двома останніми уроками я побився з Ільком… Подумати тільки, з ким побився: зі своїм найкращим другом Ільком!..

Сталося це так. Він чергував по класу. Ждали Євграфа Євграфови­ча. Але то так тільки говориться, що ждали. Насправді ж так’ витіва­ли, що в класі аж курява хмарою стояла. Хлопці перестрибували через парти. Перекинули комусь чорнильницю. Дівчата верещали. А Ілько просунув свою руду, аж червону, голову в двері і виглядав у порожньо­му коридорі директора.

Раптом він вигукнув:

-Географ Географович іде! По місцях!..

Всі миттю кинулися до своїх парт, загуркотіли кришками, заше­лестіли сторінками книг, замовкли. Тільки курява ще сірим серпанком пливла в повітрі.

Ілько зареготав, безмірно радий, що обдурив і налякав усіх. Потім поважно, випнувши живіт і груди, підійшов до столу, сів на вчительсь­кий стілець і, наслідуючи Євграфа Євграфовича (а в нього це добре ви­ходило, він взагалі умів перекривляти людей), сказав:

-Сьогодні ми з вами поговоримо про Сицилію. Левко Лебідь, прошу до карти.

У моєму серці ще не вляглося кривдне почуття після сутички з Марією Степанівною. А тут ще й цей на нервах грає. Он увесь клас регоче!

Я підійшов до Ілька і, відчуваючи, як у мене смикаються губи, процідив:

-Перестань дурня корчити… і не смій більше називати нашого директора Географом Географовичем!

Ілько здивувався:

-Тю на нього!.. Ти що, блекоти об’ївся?

-А я кажу, не смій!.. — ступив я загрозливо до Ілька.

-Та йди ти!..— він штовхнув мене ліктем у живіт.— Влюбився ти в того Географа Географовича, чи що?.. Чи, може, після розмови в учительській?..

Але я не дав йому докінчити. Схопив за груди і смикнув до себе так, що ґудзик на сорочці відірвався.

Ілько довго не роздумував. Кинувся на мене. Ми зчепились і поко­тилися по підлозі. Дівчата знову заверещали. А хлопці почали нас розбороняти. Одні тягли Ілька, інші — мене.

Ніхто й не помітив, як до класу тихо зайшов Євграф Євграфович. Але ось хтось шмигнув на своє місце, змовк… Потім ще хтось, і ще… Тільки ми з Ільком ще борюкались, не бажаючи поступитись одне пе­ред одним. В тиші, що залягла, чулось тільки наше сопіння та стогін. Але ось уже й до нашої свідомості дійшло, що в класі щось змінилося. Ми водночас побачили Євграфа Євграфовича і розчепили руки.

Євграф Євграфович, мабуть, вирішив, що ми не бились, а просто бо­ролись. Він подивився на нас, розхристаних і жалюгідних, довгим докірливим поглядом і тихо, але виразно сказав:

-Поправте на собі одяг і сідайте на місця.

Наче нічого й не сталося, він почав урок.

Всього можна було чекати, тільки не цього.

Я сидів і гадав: а може, Євграф Євграфович зараз не хоче зривати урок і покличе нас в учительську після дзвінка?..                                                                                                                  е

Але ні того дня, ні наступного ніхто нікуди нас не викликав.

І, коли ми переконалися, що нас уже й не викличуть, я сказав Ількові:

-Тепер тобі ясно, який Євграф Євграфович?

-Ясно,— відповів він.

І ми помирились.

Правда, подія ця не минула для нас з Ільком марно. Живучи щод­ня під страхом, що ндс викличуть, ми сталц уважніші на уроках та краще готували домашні завдання.

Так-сяк ми все-таки позбулися двійок. І обидва перейшли до шос­того класу.

І ось тепер я — шестикласник.

Велосипед

На учнівсько-батьківських зборах, що відбулися з нагоди закінчен­ня навчального року, Марія Степанівна сказала:

-Я рада, що всі ви перейшли у шостий клас. За літо ви підросте­те, посерйознішаєте, зміцните своє здоров’я. І я вірю, що в шостому класі будете вчитись набагато краще, ніж у п’ятому.

Тато на збори, як завжди, не прийшов. У нього на рибкомбінаті саме «горів квартальний план», і він навіть вдома мало бував. А мама сиділа на зборах поряд зі мною, і мені здавалось, що вона на очах молодіє та розквітає. Ще б пак! Я перейшов у шостий клас. Скільки було всіля­ких неприємностей, сліз, лайок, викликів у школу, а все-таки пере­йшов!..

Настрій у мене був просто-таки чудовий.

А тут ще по дорозі додому мама сказала:

-Тато пообіцяв: як тільки ти перейдеш у шостий клас, він тобі дарує велосипед «Орлятко».

Я одразу ж зметикував, що є нагода мати не тільки велосипед, і додав:

-І футбольний м’яч.

Мама трохи помулялась, мабуть, зважувала, чи не забагато буде? Але потім погодилась:

-Гаразд. І футбольний м’яч.

А якщо мама сказала, то так і буде. Татко ніколи довго не запере­чує, коли мама чогось захоче. У нього немає часу заперечувати. Його голова забита важливішими справами, рибкомбінатівськими.

-Тільки з Ільком ти не будеш гуляти,— попередила мама.

-Не буду,— пообіцяв я, хоч добре знав, що саме до нього першо­го й поїду на своєму новенькому велосипеді з футбольним м’ячем.

Дома виявилось, що мама приготувала дуже смачний обід, а тато запросив гостей. Я сидів серед них, як іменинник, напрасований, умитий, розчесаний, і слухняно їв усе, що мені підставляла мама. «Якось уже відмучусь востаннє перед літніми канікулами,— думав я,— так зате ж потім бігатиму скільки завгодно і робитиму, що захочу!» Татко витяг з кишені гроші і дав мені в руки.

— Іди і купи собі велосипед та м’яч. Вибери, що сподобається, щоб потім не казав, що не такі, як хотів.

Я подякував, виліз із-за столу і гайнув з кімнати. Всі присутні, певно, зраділи цьому, бо я заважав їм вести свої «дорослі» розмови.

Звичайно ж, я одразу побіг до Ілька. Вислухавши мене, Ілько ска­зав:

-Краще давай купимо надувного човна. Будемо ходити в море, гратись у піратів, боротись з бурями та штормами. Ото здорово буде!

Я заперечив:

-Надувні човни у хлопців є, можна попросити. А велосипеда на нашому кутку ні в кого немає.

