Розділ І Зоологія і комахи. «Відпустіть нас до бабусі».

ХИМЕРА ЛІСОВОГО ОЗЕРА. Коли ми склали іспити і п’ятий рік навчання нарешті скінчився, на збори, присвячені цій знаменній події, прийшла і вчителька ботаніки Ірина Семенівна. Любі дітки! — вона завжди казала «дітки» чи «діточки».— Ви вже учні шостого класу, з чим я вас вітаю і повністю приєднуюсь до тих хороших побажань, які ви щойно почули від присутніх тут педа­гогів. Хочу вам ще раз нагадати — учитися в шостому класі де в чому легше, а де в чому й трудніше, ніж у п’ятому. Ми з вами, зокрема, будемо вивчати зоологію…

Той, хто не знав нашої ботанічки, міг би подумати, що цілісіньки­ми днями ми тільки й сушили голови над тим, як би під її керівництвом ще глибше зрозуміти навколишній світ. Насправді ж ми мало любили ботаніку, та й не можу сказати, щоб і зоологія виграва­ла в нашій хлоп’ячій уяві привабливими веселковими барвами. Так от, любі діточки,— правила далі ботанічка,— для того, щоб збудити вашу цікавість до нового предмета, щоб продовжити добру тра­дицію наших старших класів, вам треба за літо зібрати колекцію комах. Ого,— перебив її Шумило,— та якщо всі школи візьмуться до цього діла, наступного літа вже не буде чого ловити… Пам’ятаєте, я розповідала вам, як збирати таку колекцію?..

Тепер і я згадав стоси невеликих коробок із скляним верхом, що припадали порохом у кабінеті зоології.А можна вдвох збирати одну колекцію? — схопився з місця Митько. Можна, тільки щоб і видно було, що її робили двоє. Така колекція має бути більшою і кращою… Тільки не так, як у минулому році.

Цим вона натякала на гербарій рідного краю, який треба було зібрати минулого літа. Тоді ми й не думали збирати його, а потім Митько таки знайшов якийсь гербарій, ми його підписали і здали, навіть не поцікавившись, що воно таке. А потім до школи прибіг стар­ший Митьків брат, з голосним скандалом забрав той альбом і нам’яв Митькові вуха. Виявилося, що то гербарій зовсім не рідного краю, бо містив зразки рослин Далекого Сходу, по-друге, він належав навіть і не Митьковому братові, а котромусь із його приятелів. А по-третє, з’ясувалося — приятель теж узяв його на два дні в себе на роботі. Чому тебе та колекція муляє? — запитав я Митька, коли йшли додому.— І звідки така зацікавленість? А тому, що тепер нас точно відпустять до моєї бабусі!

Тут слід зазначити, що ми з Митьком давно мріяли поїхати до Юрківки, села, де жила Митькова бабуся… Уявляєш собі? — казав Митько.— Ліс. А в лісі озеро. А на березі курінь. А в курені — ми. А поруч багаття. І казанок із юшкою. І роби собі, що хочеш. Хоч на голові стій. А кругом — ні душі.

Отож ми й докучали моїм батькам (Митькові були не проти), каню­чили мало не щодня: Відпустіть, ну відпустіть нас до бабусі!

Але батьки дуже сумнівались, чи піде це на користь у першу чергу самій бабусі, а потім уже нам. Уявляю, що вони там вироблятимуть,— хитала головою мама. Двоє лобуряк на голову старенькій жінці,— і собі докидав тато.

І тільки моя бабуся підтримувала нас: Не такій уже старенькій,— казала вона.— Ми з нею однолітки. Хоч і не старенька,— мовив тато,— а коли б вам, мамо, вони обоє сіли на шию на три тижні, то ще невідомо, якої б ви заспівали. О, я була б тільки щасливою,— не здавалась бабуся.— Село, річка, ліс, два юні джентельмени. Певно, я знову відчула б себе мо­лодою. Боюсь, що ненадовго,— обізвалась мама.— Господи, як ви мені вже набридли з цим селом! Невже ви хочете, Оксано Павлівно,— втрутивсь нарешті у роз­мову й Митько,— щоб ваш син, а заодно і його перший приятель ціле літо нудились у місті, де все кругом — і пилюга, і розжарені спекотні вулиці — навіває сумні думки і сприяє передчасному старінню наших організмів? — (Цю промову він підготував заздалегідь).— А хіба існує кращий відпочинок, ніж там, у селі, злитися з природою після важкої праці і успішного закінчення п’ятого класу? Не дуже-то ви й перепрацювались,— кволо посміхнулась мама. А того, хто не принесе першого вересня колекцію до школи, не переведуть у шостий клас. Так уже й не переведуть? — не повірила мама, але видно було, що Митькові слова таки надщербили її несхитність і стрілка маминої впевненості гойднулась у нашу сторону. А може, й просто двійку поставлять,— не здававсь Митько.— А кого порадує двійка у перший же день навчання? Це на весь навчальний рік може настрій зіпсувати. Еге ж,— знов усміхнулась мама,— вам зіпсуєш… Ну, то як? — звернулась до тата.

Я відчув, що дмухнуло сприятливим вітром. Та хай уже їдуть,— одмахнувсь він.— А то ж спокою не давати­муть ціле літо. Тільки щоб бабусю слухали. Ура! — закричали ми й вибігли з кухні, але в передпокої на мить затримались. Чула? Чула? — сміявсь тато.— «Передчасному старінню наших організмів», га? І настрій у них на цілий рік зіпсується! Ех, ти,— закинув я Митькові,— то це ж вони з нас глузують! Ага,— почухав він потилицю,— переборщили трохи. Ну, та нічого. Головне — мета досягнута… Не виходьте на зупинках із вагона,— кричала услід поїздові мама. Зразу ж дайте телеграму,— не відставала од неї бабуся. І не здумайте їсти ковбасу. Влітку вона може зіпсуватись,— і собі гукнула Митькова мама.

