Я (РОМАНТИКА)

<…> «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелес­тить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль. Тоді дума за думою, як амазонян- ки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає… Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до одрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ… Я одкидаю вії і зга­дую… воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам’ятаю!) І мій немож­ливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму пе­ред цим прекрасним печальним образом». <…>

Герой згадує свою матір, спокійні ранки дитинства, слова мате­рині про те, що її «м’ятежний син» зовсім замучив себе. Але посту­пово відходить буремна юність, і мати приходить тільки в згадках. І пророчить вона грозу.

«Атака за атакою». Бої прокочуються Україною кривавими ва­лами, гинуть люди.

А в цей час у «фантастичному палаці» засідає чека. Безпере­станку дзвонить телефон, зі стін дивляться похмурі портрети.

Герой почуває себе зовсім чужим серед цих розкошів, почуває себе бандитом, але водночас і людиною.

«Я чекіст, але я і людина».

У палаці засідає «новий синедріон, це чорний трибунал кому­ни». У палаці оселилася смерть. Тут вирішується доля людей, тут на вагах життя і смерті зважується все.

І ось лунає короткий присуд: «розстрілять!».

Поруч із героєм доктор Тагабат, вартовий із «дегенеративною будівлею черепа» та сумний Андрюша, що потрапив сюди проти своєї волі. Це вони стали вершителями доль.

Неначе в страшній казці герой спостерігає події навколо себе. Все сприймається як сон, а не як реальна дійсність. За допомогою звукових і слухових образів досягається враження потойбічності: вуха неначе наповнені ватою, рухи повільні, з’являється відчуття, що ти не можеш нічого зробити, що ти не в змозі рухатись.

<…> «Я здавлюю голову.

…Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час…

Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на колі­на й жагуче благословляю той момент, коли зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовно дивлюсь на східний волохатий силует.

…Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього до- мика, де живе моя мати. В дворі пахне м’ятою. За сараєм палахко­тять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому. Тьма!

Я йду в кімнату, знімаю маузера і запалюю свічу.

Але мати не спала.

Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м’ятежний син, зовсім замучив себе.

І я чую на своїх руках її хрустальні росинки.

Я:

-Ах, я так стомився, мамо!

Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене облич­чя. Потім становить біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марії. — Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй не­зносні наші тривоги й хиже навколо». <…>

Немов до останньої надії залишитися людиною, звертається ге­рой до образу своєї матері. Він хоче приховати від страшного навко­лишнього світу цей шматочок своєї душі.

Але світ поширює свою владу над ним. Наче у якомусь страш­ному кошмарі він спочатку присуджує до розстрілу шістьох заа­рештованих, потім ще двох: чоловіка і жінку, які винні тільки в тому, що займалися теософією і вірили у прихід Месії. А над усім цим лунає сміх доктора Тагабата, страшного чоловіка із дуже висо­ким чолом і розумними очима. Герой відчуває його владу над со­бою, свій страх перед Тагабатом. Доктор — втілення тієї сили, яка кидає мільйони людей у бій, примушує їх проливати кров, боятися найкращого у собі. Але водночас втіленням такої сили є і дегенерат вартовий, якого саме безкінечна віра в ідеали революції зробила напівлюдиною.

<…> «Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат». <…>

І ось до чорного трибуналу комуни приводять нову партію за­суджених. Це черниці, серед яких герой раптом помічає постать своєї матері.

-Мамо! — кидається він до неї, але за спиною лунає презирли­вий сміх доктора Тагабата.

Душа революціонера розривається на дві частини. Він не може зректися своїх переконань, свого обов’язку перед революцією, але не може і знищити цю останню дорогу для нього людину — матір, яку він порівнює із Марією. Напруження збільшується. У тумані проходить певний час. Війська червоних відступають, чорний три­бунал уже має збиратися в дорогу, герой закінчує усі свої справи, але весь час він думає тільки про одне: десь у підвалі серед черниць знаходиться його мати. Що йому робити? Це питання уже начебто давно вирішене за нього іншими. Тому намагання соромливого ко­мунара Андрюші заговорити з ним і вмовити відпустити свою матір викликають тільки істеричне бажання сміятися.

Подальший опис подій ще більше нагадує страшний сон, у яко­му твоїми діями управляє хтось інший.

В останньому пориві герой заявляє Тагабатові, що має розстрі­ляти останню партію полонених. Але раптом у якомусь нападі без­силля падає на канапу. Очі Тагабата дивляться на нього.

Конвой веде партію полонених до бору, щоб розстріляти. Серед натовпу йде і мати — Марія, втілення всього світлого, що тільки є у житті, втілення материнської любові.

Реальні події чергуються з галюцинаціями. Час одночасно пли­не і стоїть на місці. Простір то стискається, то розтягується. Це також нагадує ірреальну площину сну.

У місті йде перестрілка, треба поспішати. В останню мить навіть страшний доктор Тагабат не витримує напруження і говорить: «Ваша мати там! Робіть, що хочете!». Але шляху назад немає. Напруження має бути зняте за допомогою жахливого вчинку.

Мати відділяється від натовпу, і герой начебто йде і не йде до неї. У його свідомості одночасно існує два почуття: він не може вби­ти свою матір — він мусить це зробити.

<…> «Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню.

Як зрізаний колос похилилась вона на мене.

Я положив її на землю й дико озирнувся. Тільки темніли теплі трупи черниць. — Недалеко грохотали орудія». <-..>

Герой ще робить спробу повернутися до іншої реальності, повер­тається до матері, але вона лежить мертва. Він відчуває, що загубив щось. Але що? Себе?

А десь удалині горять вогні загірної комуни.