-Ну, гаразд,— погодився Ілько, і ми побігли до магазину.

У відділі велосипедів у нас розбіглися очі. Яких тут тільки не бу­ло! А кольори! Один одного красивіший! Зелені з червоними смужечка­ми, чорні з синіми стрілами, блакитні з білими обідцями — всіх і не перекажеш. Ми гладили їх руками, прицмокували захоплено язиками, крутили педалі, випробовували гальма. Аж поки продавець сердито не спитав:

-Ви купувати прийшли чи бавитись? Ідіть собі геть і не заважай­те іншим.

Тоді ми вибрали червоний з синіми смугами. Я заплатив гроші, і ми з Ільком, тримаючи «Орлятко» з обох боків за руль, попрямували ще й до «Спортмагазину». Тут ми вибрали найкращий футбольний м’яч. Грошей ще трохи лишилось. Ми купили по дві порції морозива, а решту я заховав.

Біля мого двору я сказав Ількові, щоб він зачекав трохи, а сам подався додому, щоб показати покупки.

Дома мене знову дуже хвалили, хоч я так і не зрозумів за що, а потім татко сказав:

-Ну, йди гуляй.

Аж тепер настала справжня воля! Я нікому не потрібний. Сам собі хазяїн!..

Кататися можна було по вулицях. Наше приморське містечко — все в кипарисах, платанах та гліциніях,— невеличке й тихе, рідко коли проїде автомашина. Але по вулицях — не цікаво. Я посадив Ілька на багажник, сам сів на сідло, і ми поїхали за місто спускатися з гори. Спускатись було небезпечно, бо гора дуже крута й висока. Але жоден з нас і не заїкнувся, що боїться.

-Давай я спущуся перший,— попросив Ілько.

-Гаразд,— погодився я, радий, що не мені доведеться випробову­вати небезпечний, ризикований шлях.

Ілько набрався духу й покотив.

Я бачив, як він шалено мчав, як на вибоїнах підстрибував, аж деренчав мій бідолашний велосипед, і мені хотілось крикнути йому наздогін, щоб загальмував трохи, але я знав, що він мене не послухає.

Ілько з’їхав щасливо.

Тепер моя черга. Мені в грудях холонуло. Але не міг же я показа­ти себе боягузом. Ілько з’їхав, а я — що?

Я сів на велосипед і помчав. Земля замелькала у мене під ногами. У вухах засвистів вітер. Часом мені здавалось, що я вже падаю, але я все-таки їхав далі. Ще трохи, ще… і ось я вже внизу. Зараз загаль­мую… Але тут під переднє колесо попав камінець. Колесо бринькнуло всіма своїми спицями. Як балалайка струнами. Трах!..— і я полетів че­рез велосипед, а велосипед — через мене.

Я хотів швиденько підхопитись. Але відчув, що велосипед мене не пускає. Мою ногу пронизав гострий біль. Виявилось, що великий па­лець правої ноги застряв між ланцюгом і зубцями передавальної ше­стірні так, що я не міг навіть поворухнути ногою. Я лежав на животі головою в один бік, а велосипед лежав на боці, відкинувшись у проти­лежний бік, і міцно тримав мене за ногу, наче мстив за те, що ми зму­сили його на шаленій швидкості мчати з гори по камінню та вибоїнах.

Прибіг Ілько, заходився виручати мене з біди. Але в нього нічого не виходило. Кожен його рух викликав у моїй нозі нестерпний біль.

-Та покрути ж педаль! — загорлав я, почуваючи, що скоро ще й завию від болю.

Ілько розгублено пояснив:

-Педаль заклинцювало… Зігнуло й заклинцювало, і тепер — ні туди ні сюди…

Ілько знову заходився вовтузитись біля мого пальця та біля ве­лосипеда, але так невправно і незграбно, що я далі вже не втерпів і закричав од болю.

На наше щастя, від моря ішов чоловік. Ілько почав гукати та маха­ти руками:

-Ей, дядьку! Ідіть швидше сюди!

Дядя Влас

Високий, з могутніми плечима і гарними чорними вусами чоловік неквапливо підійшов до нас, поклав на землю піджака, якого ніс на руці, і густим дужим басом запитав:

-Що сталося, хлоп’ята?

Я мовчав, тільки схлипував, розмазуючи сльози по щоках брудни­ми кулаками. А Ілько відповів невиразно:

-Та ось… він їхав, а воно…

Мабуть, я-таки здавався дуже смішним, бо чоловік раптом голосно й розкотисто зареготав:

-Оце так велосипедисти!.. Оце так спортсмени!.. Звісно ж, з гори з’їжджали?

-Та… не високо…— промимрив Ілько.

-Авжеж! Хіба це для нас гора? Так собі, нікчемна гірка!.. То що, кажеш, в сильце попався? Ану давай будемо виручати…

Мені не видно було, що він робить, але я раптом відчув, що вже звільнився з полону. Сів і почав терти свій палець, що аж посинів та занімів від болю.

-Педаль ви, хлопці, здорово зігнули,— сказав чоловік.— Дове­деться вашого коня в майстерню здавати. Ну, а палець як?.. Нічого, заживе… Тебе як звуть? — звернувся він до мене.

-Левко.

-А тебе?

-А мене — Ілько… ми в одному класі.

-Либонь, товаришуєте?

-Ага… А вас як звуть? — сміливо спитав Ілько.

— А мене звуть Власом Микитовичем.

-Спасибі, дядю Власе. А то хтозна, що й робили б.

-Буває…— сказав Влас Микитович і усміхнувсь у свої гарні ву­са.— Може, колись і ви мені в пригоді станете. Я бачу, ви хлопці хвацькі!

Він узяв піджак із землі, знову перекинув його через руку і попро­щався:

-Ну, бувайте… мені пора.

Він пішов. А ми з Ільком разом кинулись до велосипеда, щоб поди­витись, що ж з ним робити. Нести в майстерню, як порадив дядя Влас?

Але де взяти грошей на ремонт? Тих, що лишились, не вистачить. Та й як нести, коли велосипеда щойно куплено?

-Що ж його придумати, Ілько? — запитав я в розпачі.

-А знаєш що? Давай самі відремонтуємо. Подумаєш, велике діло — виправити педаль! То якби всередині щось зіпсувалось, в механізмові, тоді хочеш не хочеш неси в майстерню. А це ж — зверху, все видно…

Ця порада мені сподобалась.

-Ти тримай велосипед, а я буду тягти педаль,— сказав я.

Проте, як ми не силкувались, клята педаль не розгиналась.