Ми чесно дотримувались усіх обмежень, які наклали на нас батьки: не висовувались із вікна, бо може продути; не стояли в тамбурі — мож­на випасти; не виходили на зупинках — можна відстати; не виймали гроші з кишень — можуть украсти; не їли ковбаси чи, не дай, Боже, консервів — можна отруїтись. Якщо оголосити весь список заборон до кінця, то виникне питання, що ж зрештою таки можна робити…

Спати ми поклалися на горішніх лавах. Лягай грошима до стіни,— шепнув мені Митько.

За інших обставин остання Митькова фраза прозвучала б навіть незрозуміло. Але тільки не зараз. Гроші в нас обох були в правих кишенях штанів. Мені довелося лягти долілиць.

Дорога, мандрівка, навіть зовсім недалека, викликає в нас відчуття якихось близьких, несподіваних і навіть таємничих подій.

А тут ми самі їхали аж куди — цілу ніч поїздом, потім ще треба години півтори автобусом. Це вам не туристський похід на один день, коли разом із класом ідуть майже всі викладачі школи…

Коли я прокинувся, вже розвидніло. Митько тихенько сопів із правицею в кишені, на столі видзвонювали склянки з чаєм, точніше з-під чаю. До речі,— зазирнув до купе провідник,— мені здається, зараз ваша станція, молоді люди.

Я штовхнув Митька і простяг руку по рюкзак.

Розділ II

Знайомство з майбутнім майстром спорту, а також з бабусею, ентузіастом музичної освіти і дідом Трохимом. А повітря? Відчуваєш? — мабуть, удесяте питав Митько, повер­нувши до мене сяюче обличчя. Відчуваю,— закашлявсь я, бо автобус, що проїхав повз нас, порс­нув мені в обличчя хмарою пилюги з-під коліс і кіптюги з вихлопної труби. Ото ж бо, в місті, кхе-кхе, зовсім, кхе-кхе, тьху ти, не таке,— вже не так бадьоро продовжував Митько.— От якби ще автобуси не ходили… Тоді, пройшовши сорок кілометрів пішки, ти й уваги не звертав би на повітря. Далеко ще? А онде бабусина хата,— сказав Митько, набираючи гордої пози: адже тут він відчував себе до деякої міри господарем. Хо-го! — пролунав за нашими спинами насмішкуватий голос.— Про яку втому може йти мова! Хіба такі хвацькі і відчайдушні мандрівники стомлюються? Хіба мають вони на це право?

Ми притьмом обернулись. Перед нами шкірив зуби юнак років чотирнадцяти, притримуючи лівою рукою пошарпаний велосипед. А яке чудове спорядження! — не вгавав він.— Які сачки! Сте­режіться, бідні метелики! А рюкзаки! Там, мабуть, харчів не на один місяць. Юні лівінгстони[1], безперечно, збилися з путі, адже Африка у зовсім протилежному напрямі. Яке щастя для бегемотів і нільських крокодилів! Ви їх усіх переловили б. Ну, чого тобі? — насупивсь Митько. Мені нічого. Я думав, це вам буде приємно познайомитися з май­стром велосипедного спорту міжнародного класу Василем Трошем. Звичайно, в майбутньому. Ну от, коли станеш майстром, ми з тобою і побалакаємо,— пообіцяв я йому. Мені кпини цього типа аж ніяк не сподобались.

Він скочив на свій велосипед і за мить здимів, мов і не було. Неприємний суб’єкт,— поділився враженням на наше нове знайомство Митько. Я заперечувати не став.

До бабусиної хати лишилось вже зовсім недалеко, коли попереду почулося якесь виття, та зразу ж і замовкло, затнулось на найвищій ноті. Це що? — запитав я. Не знаю,— стенув плечима Митько.— Може, корова якась чи бугай. Ніколи не думав, що корова може отак вити. О, ти не знаєш тутешніх корів,— пояснив Митько не зовсім упев­нено.— Від них усього можна чекати…

Дізнатися про коров’ячі здібності я не встиг, бо той самий звук почувся знов і знов урвався. Стривай, стривай,— наморщив лоба Митько.— Ось бабусина хата, а оце… Та ні… але ж, мабуть, таки так. Ну й дивак… Хоча…

Звісно, ця словесна плутанина нічого мені не пояснила, і я вже смикнув друга за рукав курточки, коли почув: «Митю, Митюню»,— і побачив, як старенька, огрядненька жінка із цебром у руці кинулась від клуні нам навстріч. Бабуню! Онучку!

Одведемо на мить наші очі від цієї зворушливої сцени і скорис­таємося з нагоди, щоб роззирнутися довкола. Ні, не вдалося, бо увагу мою негайно привернуло вікно через дорогу, звідки знов ревонуло. «Може, справді, корова забралася в хату, та й не знає, сердешна, як вилізти»,— подумав я. Гнате, Гнате, перестань, їй же бо! — загукала Митькова бабуся.— Перестань, дай хоч із онучком хвильку погомоніти. A-а, приїхав,— долинуло у відповідь. Нараз фіранка гойднулась, метнулася вбік, і ось уже у вікні з’явився розчервонілий вусатий здо­ровань із тромбоном у правиці.— Здоров, Дмитре!

