ХУДОЖНІЙ СВІТ ГРИГОРА ТЮТЮННИКА.  Тютюнник належить до тих письменників, які в звичайному, буденному житті вміли побачити глибинну сутність, закономірність суспільних процесів, часто суперечливих та неоднозначних. Його твори сповнені багатства асоціацій, живих народних типів, психологічним, філософським змістом. З великою відповідальністю ставився письменник до свого слова, а головним джерелом усієї його творчості була любов до людини. «Мало — бачити. Мало — розуміти. Треба любить», — у цьому Тютюнник був переконаний. Наріжним каменем його творчості є ідея людяності й добра. Вона не тільки відбиває світоглядні позиції автора, а й визначає суть його героїв, їх поведінку, вчинки, мораль. «Торжество добра й благородства — так можна визначити провідну тему всієї творчості Григора Тютюнника. Він — винятковий майстер психологічної новели й повісті, він уміє точно, ясно, виразно змалювати колоритний народний характер, — писав В. Близнець. — У книгах Г. Тютюнника герої завжди по-народному добрі, щедрі й талановиті душею». Сам завжди дотримуючись засад добра і справедливості, письменник і від інших вимагав того ж самого. Він не міг пробачити авторам легковажності в ставленні до слова, безпринципності, відступництва від правди, яка для самого Тютюнника була одним з головних критеріїв творчості.
«Чужа легковажність у мистецтві була для нього активно не байдужа, — писав Є. Гуцало, — ображала його людську гідність — і як часто він стукався в чужі душі, бажаючи достукатись, щоб почули його благання-просьби, щоб очистились і стали-таки чистими душами, як то в ідеалі й задумано природою». Нелегкий життєвий шлях випав на долю Григора Тютюнника, багато втрат та поневірянь чекали його на цьому
шляху. Багато в чому все це позначилося й на творчості письменника, темах, мотивах, сюжетах та настрої творів.

Народився Г. Тютюнник 5 грудня 1931 р. в селі Шилівці, на Полтавщині. Йому судилося продовжити сла-
ветну чергу талановитих письменників, що вийшли родом з цього плодовитого краю. Полтавщина подарувала нам таких митців, як Іван Котляревський, Панас Мирний, Микола Гоголь, Остап Вишня, Григорій Тютюнник (брат Григора), і ось — Григір Тютюнник. Батьки його були селянами — на той час вже колгоспниками. Багата історія Полтавського краю, його традиції, звичаї, побут, фольклор формували характер та психологію душі майбутнього письменника. Багато цікавих розповідей та неповторних образів виніс він із рідного куточка дитинства.
Але нерідко й доволі сумними були спогади Тютюнника. Дитинство Григора проходило в тяжких злиднях. «У тридцять третьому році сімейство наше опухло від голоду…, — пише він в автобіографії, — а я в цей час — тоді мені було півтора року — перестав ходити (вже вміючи це робить), сміятися і балакать перестав…» Ще п’ятирічним хлопчиком утратив він батька. І відтоді почалися гіркі поневіряння хлопчика, що згодом описані у щемливих до болю, гірко правдивих оповіданнях та повістях, які неможливо читати без хвилювання. Мати вдруге вийшла заміж, а малий Григір знайшов тепло й притулок у родині свого дядь-
ка Филимона Васильовича Тютюнника. З ними він живе на Донбасі, де його, одинадцятилітнього, і зустріла війна.
Голод і холод, тяжкі випробування чекали на хлопчика у цей період. Важке становище родини змусило його залишити добрих родичів та повернутися до рідного краю.
Ось як згадує цей час сам письменник в автобіографії: «На початку війни тьотя народила мені сестрицю. А дядю забрали на фронт. Уже в сорок другому почався голод.
Я їв тоді картопляну зав’язь, жолуді, пробував конину — коли вона кипить, з неї багато піни…Люди, дивлячись на змучену тьотю і на нас, голодненьких дітей, порадили мені чкурнути до матері на Пол-
тавщину, щоб легше стало всьому сімейству, — голод як-не-як. Я так і зробив. Йшов пішки, маючи за плечима 11 років, три класи освіти й порожню торбинку, в котрій з початку подорожі було дев’ять сухариків, перепічка і банка меду — земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли.
Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язик і в грудях терпло, тоді трохи привик…» Два тижні довелося хлопцеві старцюва- ти, доки дістався він Полтавщини.Закінчивши п’ять класів у семирічній школі, Тютюнник їде вчитися в Зіньківське ремісне училище № 7, де
здобуває спеціальність слюсаря. Саме в училищі в основному формується його характер, виробляються життєві принципи, найголовніші з яких — правдивість, безкомпромісність, доброта. Закінчивши училище, Григір працює в колгоспі у своєму рідному селі, потім слюсарем на будівництві Миронівської ДРЕС, на шахті у м. Антрациті.
У 1951-1955 рр. служить радистом у Військово-морському флоті па Далекому Сході. Після демобілізації пра-
цює у депо та навчається у вечірній школі. З 1957 до 1962 р. вчиться на філологічному факультеті Харківського університету.