-О, придумав! — просяяв Ілько.— Зараз ми її каменем…

Ми поклали велосипед на великий камінь, а меншим Ілько почав гатити по педалі.

Але й це не допомогло, тільки поколупали на педалі новенький бли­скучий нікель.

-Не сумуй,— заспокоїв мене Ілько, бачачи, що я й зовсім похню­пився.— Велосипед поставиш у сараї, ніхто й не побачить. А опісля попросиш у матері грошей на що-небудь, і ми відремонтуємо. У майстерні це зроблять швидко, при нас.

На цьому й порішили. Палець у мене вже не болів, як спершу, і ми заходилися грати в футбола. Грали, аж поки і вечоріти почало.

Але додому йти не хотілось.

Ми тільки забігли в двір, щоб залишити в сараї велосипед та фут­больний м’яч, і пішли блукати по місту.

Може, хто й не розуміє принади отих блукань по місту без будь-якої мети, але такій людині треба тільки поспівчувати!.. Ідеш собі і знаєш, що тобі нікуди не треба поспішати, що тобою ніхто не цікавиться, що ти можеш повернути в оцю вулицю, а можеш і в оту, можеш постояти біля кінотеатру, подивитись рекламні кадри з нового фільму, можеш заглянути в освітлене вікно й подивитись, що робиться в зовсім не знайомій кімнаті, можеш натиснути кнопку дзвінка і втекти за ріг, поки господар вийде на дзвінок, словом, ти можеш віддаватися всім утіхам вільного, незалежного життя.

Коли я прийшов додому, тато і мама міцно спали.

Знову двійка

Коли першого вересня ми прийшли до школи, я твердо вирішив учитись тільки на «відмінно» і «добре». Мені хотілося з першого ж дня показати, що я вже не той, яким був минулого року. Всім показати: і мамі з татом, і Євграфові Євграфовичу, і Марії Степанівні, і всьому класові…

Мені хотілося, щоб швидше вже прийшла Марія Степанівна (її уро­ки перші), щоб я вже сидів і слухав-слухав уважно… Ні, ще ніхто не знає, як добре я буду вчитись!..

Але ось і дзвінок.

Вона заходить до класу, сувора й плоска в своєму темно-синьому костюмі, пісним, безбарвним голосом вітається:

-Добрий день, діти.

Ми дружно відповіли. Сіли.

-Ілько Заруба, чому ти не пострижений?

Справді, Ільків вогнистий чуб, видно, давно вже не бачив ножиць і гребінця, бо стирчить в усі боки, як у рудого клоуна, що влітку висту­пав у нас в цирку.

Ілько звівся за партою. Куточки його потрісканих губ здригнулися в коротенькій посмішці: «О, вже починається!..»

-Я… не встиг…— промимрив він.

Увесь клас вибухнув сміхом.

-Ну, звісно, в тебе не було часу! — в’їдливо сказала Марія Сте­панівна.— На завтра обов’язково підстрижись… А що ти прочитав за літо?

Ілько морщить свого облупленого носа, туплено дивиться в стелю, силкуючись пригадати, що ж він прочитав протягом літніх канікул?.. Хто-хто, а я добре знаю, що він нічого не прочитав.

-Ну, не згадаєш? — підганяла його вчителька.

Нарешті Ілько зрозумів, що далі мовчати не можна, і сказав:

-Забув…

Знову регіт.

А Марія Степанівна мучила далі бідолашного Ілька:

-Отже, книжок ти не читав, дома не допомагав… А що ж ти робив ціле літо? Бички ловив?

-Ловив,— глипнув спідлоба Ілько.

-У футбол ганяв?

-Ганяв…

-Цього від тебе і слід було сподіватись,— з негарною посмішкою говорить Марія Степанівна.

До мене «дійшла черга» на наступному уроці.

-Лебідь, що таке синоніми й антоніми?

«Си-но-ні-ми… ан-то-ні-ми…» — завертілося в моїй голові.

Я гарячково й напружено думав, блукаючи поглядом по класу. А на мене співчутливо дивилася Маринка, суворо — Марія Степанівна, насторожено — увесь клас.

-Це — слова…— почав я невпевнено.

-Звісно ж, що слова, а не корови.

У класі засміялися. Тепер уже не з Ілька, а з мене. Я стояв до краю збентежений і розгублений. Хіба ж так я думав починати навчальний рік?!

-Ну, слова,— повторила Марія Степанівна.— А далі?..

Далі?.. Далі?.. Які ж це слова?.. Я б зараз віддав усе на світі, аби тільки згадати, що воно за синоніми та антоніми!.. Ось уже, здається, крутиться в голові, ось зараз… ще трішечки…

А Марія Степанівна допікала:

-Чи ти, замість повторювати пройдене, теж бичків ловив з Ільком? Які це слова, синоніми?..

Мої вуха вловили ледь чутний шепіт:

-…близькі за своїм значенням…

-Близькі…

Але Марія Степанівна повела очима по партах:

-Підказуйте далі.

-Я сам згадав,— пробурмотів я.

-Ну, тоді й далі згадуй сам,— глузливо сказала вчителька.

Але нічого більше з своєї голови я видобути не міг. Тільки почував, що обличчя пашить від сорому. Мені хотілось стати невидимою поро­шинкою… Я стояв і дивився перед собою затуманеними, невидющими очима. Наче крізь сон, почув:

— Ось тобі й перша двійка в цьому році. Сідай.

Знову двійка!..

Не встиг розпочатись перший день навчання, як вона вже є. Ну, хіба ж це справедливо? І хіба ж можна ось так — з першого разу двійка?..

Я сидів біля Маринки й почував, що не тільки мені, але і їй якось негарно, ніяково, мулько… Буває ж так, що й не дивишся на людину, а почуваєш, що саме вона думає й переживає… І навіщо я сів біля Маринки?

На перерві Ілько підійшов до мене.

— Та ти не сумуй. Хіба не бачиш, яка вона причепа?.. Ходімо в тісної баби грати.

Але цього разу навіть мій щирий друг не міг мене заспокоїти.

Шторм на морі

Я прокинувся вдосвіта від якогось невиразного гулу.

Кинувся до вікна. Крізь світанковий морок побачив, як гойдаються дерева під могутніми ударами рвучкого вітру. Почув, як важко й нестримно стугонить море.

Вночі почався шторм.

Заснути я вже не міг. Я люблю море завжди, а надто, коли воно штормить. Одразу ж вирішив, що в школу виберуся з дому раніше, щоб ще завернути до берега та помилуватися штормом.