Он воно що! То це ви! — зареготав Митько.— Здрастуйте, дядьку Гнате. Я так і не додумав, хто це. Точніше, спершу думав — ви, а потім, ні, думаю, не ви. Потім знов думаю — ви, а потім… Я, я, а хто ж,— доброзичливо розсміявсь вусань і розвів руками, мовби і собі дивуючись, що це він узявсь до такого заняття. По-вулич- ному звали його Фа-Дієзом. А ви ж позаминулого року на мандоліні грали. Так тихо було… І приємно. А, мандоліна,— одмахнувсь той.— Тромбон — оце, я тобі ска­жу, да! А я тобі скажу, Гнате,— вставила й собі бабуся,— досить уже на сьогодні. Та я ж і кінчаю. Все. Заради такого випадку… А це хто з тобою? — накинув цікавим оком на мене. Ой, і справді! — сплеснула руками бабуся. Я,— озвавсь я.

Отак і відбулося наше знайомство… Доброго здоров’ячка,— крикнув хтось із вулиці. Ну, починається,— прошепотів Митько.— Зараз півсела сюди збіжиться. Ходімо десь сховаємося,— і дременув не дуже ввічливо за хату. Я подавсь був за ним, але тут мене перепинив той же голос: Куди ж це ти, Митю, чи не впізнаєш мене?

Я озирнувсь. У хвіртку заходив дідок у темних смугастих штанях, вправлених у запилені чоботи, в синьому бувалому в бувальцях піджа­ку й кашкеті. А, драстуй, Гнатовичу,— одповіла Митькова бабуся, ступаючи в погріб. Здрастуйте,— зніяковіло привітався я. Ну і змінився ж ти,— хитнув головою дідок, зупиняючись серед двору. Га? — долинуло з погреба. Змінився, кажу, Демидівно, онучок твій,— повторив дідок, придивляючись до мене.— Підріс. Аякже, підріс,— радо погодилась бабуся, брязкаючи внизу посудом.— Ти ж його коли бачив, два роки тому? Еге ж, два роки. Ніби погладшав трохи… Та де там погладшав! Худющий, як і був. Е ні, який же він худющий. Опецькуватий… А то ж ніби й волосся було русяве, а це потемніло. Та де ж потемніло? — од того дива бабуся аж вилізла з погреба і кинула погляд на мене. Тьху, Трохиме, та чи ти не бачиш! Це ж не Митько! Отож-бо й видно, що не Митько,— охоче погодився той.— А хто ж? — поспитав жваво. Приятель його, Сергій. Разом приїхали. A-а,— спокійно, аж ніяк не дивуючись, мовив дідок.— Я й див­люсь — ніби не Митько. А воно й виходить, що Сергій. Да-а,— продов­жував, вмощуючись на приступці ґанку.— Зараз, улітку, всі своїх дітей кудись одсилають. То в табори, то ще десь, а як нема куди, то до бабусь. Оце й до Дмитрівни теж онук приїхав, старшенький, правда, за ваших,— Василь. Дак той на велосипеді ганяє. З собою ж і привіз,— розібраний. Бабуся до нього кинулась, мовляв: «Онучку мій рідний, як же давно не бачились». А він їй: «Обережно,— каже,— бабо, не чіпайте чемодана, бо в мене тут велосипед». Не встигла вона й слова сказать, як він уже той велосипед витягнув, склав у момент і хода з дворища. Дмитрівна в ґвалт: «Куди ж ти?!» А він тільки рукою махнув: мовляв, одчепись. А години за дві приїхав і каже: «Це в мене тренування такі, точно за графіком». Значить,— пояснив уже від себе дід,— як пробило, скажімо, першу годину чи яку там, то ти хоч спиш, хоч їси, а скачи на велосипеда й паняй, куди очі бачать. Отаке! Ну, а ви,— спитав,— теж на велосипедах ганять будете? Ні,— промимрив я.— Нам треба колекцію збирати… Митю,— загукала бабуся.— Ідіть їсти! Ви з дороги, певно, зголодніли? — посміхнулась до мене. Ще й як,— кинувсь до вмивальника Митько. Ну як там у вас, все гаразд удома? — цікавилась бабуся. Угу, все,— ствердно хитав головою Митько, запихаючись голуб­цем. А як доїхали? Добре,— одказував Митько, простягаючи руку до кварти з мо­локом. То чому ж тато не повідомив? — допитувалась бабуся.— Я когось зустріти послала б. От хоча б Гната або діда Трохима. Не знаю,— відповідав Митько, наливаючи собі киселю.— Ми й самі дивувалися. Телеграми не дали,— не вгамовувалась старенька. Телеграми! — скрикнув Митько. Ну так, що ж тут дивного! Телеграми! — мов йому замакітрилось, ще раз скрикнув Митько. Авжеж, телеграми. Та ти не переживай так. От сердешна дитина!

Я почав уже здогадуватись, до чого воно йдеться, і з підозрою поглянув на друга. Ох, я ж розтелепа! — скочив він на ноги, засовуючи руку в бо­кову кишеню курточки.— Ай-я-яй! — Ось же вона, тато написав! Я ж і подавсь був на пошту, а дорогою забіг по батарейки, а потім згадав про плівку, а потім… Забув про телеграму? — закінчила бабуся.— Еге ж? Еге ж. Ех ти,— провела рукою по Митьковій голові.— Наїлися? Наїлися, спасибі,— дружно закивали ми. А тепер куди? Та ще не знаємо. Може, погуляємо трохи чи на річку…

Розділ III Озеро. Змії люблять сіно.