Саме роки навчання в університеті стали для Григора Тютюнника найщасливішими роками. У листі до брата
він пише: «Університет для мене — більше, ніж я того чекав. Мої уявлення про нього були викривлені і зовсім необгрунтовані. Тут навчать не тільки помічати, фіксувати певні факти, але навчать і аналізувати їх правильно, без зайвої гарячковості і багатослівного гніву, який мені притаманний. Тут навчать відсівати різного роду полову і все те, що колись здавалося вартим уваги…» Тютюнник брав активну участь у художній, літературній та інших видах студентської діяльності. Він був ініціатором та відповідальним редактором рукописного журналу «Промінь», що його заснували студенти-філологи університету.

Навчання у російськомовному Харкові, проживання в Донецьку вплинули на те, що писати Григір Тютюнник
почав саме російською мовою. Але його ментальність була іншою, вона шукала виходу в рідній мові, в її стихії. «Не будеш письменником, відрікшись рідного, прабатьківського Слова, прабатьківського коріння», — ці слова старшого брата допомогли остаточно прозріти Тютюнникові-письменнику, і почати шлях до свого — українського слова. А ще завжди пам’ятав Григір інше повчання брата:
«Якщо хочеш бути письменником, готуй наральник для серця, щоб видержало й не розірвалося».Над своїм художнім словом він працював довго й важко, мучився над ним, але знаходив таке, якого ніяким
іншим не заміниш. «Я людина. Я буду майстром», — сказав Тютюнник, і став-таки справжнім майстром літературного слова. «Він з дивовижним умінням поєднує «простоту» життя малої людини з «висотою» життя і способом мислення столичних інтелектуалів, — писав Петро Засенко. — Він частенько нагадував кому треба, що немає так званої «сільської» літератури, як і немає гак званої «міської, учительської, слюсарної, трубопрокатної…».
Єдина література — якщо вона є — талановита. І в літературі є одна тема — тема людини, тема людської душі». Саме духовне життя народу, сутність українського національного характеру і його деформацію письменник осмислив на рівні художньо-естетичних концепцій. Микола Вінграновський про неабиякий талант Г. Тютюнника писав: «Дивна б, здавалося, річ: з тих, власне, слів, якими говорять мільйони людей і користуються десятки й сотніписьменників, раптом з’являється один, який ці ж, власне, прості слова ставить у такім порядку, що вони в нього живуть, як у нікого й ніде, і, скільки би ти їх не читав, до них, до їхнього автора хочеться повертатися ще і ще. Саме таким письменником і є Григір Тютюнник. Він — дорогоцінне обличчя нашої літератури. Він — її гідність, постава й шляхетність. Його твори не борються з часом. Вони са-
мі — час. Лише не той, розкиданий і безладноплинний, а підвладний його художньому зорові, сіяний і пересіяний на густому ситі обдаровання, де все неістотне і тимчасове відсіюється, а зостається лише чисте золото таланту».