Ледве діждався, поки повставали тато й мама. Мама почала готувати сніданок, але мені не терпілось. Я попросив:

— Дай мені грошей, у школі в буфеті поснідаю, бо щось їсти не хочеться.

Мама звела на мене злякані очі.

— А ти, бува, не захворів?

Я забув сказати, що моя мама вважає себе неабияким знавцем всіляких хвороб. І дуже любить лікувати. Ледь заболить у тата чи в мене голова, ледь хтось із нас кашлянув зайвий раз, як мама одразу ж витягає зі своєї шкатулки всілякі пірамідони, сульфідини, анальгіни і починає з ними чаклувати, як справжній лікар. Коли б у мене була така пам’ять на уроки, як у мами на ліки, то я був би у школі першим учнем!..

Ось і зараз вона притулила долоню до мого лоба і сказала:

— Ніби є температура… На ось градусник і полеж п’ять хвилин.

Одвернувшись, я натер пальцем на градуснику тридцять шість і

шість десятих і поклав його в кишеню.

Коли спішиш, то й п’ять хвилин здаються тобі вічністю. Але ось, нарешті, й вони минули. Я показав градусник мамі. Вона здивовано знизала плечима:

— Хм?.. Температура нормальна… Однак випий ось цей пороше-чок, а в школі поїж гарненько.

Я одразу ж його проковтнув, запив водою, взяв у мами гроші і побіг з хати.

Під яскравим ранковим сонцем, під зовсім чистим, без жодної хма­ринки небом від берега і до молочно-синьої смужки небосхилу гойда­лося море. Гналися одна за одною високі хвилі. Вода була в одному місці темна, в другому — сіро-зелена, а в третьому — чорно-синя. Коли по ній пробігав дужий і пружний вітер, вона швидко міняла свої кольори. Схоже було, ніби поверхня води знизу, з самих морських глибин, освітлюється різнобарвними вогнями.

Бувають шторми з чорним низьким небом, з важкими кошлатими хмарами, з густими й холодними дощами. Тоді море — темне, люте : неприступне.

А це був сонячний шторм. Сонячний і іскристий. Вода манила до себе. Хотілося роздягтись і кинутись в оту веселу, дзвінку водо­верть.

Водночас два предмети привернули мою увагу.

Перший — то парусник, що йшов з моря. Я впізнав парусно-мотор­ну шхуну «Зоря», вона часто погойдувалась у бухті на якорі або на тро­сах біля причалу. Але зараз цей парусник, немов велетенський птах з білими крилами, стрімко мчав до берега. Вітер і хвилі гойдали його, клали на обидва борти, він занурювався носом глибоко у воду, прова­лювався серед хвиль так, що було видно лише вершечок клівера, а зго­дом знову вискакував на гребінь хвилі і линув-линув на всіх парусах…

Друге, що привернуло мою увагу, був собака. Великий каштановий собака з красивим пухнастим хвостом. Він стояв на причалі і безвід­ривно дивився у море, на парусник.

У нашому невеличкому місті, що розкинулося на схилі прибереж­них гір, я знав майже кожен двір і знав, у кого який собака. Але цього красеня я бачив уперше. Чий він такий? І чому без хазяїна? І чому так уважно стежить за цим самим парусником?

Тут така велика хвиля вдарила в причал, що, відкочуючись, мало не змила в море й собаку. Я злякався за нього й накричав:

-Тікай, дурний!

Але собака тільки оглянувся на мій голос, стріпнув своєю густою, ніби аж трохи присмаленою, шерстю і знову спрямував свій погляд у море, жалібно і нетерпляче повискуючи.

Парусник наближався, і собака виявляв дедалі більший неспокій, підступав ближче до моря.

«Змиє ж дурня!» — знову подумав я з острахом і крикнув:

-Геть звідси!

Але й це не вплинуло на собаку.

Тоді я остаточно переконався, що він жде парусника. Це дуже за­цікавило мене, і мої очі вже не стільки дивилися на розбурхане море, як стежили за собакою та за парусником. Вже і в школу було пора, але не міг же я піти, не дізнавшись, чим все це закінчиться!

І раптом сталося те, чого я боявся.

Величезна пінява хвиля несподівано з громовим гуркотом ударила об причал, здійнялась високо вгору, розсипалася десь аж під небом густими бризками, в яких заграли всі кольори веселки, важко осіла і покотилася назад у море.

А коли хвилі не стало, то я побачив, що на причалі не стало й собаки.

Я стривожено зиркав туди й сюди по березі, гадаючи, що собака, може, просто упав з причалу, збитий хвилею, або відбіг. Але берег був порожній, пустельний і лише іскрився химерною рухливою мережкою шумовиння.

Напружуючи зір, я почав вглядатися в море, ближче до берега.

І тут серед хвиль, що гарцювали, як навіжені, побачив собаку. Високо піднявши голову, він бив передніми лапами по воді, намагаючись дістатись берега, скавучав, благав допомогти.

Ось хвиля накрила собаку з головою, і його зовсім не стало видно. Я подумав, що він уже захлинувся водою, пішов на дно. Але голова з’явилася знову. І знову собака одчайдушно бив лапами по воді.

Було цілком ясно, що на берег йому не вибратись. Тільки він просунеться вперед на якийсь метр чи два, як нова хвиля знову відкидає його назад…

Я більше не роздумував. Швидко роздягся і кинувся у воду.

Плисти було важко. Зустрічні хвилі заливали обличчя, накривали мене з головою. З високого причалу собаку було добре видно, а тут, серед хвиль, я увесь час губив його з очей.

Повільно, дуже повільно, але відстань між нами скорочується. Лишилося метрів з п’ять… зо три метри… метр… Я вже бачу очі собаки, в них — невимовний страх і вдячність.

Я підплив до собаки збоку і схопив лівою рукою за нашийник. І дуже вчасно, бо собака вже зовсім знесилився і почав тонути, тільки ніс ще стирчав з води, а лапи вже ледь ворушилися.

Однією рукою я гріб до берега, другою тримав собаку. Дихання в моїх грудях спирало, бракувало повітря. А тут ще, як на лихо, ліву ногу зсудомило. Та я, напружуючи всі сили, плив і плив, борсаючись у хвилях…

Собака цілком звірився на мене, перестав скавучати, майже заплющив очі і тільки мляво ворушив лапами.

Я перехопив нашийник у праву руку, перекинувся на спину, щоб хоч трохи відпочити. На якусь мить побачив високе синє небо, сліпуче сонце і парусник — уже зовсім близько. Він видався мені велетенським, як гора, може, тому, що його саме винесло на високу хвилю.