…І ось уже ми йдемо, навантажені рюкзаками з їжею й усякою вся­чиною, туди, де за річкою шумить верховіття, де голубінь неба загля­дає в синь лісового озера, де птахи радіють погожій днині, куди вабить нас вільне життя. А головне,— казав дорогою Митько,— ти завважив, яка бабуся? Ні слова не сказала. Інша вже почала б: «Ой, та куди ж ви йдете? Та що вам там потрібно? Не купайтесь, бо втонете! Та не ходіть у ліс, бо заблукаєте!» А моя — ні слова. Так,— погодивсь я,— бабуня, що треба. А що нам у селі робити? Хлопців тут малувато, та й ті всі закло­потані,— то город сапають, то по господарству… А я, було, позаторік і собі спробував сапати, і що ж ти думаєш? Виполов якусь розсаду, а бур’яни полишив. Тут такі бур’яни ростуть, зовсім на бур’яни і не схожі. Подивишся,— ніби якась городина, а воно ні, виявляється. Так мене після того й близько до городу не підпускали. Хотів дров наруба­ти — поліняка відскочила й по лобі мене як трахне! Тиждень із ґулею ходив, а сокиру від мене ховати стали. Хотів навіть корову помогти доїти, так мало того, що вона хвицялась, як скажена, так іще й мою панамку зжувала. То ж позаторік! Ти ще малий був.

Проминувши поле, ми наблизились до річки. Зараз беремо праворуч,— хвилин за двадцять мовив Митько,— і стежечкою до самісінького озера.

Тільки-но ми звернули, як навстріч, прямо на нас, з-за дерев вихо­пивсь велосипед, і хлопець, що сидів на ньому, гукнув знайомим насмішкуватим голосом: Гей, мухолови, з дороги!

Ще навіть не зметикувавши, що воно й до чого, ми швидко одско- чили в сторону і лиш устигли побачити, як промайнула мимо спортив­на Василева майка. А щоб тобі колесо відпало! — кинув я вслід.— Ну чого він при­чепився до нас, Митю? А,— махнув він рукою.— Мало дурнів? Не зважай!

Неподалік, на пагорбі, видніла якась безформна купа. Ми кинулись уперед. Та це ж курінь був! — перший здогадавсь Митько. А сіна скільки! — радів я.— Та цей курінь відремонтувати — раз плюнути. І місцинка яка зручна. Цікаво, хто тут жив? Не підходь! — гукнув Митько і заходивсь бігати навколо купи паліччя й сіна, штрикаючи в неї з усіх боків держаком сачка. Що з тобою, Митю? — здивувавсь я. Нема! — вдоволено мовив приятель.— Тепер можна й ремонту вати. Чого нема? Змій! Вони, знаєш, як сіно люблять! Забереться й чекає, поки т на неї сядеш. І все! Взагалі, тут треба бути обережним,— говори Митько, випорожнюючи рюкзак.— Ліс усе-таки, хоч яка, а все ж глу хомань. Як укусить щось чи що скоїться — до села бігти далеченько.

Розділ IV

Таємничий і -бр-р-р-р який страшний. Хороший хлопець.

Нервові можуть далі не читати.

Ми приходили до озера щодня. Набирали харчів, дорогою ганяли із сачками за всякими мушками і один за одним. Біля озера вилеж вались на сонці і купались у теплій воді.

Але одного ранку відбулась подія, яка трохи змінила і наше ж тя, і наші подальші плани. Коли ми, як завжди, з галасом вискочи з-за дерев на берег, то побачили: в нашому озері купається якийсь х пець. Принесло ж сюди цього велосипедиста,— буркнув Митько.

Але той, уздрівши нас, хутко виліз на берег і весело загукав: Привіт дослідникам! І вам покупатися скортіло? Ех, водичка що треба! Це вам не річка! Добридень,— озвались ми трохи спантеличено, бо наші з н останні зустрічі не дуже схиляли до дружньої розмови. Та чого ви такі насурмонені обоє? Ще й досі сердитесь? А в бачу, серйозно захопилися відловом комах. Ну що ж, заради миру ось вам од мене подарунок,— він підняв з піску свої штани і, сяг ши в кишеню, витяг жовтий прозорий камінець.— Дивіться!

Ми з Митьком захоплено схилилися над Василевою долонею. Ух ти, це що? Не пізнаєте? Бурштин. Он бачите, ще й муха в ньому якась.

Справді, у жовтогарячому злитку застигла навіки маленька ком Ви знаєте, що таке бурштин? — вів далі Василь.— Це с дерев, що пролежала в землі мільйони років і закам’яніла. От у балтиці її повно, а в нас рідко трапляється. Так що ця знахідк велика цінність. Ти що, її тут знайшов? — не повірив я. А де ж, по-твоєму? От у цьому озері. Хотів було у краєзн музей здати, та передумав. Хай уже вам буде. Ви ж комах лекціонуєте. У цьому озері? — і собі здивувався Митько.— Отут?.. Ви вмієте зберігати таємниці? — Він суворо звів брови. Могила,— мерщій відгукнувся Митько. Щоб я маму й тата не бачив,— пробелькотів і я десь почуту клятву. Ну так от, хлопці. Озеро це незвичайне. Незвичайне? — пошепки повторили ми. Еге ж. Поганий поголос ходить про нього. Ви помітили, що сюди з села ніхто й не потикається? Бояться?! Еге ж. Звичайно, якщо кого спитаєш, так тобі й скажуть: мов­ляв, далеко, краще в річці купатись. А насправді всі аж тремтять, коли доводиться отут у воду лізти. Але чому ж, чому? А тому, що в озері…— він стишив голос,— хтось живе!

Ми здригнулись. Авжеж,— вів Василь далі.— По ночах, правда, не часто, виє страшно і зітхає «о-о-о-о-ох» — аж мороз по шкірі. Сам чув. А вдень не вилазить. А може, й вилазить, та ніхто не бачив. Он там берег травою поріс, а коло нас пісок. Минулого року пастухи тут корів напували. Аж чують — телятко так жалібно мукнуло. Вони туди, а за телятком тільки завирувало. І на піску сліди здоровенних лап, мов від крокодила. Та що ти! Точно! Але це ще не все. Ходімо зі мною.