Улюбленим жанром Тютюнника є новела, бо саме цей жанр найбільше відповідав і художнім цілям, і характеру письменника. Новела — це твір порівняно невеликого розміру, в якому автор висвітлює якесь соціальне або політичне питання і при цьому засобами художнього слова глибоко розкриває психологію персонажів, їх поведінку, настрої, почуття, переживання. За своїми жанровими ознаками новела близька до оповідання, однак ці твори мають такі риси, які зумовлюють їх видову відмінність.
У новелі сюжет побудований на основі справжньої, невигаданої події; конфлікт більш загострений, ніж в оповіданні; події розвиваються напруженіше, динамічніше; часті раптові повтори дії; несподіване закінчення; посилення уваги до окремих художніх деталей; стислість розповіді про події та персонажі; короткий час дії основних дійових осіб; прозова форма; невеликий обсяг. Особливий талант Григора Тютюнника у тому, що він умів у короткій новелі повно, об’ємно розкрити внутрішній світ героя. Характер-
ною особливістю новел українського письменника є постійна увага до гострих суспільних проблем, переважно в морально-етичних аспектах. Він звертається до найсокровеннішого, негаласливо любить людей і свою землю, загострює увагу читача на болючому, з першого погляду наче й непомітному. Проблематика його творів надзвичайно широко охоплює соціально-психологічну і морально-етичну сфери людського буття. А за широтою та глибиною відображення дійсності його оповідання часто наближаються до повістей. Утім, письменник писав і самі повісті («Климко», «Облога», «Вогник далеко в степу») — дуже цікаві за змістом й багатопроблемні, побудовані на автобіографічному матеріалі.

Незважаючи на суворі вироки критиків, твори Тютюнника швидко прокладали дорогу до людських сердець —завдяки відтворенню характерів, довершеності художнього письма, кожної фрази. Крім того, кожен твір письменника від написання до публікації проходив етап читання вголос, на людях, у процесі якого сам автор підходив до своєї роботи з уважним самоаналізом та самокритикою.
У ці моменти, як зазначає В. Костюченко, «він слухав голос своїх персонажів, він випробував їхні характери, він «правив» і «редагував».

Тютюнник створював привабливі та правдиві українські характери. І багато в чому завдяки тому, що мав
у душі, за висловом Галини Гриценко, «щось таке, чого,можливо, іншим бракує ще й від природи. Був Тютюнник надто проникливий і глибокий, дуже зосереджений і вод- ночас уважний до людей». Його герої втілювали у собі найкращі риси: працьовитість, закоханість у красу природи, мрійливість, оптимізм, щирість, доброзичливість, дотепність, милосердя, ласкавість, доброту. Усі ці якості відображають морально-етичні традиції усієї української нації, вони є основними складовими духовного світу українця. Глибоко люблячи своїх героїв, автор показував їх благородство і велич праці, прагнення краси почуттів, естетизм, милосердя і святість душ. Його герої завжди живуть за принципом «Буде в людей — буде і в нас…» — бо діди так учили. Ці слова звучать як заповідь майбутнім поколінням, щоб пам’ятали своє генетичне коріння, українську духовність, мову, культуру.

З великою теплотою та щирою любов’ю створював письменник також образи дітей, як у оповіданнях «В су-
тінки», «Зав’язь», «На згарищі», «Дивак», «Сито, сито…» та інші. У цих творах з надзвичайною проникливістю розкрито душу маленької людини, її найпотаємніші почуття і мрії. Діти ставали й головними героями його творів. Від села до села йде сирота Харигон з повісті «Облога» — шукає батька. Йому віриться, що батько живий. Стрічаються по дорозі люди різні: добрі й мужні, розгублені й безсилі. Душа хлопчика сприймає все хороше й відкидає погане. Коли треба, він стає на захист доброго. А з якою
великою вірою у правду, в перемогу живуть герої повісті «Климко»! Малий Климко йде за кількасот кілометрів цо сіль, щоб допомогти улюбленій вчительці та її маленькій дитині. «Вогник далеко в степу» — то вже повість про повоєнне дитинство, де подих війни ще відчувається
у всьому: у голоді, у холоді, в одязі, у взаєминах.