«Якщо тонутимемо, то парусник врятує нас…» — подумав я і знову запрацював ногами та однією вільною рукою.

Тут я помітив, що хвилі несуть мене на валуни, які темніли край берега. Якщо я не поверну до пологого схилу, то це — кінець! Кине хвилею просто на камінь — і все! Зовсім несподівано для себе я закричав:

— Допомож-і-іть!

І одразу ж зрозумів, що кричу даремно. Хто почує мій кволий голос серед цього бушовиння, серед скаженого реву моря?..

У голові гарячково стуготіло лише одне: далі втекти від каміння, обійти його, наблизитись до пологого берега. Я зараз не можу точно пригадати, що і як далі було, бо перед моїми очима лише пропливав

якийсь рожево-білий туман, у вухах ревло море, в голові тупо висту­кували якісь молотки, а мозок палав однією думкою — до берега, до берега!.. Собаки я вже не міг випустити з рук, пальці заклякли на нашийнику, задерев’яніли.

Коли стоїш на березі і дивишся, як з моря котяться хвилі, то здається, що за тими хвилями до берега плисти легше, ніж від берега. А насправді хвиля, що відкочується, набагато дужча. Вона тягне в море все, що захопить з собою. Я кілька разів наближався до берега, але мене знову відкидало назад.

Потім я знову на якусь мить побачив надзвичайно яскраве сонце, неймовірно синє небо і майже над собою — велетенський, на півнеба, парус… Мене підняло на гребінь високої хвилі, вдарило тугою, як гума, водою в груди, в обличчя, в очі, в ніс, у вуха…

Коли я опритомнів і кліпнув очима, то побачив кілька схилених наді мною незнайомих облич. Щоправда, одне ніби знайоме. Знайоме… знайоме… а от де й коли я його бачив?

-Ожив!.. Ну, тепер все буде гаразд,— почув я густий дужий голос.— Здоров, моряче!

І тоді я впізнав його.

-Дядя Влас?..— заворушив я губами.

-Авжеж. Отже, згадав? Зовсім добре! — задоволено сказав він, посміхаючись у свої гарні вуса.

Я знову заплющив очі. Але чому тут дядя Влас, і чому оці всі незнайомі люди, і де я, і що зі мною коїться?..

Тут я відчув, як мене лизнуло в щоку теплим шорстким язиком, догадався, що це — собака, і все одразу згадав. Згадав, як кинувся в море. Як плив з собакою, і на радощах посміхнувся. Це добре, що я вже не пливу в морі, а лежу на твердій землі, на чомусь м’якому і теплому. Добре, що біля мене люди і собака, якого я врятував. Добре, що так само яскраво світить сонце і що мені тепло і якось млосно…

Дядя Влас прогув:

-Вас тоді двоє було: Левко й Ілько. Так ти — хто?

-Левко,— кволо сказав я.

-А як же оце ти відважився стрибнути в море?

-Я собаку рятував.

Дядя Влас сидів біля мене навпочіпки, міцний, широкоплечий, з буйною чорною чуприною, що спадала на широкий засмаглий лоб.

-Тебе рятували, Прибій,— звернувся він до собаки, а потім пояс­нив мені: — Це мій собака. Я часто його з собою в море беру, а цього разу на березі залишив. Ось він і вийшов мене зустрічати. То як ти се­бе почуваєш, Левко?

-Бік болить,— сказав я.

-Іти можеш?.. Де ти живеш? Я тебе додому відведу, лікаря викличемо.

-Можу…— Я звівся на лікоть, але застогнав і знову ліг.

Дядя Влас сполошився:

-Е-е, бачу, погано тобі. Полеж, полеж. Зараз ми машину ор­ганізуємо. Біжи швидше по таксі, — звернувся він до одного чоловіка.

Слідом за нами в машину вскочив і Прибій, вмостився поруч зі мною на сидінні.

Дядя Влас посміхнувся:

-Тепер він уже від тебе не відстане. Тямуща тварина. Все розуміє, тільки сказати не може.

Чим ближче ми під’їжджали до дому, тим більший неспокій мене охоплював.

-Буде мені дома…— сказав я.

-За що?

-За все… І за те, що в школу не пішов, і за…

Заспокойся. Я сам розкажу, як було. Я ж усе бачив.

Переполох кінчається щасливо

Біля двору я попросив дядю Власа:

-Відпустіть машину. Тут уже я сам дійду.

Він по-змовницькому посміхнувся на мої слова.

-Гаразд…

Мені самому себе не видно було, і я не знав, який у мене вигляд. Але моя мама, коли побачила мене на порозі, то аж назад поточилася.

-Левко!.. Левчику!.. Що з тобою?..— вигукнула вона таким голо­сом, що мені стало страшніше, ніж тоді, коли я тонув.

-Добрий день,— пробасив дядя .— Не хвилюйтесь, прошу вас. Уже все гаразд.

-Хто ви?.. Що трапилось, ра. Бога?..

-Я — шкіпер з моторно-парусного судна «Зоря», Влас Микито­вич Приходько… Левкові треба трохи полежати. А я тим часом викли­чу лікаря про всяк виг і ь У вас телефон є?

-А це що таке?! закричала мама, побачивши, як у відчинені двері слідом за нами увійшов і Прибій.

-Це — моя собака,— пояснив дядя Влас.— Не бійтесь, він — кім­натний і нікого не чіпає. Прибій, ляж отут і лежи.

Прибій покірно ліг біля дверей, поклав голову на лапи.

Мама одразу ж забула про собаку і весь час повторювала, заламую­чи руки:

-Ох, Господи!.. Ох, гріх тяжкий з цією дитиною!..

Мені постелили. Зціплюючи зуби, щоб не ойкнути, я роздягся і ліг. Тим часом чув, як мама вже дзвонила таткові:

-Їдь швидше додому. Тут Левка нашого якийсь Влас Микитович, шкіпер, привів… Лежить… Лікаря викликали.

Лікар прибув швидко. Це був рухливий і веселий чоловік у чорних круглих окулярах, крізь які поблискували жваві, уважні і розумні очі.

-На що скаржитесь, молодий чоловіче?

-Бік болить. Дихати важко,— сказав я.

Він мацав мій бік холодними пальцями, наказував дихати, не дихати, зігнутись, розігнутись. Підтягти коліна, розправити коліна і, нарешті, сказав мамі:

-Ну що ж, доведеться вашому парубкові з тиждень полежати. Ти щасливо відбувся, ребра цілі… Зробимо тугу пов’язку. Хай полежить трохи. Минеться.