Ми наблизились до кількох сосен, що в цьому місці росли біля самої води. Дивіться!

На стовбурах видніли глибокі подряпини, корені двох-трьох дерев були підриті, луска від кори вкривала землю.

Заніміло спозирали ми цю картину. От і подумайте, хто б це міг бути. Ви знаєте що-небудь про Лox- Несс?Та щось таке чули.; Це озеро в Шотландії. І живе там дивна і здоровенна тварина, от приблизно… Ну, та не буду робити припущень. Це ще не доведено. Ну, а тепер пробачайте, мені час. Бувайте! Ще побачимось.

Він миттю надів штани і витяг з-за кущів велосипед:

—У мене тренування. За графіком. Що ти на це скажеш? — запитав Митько, коли Василь уже зник з-перед очей. Та хто його знає, може, це все неправда. Якось не віриться. Сергію, а якщо нам… Що нам? Таки оселитися коло озера і самим простежити… за отим от… Так тебе бабуся і відпустить! Чекай! А якщо відпустить? Звичайно, це було б зовсім непогано! І ночувати там? Там. Адже Василь сказав, що воно тільки вночі вилазить. І курінь у нас такий, самим собі заздрити можна. Хоч зимуй там. Взя­ти з собою ковдри. Зараз же тепло. Еге ж, тепло. Це в хаті тепло! Та не замерзнемо. Не бійся. Я і не боюсь. А от бабуся…

Веру її на себе. Хіба може бабуся чогось не зробити заради свого онука?

Розділ V Я вкриваю себе ганьбою. Великий зоолог.

І ми рушили до озера.

Попереду весело вистрибував Митько, за ним із рядном і ковдрами човпав я. Клунок зв’язали один і домовились нести його по черзі.

А якщо то й справді якийсь звір? — обернувсь до мене Митько було б здорово! І ми першими його побачимо.

Ну, побачимо, а далі? — я був настроєний скептично.Сфотографуємо! А далі? У школу знімок привеземо. Ото переполох зчиниться! Всі повми­рають од заздрощів. І ми тільки вдвох будемо на уроки ходити. Чому це? Усі ж повмирають. Ет, тобі аби смішки. Несерйозна ти людина. В ботанічки улюб­леними учнями станемо,— мріяв він. І вона негайно пошле свого улюбленого учня на районну олім­піаду, де він урочисто завоює останнє місце, і одразу знову стане зви­чайним Дмитром Омельчуком, посередністю навчання та праці. Посередністю! — зобидивсь Митько.— У тебе в самого трійки з фізкультури. За минулий рік. А в тебе з малювання. Бо це ти мені в останньому малюнку дерева синім олівцем розфарбував, та ще й домалював невідомо що. А ти мене за ногу смикав, коли я на оцінку підтягувався. Ти поглянув би на себе! Жодного разу підтягнутись не зміг. Бо із сил вибився. А в тебе пика такого ж кольору, як і дерева, стала, коли ти той малюнок побачив.

Але тут ми обоє стали так сміятись, згадуючи вирази обличчя одне одного, що назрілий був настрій для сварки миттю щез. Давай я понесу,— примирливо запропонував Митько й завдав клунок собі на плечі.

Ми вирішили по черзі вартувати, щоб чудовисько зненацька не напало на нас, чи хоча б не проґавити його, якщо воно вилізе з води. Я піду посплю,— мовив надвечір Митько,— а о другій годині ночі зміню тебе. Як же ти прокинешся о другій? У нас навіть годинника немає. Не проґавлю, не бійсь. А взагалі, як набридне, то розбуди мене.—

І Митько зник у курені.

Довго сидів я біля багаття і дививсь, як темрява полонить ліс..

‘Скептично — з недовірою, сумнівом в істинності чогось.

Запала тиша. Стало моторошно. «Ну чого ти!» — втішала думка серце, але те не слухалось, билося дужче. Я підвівся і знічев’я почимчикував до води…

Мовчазний таємничий ліс оточував мене зусібіч. Величезні дерева казковими велетами заступали путь. Вмить я пройнявся відчуттям власної мізерності, і несподівані мислі зароїлись у голові: «Ну що я,— думалось мені,— у порівнянні з кількома деревами — ще менша комаха! А в порівнянні з цілим лісом? Якийсь мікроб. А в порівнянні з земною кулею?» І од цього мені стало гірко-гірко… І ще страшніше. Я мерщій почовгав назад, боячись зиркнути в сторону, і дививсь лиш поперед себе, на прокладений моїм ліхтариком серед ночі промінь світла. А якщо тут і справді живе якийсь звір і зараз він чатує десь поруч? Згадались домівка, татусь, мама… Я позіхнув.

Рідна мати моя,— вичавив із себе якісь жалюгідні звуки,— Ти ночей недоспала…

«Ух…— опустився я на землю, спершись спиною на курінь.— І я недосипаю,— позіхнув знову.— Вартую… А що? Невідомо. А можна було б і доспати. От зараз заплющу на хвилинку очі. Отак. Як при­ємно… Ще трошки…»— голова моя схиляється на груди.

Скільки так я просидів, не знаю, коли це: Ага! — чую сердитий голос.— Спиш, значить!

Спросоння схоплююсь на ноги і просто перед собою бачу розлючене Митькове обличчя. Ну, пробач, Митю,— почервонів я.— Лиш на хвилинку присів. Маму згадав. Та згадуй собі кого хочеш! А на посту спати не смій! Хіба тобі можна доручити серйозну справу!.. Іди спи, мамій. Я постою. Нічого не бачив? Ні… Звичайно, за спанням і дивитись нема коли…

Приголомшений, картаючи себе за негідний вчинок, я принишк у

курені. Сонливість геть полишила мене…

Докори совісті люто вгризались у мою душу, шматували її на дрібні клаптики. Зрештою я не витримав. Митю,— гукнув несміливо.