Є в Тютюнника й цикл оповідань про взаємини людини, зокрема дітей, з природою. Людина, природа, дитя
й зелений листок — усе це вартує уваги письменника, все творить єдину гармонійну картину, як це бачимо у творах «Степова казка», «Однокрил», «Ласунка» та багатьох інших.

«Праця письменника ніколи не була для нього засобом для існування, заробітком, — писала про Г. Тютюнника літературознавець Раїса Мовчан. — Вона була священнодійством, розрадою, святом змученої душі. Довго, ретельно добирав кожне слово, вираз. І все це при високій емоційній напрузі. Він просто спалював себе, вичерпував з народженням кожного нового твору… Про Григора Тютюнника з цілковитою підставою можна сказати, що він жив, як писав, а писав, як жив». Він — письменник, який, за висловленням Євгена Гуцала, «не зраджуючи себе, відтак і не зраджуючи й поза собою, зостався вірним як покликанням свого таланту, так і правді зображення українського народу на українській землі, що його народили, на чи не найдраматичнішому етапі свого разом з народом та землею підневільного буття».

Тютюнник виразно бачив і викривав ганебні явища суспільного життя періоду радянського застою. Девальвація людської і громадянської совісті, конформізм, міщанство, влада речей над людиною, духовне зубожіння, почуття меншовартості, поступове зникнення в людських душах милосердя, співчуття, жалю, бездушність бюрократії — усе свідчило про деформацію не тільки в суспільному устрої, айв національному українському характері, що особливо боліло письменникові.

«Художній світ Григора Тютюнника — це розіп’ята на хресті, знищена голодомором і геноцидом селянська цивілізація, останній оплот української душі». Усі його твориТгак чи інакше обертаються навколо цього символу, потрактованого літературознавцем Ларисою Мороз як руйнування «найпоетичнішої» з цивілізацій.

Національне життя, буття української нації письменник осмислив на рівні художньо-естетичних концепцій
національного характеру і його архетипів підсвідомого.

Архетип є несвідомим утворенням, а точніше — змістовим боком колективного несвідомого, яке виступає підсумком життя роду та однаковою мірою притаманне всім  людям. За К. Юнгом, «несвідоме вважають чимось на зразок футляра, в якому міститься інгимно-особистісне, тобто приблизно тим, що Біблія називає «серцем». Воно зазвичай не усвідомлюється, не піддається рефлексії, теоретичному аналізові. Архетип дає єдиний образ психічного життя нації.

Архетипи колективного несвідомого українського етносу, які так чи інакше творять національний характер
українців, Г. Тютюнник дуже широко використовує у своїх новелах. Вони допомагають письменникові збагачувати образи своїх творів, визначати підсвідомий душевний стан людей, їхні вчинки і мотиви поведінки. Це дуже яскраво проявляється, наприклад, у його новелі «Зав’язь».

«Зав’язь» — це психологічний портрет покоління у процесі формування й становлення особистості. Це твір про перше кохання, ніжне і тремтливе. Тому він сповнений напрочуд теплих і бентежних інтонацій. Письменник вихоплює з виру життя одну мить — побачення закоханих.
Окремими деталями, дуже точно і живописно він відтворює психологічний стан героїв. Вони, напевно, ровес-
ники й, осягаючи велику науку почуттів, поводяться несміливо, сором’язливо, головне ж — намагаються зрозуміти одне одного. «І першими штрихами цього динамічного портрета було зацікавлене, схвильоване простеження формування душі свого ровесника, — від самого дитинства, але того, коли маленька людина вже здатна і серцем відчути, і розумом, хоч і своєрідно, та усвідомити те, що відбу-
вається навколо, відрізнити добро від зла і певним чином визначити свою життєву позицію», — зазначає Лариса Мороз, дослідниця творчості Г. Тютюнника.