-А які ліки? — спитала мама.— У мене ось пірамідон, стрепто­цид, сульфазол…

Я певен, що коли б лікар хоч на мить завагався, вона б дала мені їх усі разом. Але лікар твердо й категорично сказав:

-Вся оця колекція тут ні до чого. Ось рецепт… Зловживати ліка­ми не варто. Організм молодий, сам себе вилікує.

Не встиг поїхати лікар, як приїхав татко. Він дуже схвилювався, побачивши мене забинтованого. Але коли дядя Влас і йому розказав, у чім річ, то, на мою велику радість, навіть розвеселився:

-Отож Прибоя рятував та й сам у прибій попав? Ну що ж, надалі будеш розумніший.

Дяді Власу він щиро подякував за мій порятунок і тут же сказав мамі:

-Все добре, що добре кінчається… приготуй нам пообідати. Як ви, Власе Микитовичу?

-Я тільки з моря і справді голодний,— просто, без зайвих припро­хувань сказав дядя Влас.

А за обідом між татом і дядею Власом відбулася розмова, яка потім вплинула на все моє дальше життя.

-У вас велика сім’я? — запитав дядя Влас.

-Троє: я, жінка та оцей розбишака.

-Та ні, чого ж… Хлопець гарний.

-А у вас? — запитав татко.

Дядя Влас посміхнувся невесело:

-Була дружина, був синок… Обоє загинули під час евакуації1. Пароплав їхній німецькі літаки розбомбили.

-І що ж, ви так і не одружились?

-Так і не одружився… Моряк я. Сьогодні — тут, а завтра — там. Ніяк собі місця не нагрію. І гнізда постійного не маю.

-А де ж ви живете зараз?

-Знайшов тут куток, але не дуже зручний… Тісно. Я хоч і не часто буваю дома, але однак…

-То візьміть у нас одну кімнату,— запропонував тато.— Що ти на це? — звернувся він до мами.

-Я не проти,— відповіла мама, вона вже трохи заспокоїлась.— У нас хата велика, місце є.

-А може ж, це вам тільки зайвий клопіт? — заперечив дядя Влас.

-Який же тут клопіт? — здивувався тато.— Навпаки, веселіше буде. Сьогодні ж і перебирайтесь.

Я чув усю цю розмову і аж тремтів від нетерплячки швидше дізна­тись, чим вона закінчиться. Мені так і хотілося крикнути: «Дядю Власе! Не відмовляйтесь! Погоджуйтесь! Переїздіть до нас жити!..» А коли я почув, що він погодився, то мені здалось, що у мене аж у боці боліти перестало.

Того ж вечора дядя Влас оселився в сусідній з моєю кімнаті. Приніс чемодан з одягом, два чемодани з книжками, бо виявилось, що він за­очно вчиться і незабаром стане інженером-кораблебудівником. А крім того, приніс макет шхуни «Зоря», завдовжки півтора метра, зроблений власноруч. Я зачудовано дивився на цей маленький кораблик. Навіть леєри! Навіть якорі з ланцюжками! Навіть штурвал у стерновій рубці!.. Ні, це просто диво та й годі.

Новий учитель

Кажуть, горе зближує людей. Тепер я переконався, що так воно й є.

Якщо раніше в нашій дружбі з Ільком і були якісь щілини, то тепер вона зцементувалася так, що ніяка сила не розірве.

Вранці ми чекали одне одного на розі і до школи йшли разом. Зі школи поверталися також разом. А пообідавши, знову сходились, щоб учити уроки. Ми з Ільком твердо вирішили довести всім, що ми — теж не останні. Сьогодні я зустрів Ілька пригніченого і мовчазного.

-Що з тобою? Чого ти?..— запитав я, вельми здивований.

Він махнув рукою.

-Вчора таке дома було…

-Дома?..— здивувався я ще дужче.

-Авжеж… З батьком негарно вийшло…

І він розповів мені таке.

Батько Ільків — безногий. Він пересувається з місця на місце на спеціальному візку, допомагаючи собі руками. Вранці поснідає, загор­не сухий обід в газету і котить до будочки, що біля пошти. Там цілий день стукає молоточком та тягне дратву — латає старе взуття. Повер­нувшись увечері додому, повечеряє з Настусею, поговорить з нею та й спати лягає. Звик уже, що Ілько бігає десь, не питаючи в нього дозво­лу. Тільки іноді, бува, поцікавиться:

-Як там у тебе в школі?

-Все гаразд,— кине йому Ілько на ходу і — геть з очей.

Але вчора він узяв Ілька за рукав, посадив біля себе.

-Ану, не тікай, Ілько. Посидь трохи та розкажи що-небудь.

-А що розказувати? — знизав плечима Ілько.

-Ну, як нічого, то й нічого,— сумовито промовив батько.

-А вночі я чув, як він плакав,— тихо додав Ілько.— Тяжко так плакав, накрившись подушкою…

Мене глибоко вразила Ількова розповідь. Бувало ж, що й моя мама плакала через мене, що й тато ходив, як чорна осіння ніч. Але все те мені не дуже дошкуляло… А тут я уявив собі, як плаче на самоті до­росла безнога людина, яка воювала, пережила стільки горя після війни, а тепер ще й через сина має плакати…

-Тобі шкода тата? — запитав я Ілька.

-Шкода…

Далі ми йшли мовчки до самої школи.

А в школі на нас чекала радісна новина.

Не встигли ми й на поріг ступити, як підбіг Федя Ромащенко.

-Чули? Марія Степанівна від нас іде!.. Новий класний керівник буде! Вже сьогодні.

-Звідки знаєш? — не повірили ми.

-Тато сказав.

Федин батько працює в районному відділі народної Освіти і справді міг сказати. Але Федя для переконливості ще й уточнив:

-Євграф Євграфович не захотів, щоб вона була в нас. Ясно?.. Не любить він її, так як і ми. Сьогодні вже й новий учитель прийде.

-Ура-а-а! — закричав Ілько на всю горлянку.

-Ура-а! — вигукнув і я, мов очманілий.

Ми схопились за руки і почали танцювати та борюкатись так, що аж одяг на нас затріщав.

Федя Ромащенко чергував у класі, тому зупинив нас:

-Та не збивайте ви пилюки. Дихати нічим буде!

Ми перестали танцювати. Щоб подіти кудись свою енергію, ми по­чали допомагати Феді Ромащенку прибирати в класі. Ілько приніс во­ди, я витер вологою ганчіркою дошку так, що вона заблищала чорним лаком, як нова, а потім гуртом повитирали парти та стіл.