Відповіді не почув.

«Мовчить,— подумав я.— Ображається. Так мені й треба».

Полежав іще хвилин п’ять, тоді вибравсь назовні.

Вже займалося на світ. Ледь куріло багаття, легкий вітерець ко­лошкав сивий попіл. Згорнувшись калачиком,— спиною до куреня,— Митько солодко спав.

Я витягнув ковдру, обережно вкрив товариша й поліз усередину.

Вранці, прокинувшись, ми побігли до озера вмитись. І тут Митько став мов укопаний, а я з розгону наштовхнувся на нього. Дивись,— тихо сказав він мені.

На вогкому піску коло самої води хижо вимальовувались відбитки здоровенних і страшних лап. Як у крокодила,— визначив я, нервово озираючись на озеро. Значить, не збрехав,— хрипко додав Митько.

Це дало поштовх до роботи Митьковому мозкові. Сергію,— почув я увечері того ж таки дня. Ночували ми вже в селі. Чого тобі?.. Треба нам книжки взяти в бібліотеці. Правильно, підемо завтра, наберемо — фантастику яку-небудь, про шпигунів… Та ні, Сергію, я не про те. Книжки із зоології. Зоології? Ти що, здурів? Мало тобі колекції, мало тобі ботаніки, мало тобі нашої вчительки? Забув, як ти сам з її уроків тікав? Так то ж ботаніка. А зоологія, по-твоєму, краща? Я одного разу поглянув у підруч­ник — там якісь кишечнопорожнинні, гадюки — бридота одна! От-от. Так до твого відома, зоологія — наука про весь тваринний світ. Отже, в ній ми обов’язково знайдемо щось підходяще і для нас, цебто про те, що живе в цьому озері. Ти думаєш? — уже серйозніше глянув я на Митька…

Розділ VI

Ну й Митько! Скажіть, які молодці,— дивувалась бібліотекарка, коли ми втре­тє прийшли міняти книжки.— Цілими днями читають. А ви не пере­втомитесь? Авжеж, молодці,— бурмотів, виходячи з бібліотеки, Митько.— Скільки читати — а глузду можна з’їхати. Невже тобі нецікаво? — питав я. Звичайно, цікаво. От тільки не звик я подовгу над книжками сидіти. Це ж подумати тільки — дев’ята за якийсь тиждень.

А на восьмий день вивчення зоології Митько висловив сміливе наукове припущення, яке я захоплено сприйняв. Слухай ось,— Митько втупився у книжку.— «Багато віків серед жителів східної частини Індонезії ходили легенди про страшних, нена­жерливих драконів. Казали, що з пащ їхніх вилітає вогонь, а здобич вони вбивають одним поглядом злих очей.

Голландські вчені, котрі записали ці розповіді, звісно, не повірили в їх правдивість. Однак ученим здалося, що опис жахливих драконів нагадує давно вимерлих хижаків-динозаврів.

У 1912 році ці розповіді підтвердив один голландський льотчик. Він був першим європейцем, який на власні очі побачив драконів ост­рова Комодо. Літак його здійснив вимушену посадку, і кілька місяців цей чоловік прожив буквально в оточенні гігантських химер. Однак його розповідям теж не повірили, бо льотчик повернувся звідти нібито із розладнанням нервової системи». Я думаю! — жахнувся я. «Після Першої світової війни,— оком не зморгнув Митько,— вчені вирішили таки до кінця розібратися у цій загадковій проблемі «динозаврів». І, нарешті, в двадцятих роках нашого століття на ост­рові Комодо Зондського архіпелагу було спіймано цього дракона. Ним виявилась гігантська ящірка, або ж варан. Не злякатись чотириметро­вого гіганта важко.. Колір шкіри буро-чорний. З грізної ікластої пащі безперестанку вилітає яскраво-оранжевий роздвоєний язик, люто див­ляться блискучі чорні очі.

Варан ступає сильними лапами, тіло його піднято над землею, волочиться лише хвіст. Сила в цьому хвості страшна. Дослідники ба­чили, як одним ударом варан збиває кабана, валить з ніг оленя…» От би й собі там побувати,— в захваті мовив я. «Гігантський варан,— не звернув на мене ніякісінької уваги Митько,— був відомий ученим з палеонтологічних знахідок (палеонто­логія — це наука, що вивчає викопні організми) … е-е, знахідок в Ав­стралії, в шарах мезозойської ери. Вважалося, що він повністю вимер теж більше, ніж п’ятдесят мільйонів років тому». Ти можеш заперечити,— вів далі Митько,— он де той Зондський архіпелаг і Мозамбікська протока. Мовляв, там є умови, щоб зберегти­ся кому завгодно. А між тим ось, у басейнах рік Волги, Дону й Уралу живе невелике, завбільшки, як щур, звірятко — хохуля. Так от ця сама хохуля — давній за походженням вид третинного періоду, що зберігся до наших днів. До речі, сучасник мастодонта. І, нарешті, лох-несське чудовисько, про яке ми вже прекрасно знаємо, у Шотландії. А це набагато північніше від України.