У характерах Миколки та Соні тільки починає формуватися «первінь» Божої душі, що уже пробуджується
з першим почуттям. Підліток відчуває в собі сили подолати труднощі, які траплятимуться на шляху, і сміливо йде назустріч своїм першим юнацьким почуттям, що пробудилися у нього на рівні підсвідомого, від світлого, чистого — ніжності рук, губ, самого образу коханої. Скільки ніжності, наївної, цнотливої чистоти у взаєминах двох підлітків! При цьому Соня видається дорослішою, сміливішою у вияві своїх почуттів, здатного на маленьке жіноче кокетство. Вона небайдужа до парубка і не боїть-
ся виявити це.

Перше побачення підлітка в оповіданні своєрідно моделює шлях, який мусить пройти «зав’язь». Автор не розповідає про минуле життя Миколки та Соні, про їхнє дитинство, а показує підлітка у період його формування як особистості з міцним родовим корінням. Здатність розпочати свій шлях Миколка визначає сам: «Пора мені вирушати».

Створюючи образ «зав’язі», автор вдається до своєрідної трансформації класичного в українській літературі
архетипу Мудрого Старого, що персоніфікує чоловічий дух. Одна з головних функцій цього архетипу — духовна.
Від нього йде попередження людини про можливість небезпеки і навіть обдарування її магічними силами. Мудрий Старий з’являється в той момент, коли герой знаходиться у небезпеці, коли він розгублений. Його може врятувати лише мудра порада, правильна думка, бажання допомогти. За допомогою цього архетипу Тютюнник розкриває не тільки зміст оповідання, а й характер, вдачу, підсвідомі вчинки й мотиви поведінки діда Лавріна. Дід добрий, щирий, лагідний, дотепний у слові, з почуттям гумору. Насмішка його над онуком не від злоби. Це — своєрідна підготовка до життя. Мудрий Старий віщує, застерігає:

«— Ото як женишся на тій прояві, то кислички тобі, внуче, не тільки снитимуться, а ще й привидяться… бо то
дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!…».

Така «експозиційна» оцінка дівчини підтвердилася — Соня може показати характер. Натура у неї норовиста,
рішуча. Це саме вона ініціює «екскурсію» до чорного холодного провалля, щоб серед весни побачити сніг, ніби перевіряючи почуття свого обранця, намагаючись з’ясувати, на що він здатний заради неї.

В оповіданні-передчутті поруч з образом квітучого саду як усегіеремагаючої сили життя з’являються символічні образи мари, грязюки, заграви, снігу, холоду — знаки майбутніх випробувань підлітка.

Використовує автор у своєму творі також і архетип самості, що перевтілюється в образ плодючої матері-землі.
Цей архетип є в певному сенсі тим ґрунтом, на якому зростає свідомість. Бо свідомість не з’являється у світ
відразу готовою, а розвивається зі своїх паростків. У Тютюнника це первородний пагін, що народжується з древа Життя чи світлого Древа: «…в гіллі рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки: то зав’язь».

Символічною є й назва новели: йдеться не тільки про зав’язь на деревах, а й про народжуване весняне світле
почуття, про «вічну загадку любові», яка прекрасна у своїй повторюваності і разом з тим неповторності. Письменник утверджує думку про необхідність захищати від усілякого лиха і зав’язь плоду — основу багатого і щедрого урожаю, і перше кохання — символ вічності життя.