Сходились учні, і кожного ми зустрічали новиною. Одні вірили, інші — ні, але всі цією новиною були задоволені, бо дуже вже не любили ми нашого керівника класу Марію Степанівну!

Але остаточно переконалися, що це — правда, коли на перший же урок до класу ввійшов Євграф Євграфович з молодим білявим чоловіком.

Ми встали, привітались.

-Сідайте,— сказав директор.— Марія Степанівна більше у вас викладати не буде. Ось ваш новий керівник класу та викладач української мови й літератури Захар Павлович Польовий. Я сказав Захару Павловичу, що клас ваш дружний і старанний. Дивіться ж, не підведіть, щоб мені опісля не довелося червоніти…

Звісно, ми ще не знали, який Захар Павлович, але, безмірно раді тому, що у нас не буде Марії Степанівни, голосно гримнули:

-Не підведемо!

Захар Павлович мовчазно осміхнувся.

Був він високий, по-спортивному стрункий. Сірі очі уважно зирка­ли по наших обличчях. На грудях — ромбічний університетський значок.

Коли директор пішов і клас потроху втихомирився, Захар Павлович сказав спокійно й діловито:

-З усіма вами одразу не познайомишся, отож будемо знайомитись поступово. А зараз почнемо вивчати життя і творчість талановитого українського письменника Андрія Головка. Передусім прочитаємо його оповідання «Пилипко».

Це було щось нове. Ніколи Марія Степанівна не читала нам на уроці творів, та ще й прозових. А Захар Павлович узяв до рук книжку з рожевою палітуркою, розгорнув, провів долонею по сторінці й почав:

-«У нього очі наче волошки в житі. А над ними з-під драного кар- тузика волосся білявими житніми колосками. Це — Пилипко. А ще — сорочечка, штанці на ньому із семірки, полатані-полатані. Бо — бідня­ки…

Загорнув книжку Захар Павлович. Обвів очима клас. Видно, що й сам розхвилювався, бо сірі очі блищать, мов проти вогню, а довгасте, ще майже юне обличчя зблідло.

А ми?..

Ми теж мовчимо якусь мить, зачаровані. А тоді раптом, ніби змо­вившись, всі разом заплескали в долоні. У класі заплескали! На уроці! Де й коли було таке видано?..

Зараз він нагримає на нас. Але він тільки осміхнувсь і сказав:

-Ну, досить. Я бачу, що твір вам дуже сподобався.

На перерві ми тільки й говорили, що про нашого нового учителя.

-Мабуть, він артистом був,— припустив Ілько.

-Коли б же він устиг бути? — заперечила Маринка.— Дуже молодий ще.

-Якщо не був, то міг би бути артистом! — не здавався Ілько.— От читає, так читає! Як на сцені!..

Я мовчав, але сам собі твердо вирішив: оце прийду додому і спро­бую, чи вийде у мене так, як у вчителя. От, коли б так навчитись!..

Вдома, поївши, я розгорнув алгебру та почав думати над заданою додому задачею.

Задача була начебто й не ваяска., але чомусь ніяк не виходила в мене, хоч я бився над нею уже добрих півгодини.

«А Павка, той швидко розв’язав би! — несподівано подумав я.— Ні, не буду я до нього звертатися. Хай хоч голова лусне, я сам розв’яжу». Я лаяв себе, тер лоба, ходив по кімнаті, стискаючи пальцями скроні, і благав долю, щоб довше не приходив Ілько, бо мені раз у раз здава­лось, що я от-от надумаю, як розв’язати задачу.

І таки справді надумав. Наче хтось на вухо шепнув. Я схопив олівець і почав гарячково писати.

Нарешті, закінчив. Глянув у відповідь і — о радість! — відповідь збіглася!..

Я розкуйовдив пальцями чуба, потім підстрибнув, затанцював, пе­рекинувся на підлозі через голову, схопився перед дзеркалом і глянув на себе. Я це чи не я?.. Обличчя розчервонілось, чуб, як на їжакові, стирчав в усі боки. Ну і хай, хай!.. А задачу я розв’язав, розв’язав, розв’язав!.. І ще розв’яжу!

Коли прийшов Ілько, то я вже закінчував і другу задачу. Ця далась легше, бо, як виявилось, вона подібна до першої.

Ілько не повірив:

-Невже сам?

-А хто б же мені допоміг, Прибій, чи що?

-І відповідь збігається?

-Цифра в цифру!

-Ну, тоді давай перепишу.

Це було сказано так категорично і беззаперечно, що я навіть розгу­бився трохи.

-Як?..

-А так. Навіщо ж голову морочити, коли задачу вже розв’язано.

-Е, ні,— заперечив я.— Ти сам помізкуй, а коли вже нічого не виходитиме, тоді я тобі розкажу.

Ілько розсердився:

-Подумаєш, учитель знайшовся!

-Ну й учитель! А що?

-А те, що не встиг якусь там задачу розв’язати, як уже й губу закопилив! Коли б я раніше за тебе розв’язав, то обов’язково дав би тобі переписати.

-Ну й розв’яжи.

-Ну й розв’яжу!..

Ми понадувались, як індики, й тільки сопли. Ілько взявся до задачі, але я бачив, що він робить зовсім не те, тільки час гає. Тоді я сказав:

-Ось глянь, як треба…

Нарешті, з моєю допомогою, Ілько таки здолав задачу. Другу ми зробили вже вдвох. Потім вивчили природознавство та історію. Обоє були дуже задоволені. А коли прощались, я сказав Ількові:

-Отак тепер будемо щодня. Досить у хвості плентатись.

-Авжеж, досить,— погодився Ілько.— На зло Марії Степанівні, хоч її вже й немає!

Він пішов. А я витяг з полиці книжку Андрія Головка, знайшов у ній оповідання «Пилинко» й заходився читати, наслідуючи Захара Павловича. Але у мене так не виходило. Може тому, що я боявся читати голосно, щоб мене не почули.

Тоді я вирішив заснути. Сон не йшов. Я був ще радісно збуджений від того, що я сам розв’язав задачі і що ми з Ільком добре приготува­ли уроки.

Що б іще зробити?.. Ага, ось що. Треба скласти собі розклад дня : твердо його дотримуватись:

7.00 — вставати.

7.00—7.15 — фіззарядка.

7.15—7.45 — сніданок…

Розклад вийшов аж надто ущільнений. Якщо його дотримуватись, то виходило, що у мене майже не лишалось часу на гуляння. Але я вирішив, що як написав, так і буде!

