ХЛОПЧИК-ФІГУРКА, ЯКИЙ ЗАДОВОЛЕНИЙ СОБОЮ 

Ганнуся поверталася додому трамваєм. Була пізня осіння пора, вікна запотіли, і на них можна було пальчиком намалювати що за­вгодно. То й дівчинка не втрималася: намалювала людинку. Потім подумала — і домалювала людинці великі окуляри: вийшов досить пристойний Хлопчик, Хлопчик-Фігурка.

Крапка, крапка,

дужок пара:

очі це

без окулярів.

Риска вниз —

то є ніс,

а під ним

риска — рот:

риска груба

чи тонка —

приховала язика,

от.

Потім коло

і два вуха —

голова без капелюха.

А від кола

аж додолу

роздвоїлась

довга тичка:

ноги це без черевичків.

Трохи вище

із боків

палки дві —

руки це без рукавів.

Ось

закінчена картинка:

нарисована людинка.

Виходячи з трамвая, Ганнуся почула:

-Дівчинко, подай мені руку, бо сам не зійду: можу загубити окуляри. Ганнуся оглянулася: Хлопчик-Фігурка (далі будемо його скорочено називати Ха-еФ, але не Ха-Фе, як часто хочеться літеру Ф назвати) стояв поруч — вікно було чисте. Йому справді було важ­ко зійти по східцях. Ганнуся взяла його за руку, і вони опинилися на хіднику.

-Як ти, хлопчику, зійшов із вікна? — запитала дівчинка.

-А просто: узяв і відклеївся. Я не люблю возитися трамваями, щоб усі гапилися на мене: можуть і стерти, — пояснив він. — Кра­ще візьми мене із собою.

-Йти важко, бо мокро під ногами, —сказала Ганнуся. — Ліпше залазь до мого наплечника.

Вона відчинила ранець — і Ха-еФ дуже спритно скочив у аль­бом.

-О, тут альбом для малювання! — вигукнув він. — Я поживу в ньому.

«Яка дивна пригода трапилася зі мною, — думала дівчинка, — ніколи б не сказала, що нарисована людинка може ожити».

Удома перед сном Ганнуся пригадала про Ха-еФа. Вона вийняла альбом — хлопчик якраз умістився на аркуші, ніби його там нари­сували. «Що ж робити, — міркувала школярка, — чи вирвати аркуш, чи, може, вдасться Ха-еФа звідти вигнати. Бо за такий рису­нок можна отримати одиницю».

-Хлопчику, чи ти можеш відклеїтися з альбому, отак, як ти відклеївся з вікна? — запитала дівчинка.

-Звичайно. Але ж ти мені дозволила тут розташуватися. Я ду­же полюбляю альбоми. Можеш мене навіть розмалювати кольоро­вими олівцями.

-Добре, розмалюю, — пообіцяла Ганнуся. — Але я хочу, аби ти забрався з альбому на урок малювання. Бо ще схоплю двійку!

-Як скажеш, — згодився Ха-еФ. — Але вже нехай переночую в альбомі. А зрештою, хіба я не вартую п’ятірки?’

-Авжеш, що вартуєш. Але спробуй довести це вчителеві ма­лювання! Дякуй, що я не примовляла, як деякі хлопчиська, коли рисувала: «Крапка, риска, крапка, риска — фотографія твого пис­ка»! Тоді б ти не вартував доброї оцінки.

-Не будемо сперечатися, — сказав Ха-еФ. — Я вже нарисова­ний, і мені видається, що цілком пристойно. Дякую. Я задоволений собою.

Та наступного дня Ганнуся не мала й маленької хвилинки, аби згадати про гостя в альбомі. Вона геть забула про нього, ніби то був сон. І коли вчитель малювання переглядав домашні завдання, то, розкривши Ганнусин альбом, засміявся:

-Ганнуся почервоніла, але змовчала: в неї не було меншого бра­тика.Ганнусю, що тебе потягло на дитячий рисунок? Чи, може, тобі меншенький братик нарисував цю людинку?