Багатогранний образ «зав’язі» народу, нації, національного характеру Г. Тютюнник зображує у новелі «Три
зозулі з поклоном». Для глибшого відтворення душевних переживань героїв письменник вдається до осмислення архетипу Душі, який, за К. Юнгом, виражає несвідомі жіночі й чоловічі образи. Дія цього архетипу полягає в тому, що звичайна людина відчуває в собі присутність жіночої фігури, що виявляє той чи інший характер залежно від особистого досвіду чоловіка у спілкуванні з жінками, ментальних та культурних особливостей. Жіноче для чоловіка — це завжди дещо інше, дивне, неможливе, таємниче, небезпечне, але, безумовно, сповнене незвичайних потенційних здібностей, завжди представлене спектром не реальних, а
символічних форм. Несвідома жіноча фігура протистоїть чоловічій свідомості не просто як носій іншої анатомії, але й як представник іншого для чоловіка світу. Певного мірою вона є містком, який пов’язує свідоме та несвідоме; представляє несвідомий чоловічий бік особливості жінки. У Тютюнника цей архетип розкриває духовний світ, риси характеру і вдачу героїв, їхні вчинки, щирість почуттів одне до одного, історію двох жінок, які кохають одного чоловіка. Одна з них — його дружина й мати його сина.

Посвята оповідання — «Любові Всевишній присвячується», — свідчить про те, що всевишня любов у худож-
ній системі Тютюнника — це даність неба. Присвячуючи твір любові, автор спонукає читача вклонитися не людині, а почуттю. Ті, хто пізнав його в житті, нехай уклоняться з вдячністю; кого оминуло щастя любові — з потаємним щемом. З перших рядків стає ясно, що мова піде про любов, яка, не стукаючи, без дозволу входить у людське серце і виповнює його вщерть. Наснажене світлом та неземною силою, воно прагне зігріти іншу душу, даруючи щастя. А не маючи змоги поділитися цим світлом, серце мучиться. Кохання, змальоване письменником, і звичайне, і незвичайне водночас. Звичайне, бо перед читачем любовний трикутник. Незвичайне, бо персонажі цієї історії сягають таких вершин душевної чистоти, вірності, щирості, відкритості, що це викликає пронизливий щем і захоплення високістю їхнього внутрішнього світу. Адже любов Марфи до одруженого чоловіка — красеня Михайла — ні для кого не була таємницею: ні для самого Михайла, ні для його дружини. Але дружина Соня вірить у порядність чоловіка, навіть звертається до нього, жаліючи Марфу: «Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неї глянув.
Бачиш, як вона до тебе світиться».

Софія — спокійна, врівноважена, співчутлива жінка. Образ Софії, що символізує образ Божої Матері, автор
розкриває за допомогою архетипу Матері. Цей архетип виражає вічну та безсмертну несвідому стихію та уособлює певну містичну причетність людини до ґрунту, на якому вона проживає і в якому утримується дух її предків.
З ним асоціюється материнська турбота та співчуття, магічна влада жінки, мудрість та духовне зростання, а також пов’язується місце або предмет, що символізують родючість: засіки, сад, нива і таке інше.

Емоційна, чутлива, лагідна, одчайдушна у своїх почуттях Марфа. Однак вона розуміє безнадійність свого
почуття і живе тим, іцо може бачити Михайла, поспівати або погомоніти з коханим чоловіком. Коли Михайла було заарештовано, жінок зблизило спільне горе. Важко Софії, бо вона втратила чоловіка і батька своєї дитини, але отримує від нього листи й знає, що Михайло любить її.
А Марфа переживає нерозділене кохання, раніше від Соні відчуває, коли надходить лист, і просить листоношу дати хоч потримати його в руці, пригортає його до грудей. Вона «й слова не ладна сказати», тільки ворушить губами й очима проводжає студента, який приїхав перевідатися до матері, аж поки той не ввійде у великі сосни, що їх садив він — йому тато, а їй коханий. Весь її образ — утілення пам’яті й чекання. Вона весь час ворушить губами — напевне, у тому шепоті найніжніші, найсердечніші слова, бо народжені вони великою Любов’ю, перед якою час і простір, а тим паче поговір — ніщо.