За моїм розкладом я повинен був уже спати. Тому я поставив бу­дильник на сьому, заплющив очі і почав думати тільки про те, що я вже сплю.

Екзамени

Уночі землю ще часом сковували заморозки, але вдень на горбках вже парувала волога земля. А море знову’іскрилося під блакитних небом і вже вабило на свої простори.

Остання чверть була нелегка. Ми з Ільком беззмінно готували уроки та повторяли пройдене вдвох.

З української і російської він мав уже четвірки.

А от математика… Ілько куйовдив пальцями свою вогнисту шеве­люру, тер чоло, сопів над кожною новою задачею, ніби фізично боров­ся з нею.

Мені часом уривався терпець.

-Невже ж ти не можеш запам’ятати, як розв’язується задача? Така ж уже була!

Ілько покірно зносив мою лайку, його обличчя ставало таким чер­воним, як і чуб.

-Ну, давай ще… Я навчусь, ось побачиш.

Ми вирішили розв’язати одну за одною всі задачі в задачнику і робили це щодня, не даючи собі ніякого спуску.

Іноді й мені було не під силу знайти вірний хід, тоді ми звертались до дорослих, гадаючи, що вони повинні все знати. Але мама не змогла допомогти нам жодного разу.

-Я вже й забула те, що знала,— зніяковіло казала вона.— Давн: вчилась.

Тато ж дипломатично відповідав:

-А ви самі помізкуйте. У тому й фокус, щоб самому зробити.

Тільки дядя Влас охоче допомагав нам. Він так зрозуміло поясню­вав, що найскладніша задача потім здавалась нам дуже простою. Ну. що ж, і не дивно, він — майбутній інженер.

Настав день екзаменів. Мама приготувала мені букет квітів. Я спер­шу відмовлявся від нього:

-Але потім взяв і віддав Маринці, зустрівшись з нею по дорозі до школи. У неї і свій букет був, але вона дуже зраділа моєму подарун­кові і навіть сказала:Я не дівчина, щоб з квітами носитись.

-Левко, ти — гарний хлопець!

Глечик з квітами вона поставила на вчительському столі, і в класі одразу стало святково та урочисто.

Я не пригадую, щоб колись раніше мене дуже вже хвилювали екза­мени. Тепер я не знаходив собі спокою. Думав не тільки про себе, а й про Ілька. А що, як невдача?..

Ілько прийшов на екзамени мовчазний, зосереджений і навіть трохи блідий. Було видно, що він хвилюється не менше, ніж я.

-Не дрейф, Ілько,— заспокоїв я його,— на екзамени завжди да­ють легші задачі.

Та й не тільки я, всі учні були дуже схвильовані. Бо ми ж на всю школу оголосили, що у нас не буде жодного другорічника.

Разом з учителькою математики Ксенією Петрівною до класу ввійшли Євграф Євграфович і представник районного відділу народної освіти. Знову ж таки — наша обіцянка. Про неї стало відомо і у рай­вно. От і прислали представника у наш клас, щоб він подивився, чи справді ми такі, як про себе говоримо.

Учителька сказала:

-Діти, не хвилюйтесь. Задачі будуть нескладні. Подібні ми з ва­ми розв’язували. Часу у вас досить. Не кваптесь, спершу подумайте гарненько. Раніше, ніж здавати, перевірте ще раз свою роботу.

Ілько дивився на вчительку круглими очима. Коли вона закінчила говорити, він кліпнув на знак згоди, що, мовляв, все так і робитиму, як ви кажете.

Ксенія Петрівна поділила дошку навпіл і почала записувати задачу для тих, хто сидить на парті зліва.

Ми з Ільком перезирнулися, як змовники. Обидва ми сиділи на лівій половині парти.

Задача справді виявилась неважкою. Тільки була на багато дій.

Я взяв аркушик паперу і почав швидко розв’язувати задачу. На Ілька вирішив поки що не дивитись. Хай одразу ж переконається, що допомоги чекати нема звідки, і покладається тільки на себе.

Не знаю, скільки минуло часу, але ось я вже одержав відповідь. Чи правильна вона?

Перевіривши задачу ще раз, я переконався, що розв’язав її пра­вильно.

Можна було здавати.

Але я сидів і тепер уже вперто, безвідривно дивився на Ілька, намагаючись привернути до себе його увагу.

Чому ж він не гляне в мій бік? Коли що, то я зміг би підсунути йо­му чорновик, коли проходитиму повз нього. Тим більше, що Євграф Євграфович про щось розмовляє з представником райвно, а Ксенія

А можна й зараз, не ждучи Ількового сигналу про допомогу, покла­сти йому чернетку. Я так і зроблю…Петрівна заглядає в роботи. В класі вже немає того гнітючого напру­ження, що було на початку.

Ось я вже склав аркушик учетверо, і він заховався в моїй долоні. Роблю рух, щоб устати…

Нараз Ілько повернувся до мене, косить очима на вчителів, пише пальцем на парті цифру. Спершу я не зрозумів, що він пише. Очима попросив повторити. Він знову виводить пальцем, повільно і чітко.

І тут я мало не скрикнув на радощах. Та це ж відповідь! Та сама цифра, що і в мене!

Забувши про обережність, я радісно киваю йому головою.

Моя чернетка більше не потрібна. Я охоче рву її на дрібненькі шма­точки і залишаю в парті.

Ілько самотужки розв’язав екзаменаційну задачу!

Самотужки!..

Отже, недарма ми щодня сиділи над задачником.

У мене в грудях ніби грає музика. Під цю музику я йду до столу £ кажу:

-Дозвольте здати роботу.

-Ну як, Левко?.. — тихо й тривожно питає Ксенія Петрівна.

Дорога Ксеніє Петрівно, сувора і вимоглива вчителько! Я бачу велику турботу у ваших очах. Вам же так хочеться, щоб і в мене, : в Ілька, і в усіх були добрі оцінки!.. Мені так і проситься на язик сказати, що не тільки у мене, а і в Ілька все гаразд.

Але я стримуюсь і відповідаю тільки за себе:

-Розв’язав задачу.

Вона глянула на відповідь, ледь помітно всміхнулася. Але як же гарно вона всміхнулась! Я ще ніколи не бачив у неї такої добро: усмішки.

-Ну, йди відпочивай… Та зачекай Ілька в коридорі… У нього теж усе гаразд, я вже знаю… Від мене не заховаєтесь…

Не знаю, чому я сказав:

-Спасибі вам, Ксеніє Петрівно…