-То я… так бавилася, — відповіла вона. Це трохи було прав­дою, але не всією. В усю правду вчитель ніколи б не повірив.

-Гаразд, — сказав учитель малювання. — За попередній ма­люнок «Зима на нашому подвір’ї» ставлю тобі п’ятірку. А забавляй­ся другий раз на окремому аркуші, а не в альбомі.

І на сторінці, де спокійно прилип Ха-еФ, що не подавав жодних ознак життя, учитель виписав великий червоний знак запитання.

«От, я тепер із червоним знаком запитання. Це надає мені таєм­ничості, — запишався Ха-еФ. — Нехай думають про мене бозна-що, нікому не розкрию таємниці. Я задоволений собою».

Ха-еФ продовжував міркувати: «Але ж яка у мене таємниця? Нарисувала мене дівчинка на запітнілій шибці — і все тут! Треба щось вигадати, щоб червоний знак запитання даремно не стовби­чив на аркуші. Конче треба придумати собі загадкову історію».

Ха-еФ надовго задумався: він мав час, поки Ганнуся добереться зі школи додому. Увечері вона вийняла альбом і стала розмовляти із Ха-еФом.6 клас

-По-перше, — сказала вона, — ти не виконав мого прохання: не покинув альбом на уроці малювання. Ти сам чув, що говорив учи­тель! Мені було неприємно вислуховувати його кпини. По-друге, я подумала, що ти не є насправді і що тебе в альбомі давно нема. Та, на жаль…

-Чому «на жаль»? — запитав Ха-еФ. — Я думаю, що на щас­тя! Адже не кожна фігурка, нарисована не кожною дівчинкою не на кожному трамвайному вікні, оживає. Хіба не так?

-О так-так! — згодилася дівчинка. — Оте «на жаль» у мене просто вихопилося. Перепрошую. Я пригадала клятий знак запи­тання в альбомі.

-Ніякий не клятий, — заперечив Ха-еФ. — Навпаки, він на­дав мені таємничості. Бо навіть сам учитель малювання, що закін­чив Академію мистецтв, нічого не знає про мене. Інакше він не ста­вив би знак питання, а виписав би знак оклику!

-Оклику? — здивувалася Ганнуся. — Чому оклику? Той знак означав би, що рисунок саме враз.

-А я саме такий, — запевнив Ха-еФ. — Я задоволений собою! Я мав би бути в оточенні цих обох знаків: з одного боку, я не всім зрозу­мілий — тут і знак запитання. А з другого, я найдостойніший з-поміж хлопчиків-фігурок — тому і знак оклику. І тільки червоний.

-Можливо, що й так. Але я мусила б про тебе щось довідатися. Придумай собі біографію, — мовила дівчинка.

-Нема проблеми, — відказав Ха-еФ. — Залиши мене до ранку в наплечнику. Чи можу я скористатися твоєю ручкою і зошитом? А також твоїм почерком?

-Користуйся на здоров’я, — байдуже згодилася Ганнуся. Вона не сприйняла всерйоз говорення Ха-еФа. Вона вважала, що він ні писати, ні читати не вміє. Адже його цьому ніхто не вчив. Навіть вона. Адже до цього він ніколи ніде не існував. Та й до школи не ходив. Хіба оце сьогодні. Але там азбуки не вчили, бо то уже не перший клас.

Ганнуся не подумала, що ось він не вчився ходити, а ходив, не вчився говорити, а розмовляв як дорослий. Словом, злегковажила собі дівчинка. А зранку, на уроці української мови, вона розгорнула зошит — і вжахнулася: кілька сторінок було списано зовсім її почер­ком, що й не розрізниш. Але ж я не писала, мало не заплакала вона.

Ось що було написано в Ганнусиному зошиті.