Я не буду басурменом.Коли я народився, у церковній книжці мене записали Семеном. Зараз, мабуть, удома забули моє ім’я, бо рідко так звуть, частіше — бешкетник, басурмен. А все тому, що я засмучую дорослих своїми витівками, поганою поведінкою, дратую їх, не слухаюсь. Якось я прибіг додому, зголоднів, став просити їсти, а мати запитала, чи молився я Богові. Не молився, каже, до самого вечора їсти  не дам — так, мовляв, собі і знай. При цьому мати сердито дьоргала рогачем. Вона волала, що людські діти в неділю, поки з церкви не вийдуть, то й ріски в рот не беруть. «А що мені інші», — думав я. Ні на кого не хочу бути схожим. Якось мати пішла відганяти від комори дядькового пса Рябка. Я бачу — на вікні великий недопалок. Його батько ще з вечора забув. У мене аж ноги затремтіли. Вхопив я його, як метелика, потім розпалив цигарку, і мені здалося, що я вже дорослий.

А далі все як уві сні було, все пригадую, немов не зі мною було. Сварила мене мати, декілька разів вдарила та з дому вигнала. Наказала, щоб додому не вертався що я, мовляв, невіра, безбожник, басурмен. Заплакав я і пішов собі у луки.

Лежав я там горілиць у високій траві і дивився у синє небо. Пролетів маленьким комар, здалося мені, шо високо в небі журавель проплив. А ось над головою і стелина звіробою. і здавалася вона мені високим гіллястим та рясним деревом.

Навколо кипіло, вирувало життя — комарі, мушки, усякі кузьки пищали цілими роями, кожне по-своєму, як той галасливий хор, раділи життю. і так мені прикро,самотньо відчулося, і нікому я не потрібний лежу отут самісінький, бідолашний, і я почав підспівувати тому хору: «Господи, по-ми-и-и…» Мені здалося, що ковалі  закували срібними молоточками, а про них думав: і роботу роблять, і службу Божу правлять. Припікало сонце, жарко дихала материнка, п’янким духом віяло від деревію.

Все бриніло, шуміло, і я вже не відчував себе таким самотнім.