От які факти знайшов я за ці дні. А скільки, певно, ми ще зна­йдемо! Так ти хочеш сказати…— у захваті скочив я на ноги. Так, Сергійку. Саме це я і хочу сказати. У нашому озері живе давній звір, якого, може, вважають за давно вимерлого. Адже і озеро наше давнє, про що свідчить отой шматочок бурштину. Поглянь лише на карту палеозойської ери. Дивись — тут і звірозубий плазун, і хижий диноцефал. Та що там казати! А от карта мезозою. Дивись: у наших краях якраз море межує із сушею. А може, на місці нашого озера саме було доісторичне прісноводне болото? Тож тут міг жити хто завгодно. А скільки довкола нашого озера папороті, ти помітив?

Мені од усього цього аж дух перехопило. Митьку,— закричав я,— Митьку, ти уявляєш, перед яким відкриттям ми стоїмо? Приблизно… Ні, ти нічого не уявляєш. Це ж надзвичайно! Ти, Митько… Ну й Митько!

Ото життя пішло в нас!

Удень ми тільки й сиділи над книжками, сперечались, робили різноманітні припущення і бігали до бібліотеки, а надвечір рушали до нашого озера.

Палеозойська, мезозойська ери, карбонський, пермський, юрський, тріасовий періоди дивилися на нас зі сторінок томів викопними потво­рами, а ми намагалися вичитати, вгадати, хто з них був предком нашого озерного жителя…

Якось, коли ми прогулювались берегом, Митько сказав: Ти знаєш, що мені спало на думку? Що? Село наше зветься Юрківкою через те… Ну, бо від юрського періоду. Ти, Митю, мабуть, уже зовсім здурів. Завчився. Точно-точно, якийсь зв’язок тут є. І хто ж, по-твоєму, так його назвав? Люди, які раніше тут жили. Коли раніше, в юрському періоді? Тут самі ящери тоді жили. Мабуть, ящери його так і назвали, правда? Хай, думають, раз ми жи­вемо в юрському періоді, то й село, що тут буде, зватиметься Юрків­кою. Приїде колись сюди Митько, нас добрим словом згадає. Так? Смійся, смійся… Та ти не переживай, Митю(— заспокоїв я його.— Ти знаєш, що я придумав? Назвати оцього-от,— показав на озеро,— котрий отут живе, Митькозавром. На твою честь. От здорово! — зашарівсь Митько. Але тут же запитав: — А чому саме на мою? Адже ми з тобою разом гм… працюємо. Але ж головний у нашій експедиції ти. Е ні, не згоден. Хай буде… Хай буде, скажімо, Митькозавр Сте- ценка. А й справді. Диви, як добре — Митькозавр Стеценка.із Юрків- ки. Ой, дивись…

За три кроки від нас лежало безладно кілька воронячих пір’їн і біля самої води знову чітко вирізьблялись на піску таємничі сліди. А вранці їх не було,— згадав я.— Отже, воно вилазило удень. Та ще й ворону зжерло,— підхопив Митько.

Розділ VII Операція «Курка» провалюється разом із дідом Трохимом. Я колись книгу читав,— задумливо сказав увечері Митько.— Так там писалося про те, як на тигрів полюють. Мисливець прив’язує до дерева козеня, а сам сидить у засідці. Козеняті хочеться додому, воно бігає круг дерева на прив’язі і жалібно мекає. А десь поблизу гуляє собі тигр. Він чує — хтось мекає, і думає: «Це, мабуть, козеня. Піду-но я його з’їм». От він біжить до дерева, а мисливець із засідки — ба-бах! Тигр — догори лапами, а щасливе козеня відпускають додому. А деякі племена,— на льоту вловив я Митькову думку,— риють на стежці, якою звірі ходять на водопій, здоровенну яму, а іноді ще й вбивають у дно загострену вгорі коляку, а яму прикривають гілками і листям чи піском. Іде собі якийсь лев чи хто, ступив на гілки і — готово! Думки читаєш! — радо згукнув Митько.— Ми ці обидва способи поєднаємо. А козеня де взяти? Ото ж бо,— спохмурнів він.— Козенят я тут не бачиц. Кози є, але ж кози ніхто не дасть. А може,— проясніло його лице,— мотузку на роги та в ліс, а вранці відведемо назад? Е ні, я не згоден. Я вже якось у дитинстві пробував визволяти козу, так вона за мною гналася хтозна-куди. Та ще й у ліс її тягти… Вона ж не дурна. Твоя правда,— скрушно хитнув Митя головою, але по тому, як він стрепенувсь, я одразу ж здогадався: є ще одна ідея…

Довірливо дивлячись мені в очі, Митько запропонував: А якщо ми прив’яжемо тебе? Тобто як це? — вибалушивсь я. Мотузкою, як же ще! А де взять її — я знаю. У клуні висить… Ти що, жартуєш? — не повірив я власним вухам. Та які жарти? Чим ти гірший? Мекатимеш потрошку, здалеку й не видно, хто це. Може, воно вилізе з озера, щоб роздивитись. Га? І якраз у яму втрапить. А ми вже вириємо, постараємось. Та ти, мабуть, сказився,— обурився я, доп’явши, що Митько й не думає жартувати.— Чим я гірший за якусь там козу? А чим ти гірший? Навіть кращий, розумник такий! Мене! До дерева! Мотузкою! А як воно ззаду підкрадеться чи збоку? Ти подумав? Себе прив’язуй! Хай буду я,— хоробро погодивсь Митько.— Я не якийсь там егоїст. Я згоден. Хоча, ти знаєш, мені здається, можна і не прив’язу­вати. Козу — інша справа, вона втекла б. А мене можна не прив’язу­вати. Я і так посиджу. Та гаразд уже,— охолов я.— А чому обов’язково комусь із нас? Може, курку? Нічим не гірша. Ворон же воно хрумає! Молодець! — вигукнув Митько.— Звичайно, курку! І мороки набагато менше.— І по хвильці додав: — Та й безпечніше.