Марфина душа була з коханим «в Сибірах неісходимих», блукала нещасна, бо не могла нічим зарадити, до-
помогти, лише тужила-голосила… «Вітер сушить — не висушить сльози в її очах». Це любов душ, яка перейшла тілесний рівень. Кохання, в якому кожен залишається чесним перед самим собою. Це безпретензійне кохання, в якому не було й тіні заздрощів до суперниці. Співчуття, любов до ближнього і всепрощення є визначальними для персонажів новели. Ці риси характерні для української людини, яка сповідує християнську мораль. На якомусь високому рівні чули одне одного душі Марфи та Михайла. Саме тому й бентежить героя «Марфина душа нещасна», тому просить він у листі свою дружину сходити до неї.

«Останній лист від тата» — це новела в новелі, і розкриває він не тільки цілий світ почуттів батька — сум за
родиною, за втраченою свободою та й самим, очевидно, життям, а й безмежну любов до дружини, сина, рідного краю, природи. «Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, й вища. Сосна — а за нею річки синє крило…»

Син-оповідач відчуває спорідненість душ Марфи та Михайла й у своїх думках звертається до тієї ж сосни:

«…Коли се було… А я досі думаю:

«Як вони чули одне одного — Марфа і тато? Як?..»

А ще думаю:

«Чому вони не одружилися, отак одне одного чуючи?»
«Тоді не було б тебе…» — шумить велика «татова сосна».
Шумить сосна, ніби навчає хлопця, передає великий батьківський заповіт синові — любити «отак одне одного чуючи».

Образ сосни — глибоко народний, архаїчний — є символом рідного житла. Це архетип Хати, свого дому, своєї
праці. В українському селі біля хати завжди височіли великі сосни, ялини чи смереки, залежно від місцевості. У новелі глибоку символіку несуть й магічне число три — символ щастя, і зозуля — символ туги, тривоги, провіщення нещастя. Михайло передає Марфі «три зозулі з поклоном», бажаючи цим висловом їй заспокоєння, щастя, вдячної любові. Символічна й сама назва твору: три зозулі — то три долі — Марфи, Михайла та Софії; три «туги», освячені любов’ю. Тому й уклонився їм автор і спонукав читача доторкнутися святості й очиститися від душевної скверни, однозначно заявивши нам, що людина гідна високої любові. Складні перипетії доль героїв, багато горя і смутку в цій новелі. Проте автор зумів вивищити над усім грішним і земним любов — саможертовну, від Бога, яка нічого не вимагає, адже любити — це вище при-
значення людини.

Сама доля постає у Тютюнника як «фатум», тому персонажі твору не можуть зійти зі шляху, накресленого
Долею — їм залишається йти цим шляхом і страждати.
В українському світогляді страждання людини часто трактувалося як віддзеркалення страждань небесних сил, зокрема світлих богів — це архетип Розіп’ятого Бога.
Страждання означало боротьбу світлих сил задля перемоги і воскресіння. Боротьба, як і страждання, мала циклічний характер: на зміну мукам приходила радість, а радість змінювали муки. «Життя дає страждання і щастя, мрія — мрія приносить НУЛЬ, якщо за неї не боротися, якщо її не зробити життям», — писав Тютюнник. Письменник визнавав біль як творчий першопоштовх. Больовий мотив у його творчості має прямий зв’язок із особисто пережитим досвідом, від якого він і відштовхувався.
«Може, то й був природний стан його душі — боліти й вболівати за інших? — писав Є. Гуцало. — Може, то й був природний стан його душі — саме боліти й страждати, а не бути в стані самовдоволеного спокою? Боліти й страждати, але не мовчки, не потай, а — відкрито, на загал, аби отим своїм привселюдним болем та стражданням порятувати інших, принести більше добра в цей великий, прекрасний — і такий іще не вдосконалений світ, що стоїть на дисгармонії, а мав би стояти лише на гармонії. «

З роками цей біль не вгамовувався, а виростав, як виростав і письменницький талант. І як він міг угамувати-
ся, коли біль був природним станом душі…»

Так, чужий біль письменник завжди сприймав як свій власний, а то й гостріше. Найменша несправедливість,
чиїсь негідні вчинки, брехня, що вдягалася в шати правди, надовго виводили його з душевної рівноваги й нерідко вкидали в депресивний стан. Друзі згадують, що у такі тяжкі для нього часи він не раз повторював: «Тютюнники довго не живуть». Батькові вкоротили віку за часів культу Сталіна, братові воєнні рани не дали прожити нормальний строк людського життя. А у Григора ці відкриті рани були на душі.

В уяві письменника завжди був присутній образ батька. Тому він вдається до осмислення архетипу Отця, який, за Юнгом, ототожнюється із сакральним першоджерелом, з духом та універсальним розумом, що панує у світі. Самевід Отця виходять заборони, мудрі поради та переконливі судження. Світ Отця знаменує собою час одвічної єдності людства з усією природою. Отець виступає як захисник від небезпек зовнішнього світу та стає для Сина зразком Персони. З цим архетином тісно пов’язаний родинний уклад у сім’ї, і, звісно, архетип Родини, оскільки родина — це основне мірило вартостей, середовище, що формує характер і вдачу людини. Витоки національного характеру — у способі й роді виховання, яке отримує людина з перших років свого життя. В етнокосмосі українців зв’язок між членами етносу — родинний, де всі — сини й дочки єдиної неньки України. Вождь Батько, носій моралі нації. Жінка-Мати має велике значення в ментальності українців, виступаючи берегинею роду. Через архетип Отця Григір Тютюнник в образі Михайла передає історичне минуле, репресії, горе і страждання народу, мільйонів осиротілих дітей.

У художній системі Тютюнника світ земний наповнений світом Всевишнім, але світ земний сильніший, тому
що зв’язаний з любов’ю — Родителькою, Світ Отця наслідує світ сина: «Обіймаю тебе і несу на руках колиску
з сином, доки й житиму». Яка місткість і сила почуттів у цьому досить короткому реченні. Тут і ніжність чоловіча, і мужність, і певність, що Любов ніхто не може відібрати, вона вмирає разом з людиною. Утім — не вмирає, а переходить від батька до сина з надією, що син буде щасливішим. Чистоту свого серця, силу та справжність своїх почуттів уклав Михайло у душу сипа, зберіг його міцним і повноцінним, готовим до великої любові.
Та передав у спадок свій заповіт: кохай, будь щасливим, може, на твою долю не випадуть ні війни, пі концтабори, а прийде нещастя — зумій вистояти, зберегги чистою душу.
Процеси, що відбуваються в людській душі, безкінечні, як безкінечний Усесвіт, адже душа і є відображенням Усесвіту. Митець прагнув такої любові, від нас, українців, бо «любов — це коли віддаєш…» Письменник назавжди полишив нам свою зболену душу.

Творча спадщина Григора Тютюнника порівняно невелика за обсягом — двотомник оповідань, за який його удостоєно посмертно Шевченківської премії. Проте глибоким змістом написаного, майстерністю слова, глибиною думки, спостережливістю, болем за понівечені людські душі відзначається творчість цього талановитого письменника. «Блискучим новелістом і повістярем увійшов у свідомість сучасного читача Григір Тютюнник, — зазначає О. Гончар. — Сьогодні українську художню прозу не уявити без його хай кількісно й не великої, але справді вагомої літературної спадщини… Живописець правди — так можна
було б визначити і творчі принципи письменника, і весь лад його душі, а відтак і його стиль, позначений справді яскравою індивідуальністю».