Курка, яку ми наділили довір’ям виступити в ролі кози, розуміла, що питання про її життя чи смерть стало руба, і чинила шалений опір. Вона бігала із страшенною швидкістю по дворищу, несамовито крича­ла і била крилами. Ху ти,— мовив, одхекуючись, Митько.— Та вона ж бігає, як коняка. Таку курку можна у воза впрягати! Це хіба курка! — згоджувався і я, підводячись після невдалого кидка.— Це ж страус!

І ми знову якомога лагідніше заводили: Ціп-ціп-ціп-ціп-ціп! Тю-тю-тю-тю!

Проте курка відбігала на безпечну відстань і осудливо стежила за нами. Та ну її,— не витримав перший я.— Всі коліна пооббивав. Зараз, зараз ми її,— не здававсь Митько, виносячи з хати ковдру,— у куток притиснемо, поки бабуся не прийшла.

На цей раз ми таки загнали птаху (і хто тільки назвав її свійською?) між курником і клунею і накрили рядном. Єсть! — вдоволено скрикнув Митько, засовуючи її в мішок, і тут же загорлав: — Ой-ой-ой! Вона ще й дзьобається! Ну от бачиш,— співчутливо сказав я.— А якби коза? Ото б намучились!

—Та й то,— відповів Митько.— Бери лопату і ходімо мерщій, поки ніхто не бачить. Та зерна прихопи… Ну що, Митю, може, вистачить? — я стояв по пояс у щойно виритій ямі і втирав чоло. Та де там вистачить? Йому звідси вилізти все одно, що тьху! До речі, оті варани, що я тобі казав, то вони навіть на нижні гілки дерев залазять і хапають мавп. Нічого собі новину ти приберіг,— пощулився я.— Заспокоїв. Що ж нам тепер, десь у верховітті жити? Гніздо собі, може, звити чи дупло видовбать? Та він на людей побоїться… Побоїться! Бачив, лапища які. Та йому людину ковтнути, що собаці гавкнуть. А до нас хто в курені жив? — промайнув у мене жахливий здогад. Звідки я знаю. Може, турист який. А де ж він тепер? Де? Додому поїхав! Додому! А може,— важко сковтнув я,— воно його з’їло. З’їло? — злякався Митько.— Що це ти верзеш? Хто тобі сказав? Невже, думаєш, і справді… А що?— опустивсь на землю.— Може, й так… А речі? Речі хоч які лишились би. Не могло ж воно його разом із речами! Були речі,— промимрив я, відчуваючи, як сорочка липне до спи­ни.—Сандаля. Отут же, біля куреня лежала. Сандаля? Чому ж ти мовчав? А що мені було — кричати на весь ліс? Теж мені знахідка! І куди ти її подів? У вогнище вкинув. У перший же день. Вона ще так кадила добре від комарів. Ай-я-яй! — мало не застогнав мій друг.— Спалив речовий доказ! Оце, може, й усе, що від людини залишилось. Хоч би пам’ять рідним була. Дуже б вони тішилися тією пам’яттю. Черства ти людина! Егоїст! А якби тебе з’їло, то твоя мама й сан­далі була б рада. Та цур тобі, Митю! Що ти кажеш таке? А що? — розпалювавсь ще більше Митько.— Рада була б! Та стривай!.. Щось ти вже сильно, теє, перегнув. Чому перегнув? Приїхав якийсь науковець, професор, а то й ака­демік. А може, просто ентузіаст-природолюб. Теж дізнався, що в озері хтось живе, й вирішив спостерігати, як і ми. Збудував курінь, сів відпочити, помилуватися природою, скинув одну сандалю, а тут воно його — хап! І готово. Еге, бач, як воно обертається,— роздумливо подав голос я.— Хо­ча ні, Митю, ні. Якби тут людина пропала, то вже й шукали б її усі, і міліції понаїхало б. А нас і на гарматний постріл сюди не підпустили б. Авжеж,— зрадів Митько.— Та цього просто не може бути. Давай я тебе зміню.

Я охоче виліз із ями й подав лопату другові.

Роботу закінчили аж надвечір, бо Митько наполіг, щоб вибрану землю однести геть, «інакше воно здогадається, що раз є купа землі, мусить бути і яма». Ху, ну й ну,— стомлено хитав я головою, дмухаючи на стерті долоні. Ямка — будь здоров! Хоч слона лови. От іще кілка треба вбити. Та ти що — кілка! Воно ж загине, а нам потрібне живе…

Ми витягли птаху з мішка й прив’язали мотузкою до дерева. Однак курка, стомлена вранішніми переживаннями або ж здогадавшись, що служить приманкою, кудкудакати не хотіла. Ти бачив таке? — дратувавсь Митько.—Вона вже заніміла, як до діла дійшло. Ну, квокчи ж, ну, ну, отак-от: кво-кво-кво-кво-кво. Перестань. У неї і так психічна травма. Хай заспокоїться, а тоді, може, й заквокче. Однак не завадило б і повечеряти. Звичайно,— згодивсь товариш.— Що то нам Бог послав, точні­ше, бабуся підкинула?

Ми, що мріяли готувати смачну поживну юшку, їсти смажену рибу, виловлену власними руками, тепер змушені запихатись пирогами з квасолею. Яка юшка! Яка риба! Події останнього часу стали розвива­тися з такою швидкістю, що навіть вудки закинути — і то не було віль­ної хвилини. А хто обіцяв юшку в казанку над полум’ям? — усе ж запитав я в Митька.

Той невдоволено зашурхотів соломою: Овва! Юшки! Ти ж бачиш, що робиться. То в село, то з села, то в бібліотеку, то на озеро. То курку кради, то яму рий. Ніколи й угору глянути.

Тим часом споночіло. Швидше б ми його побачили,— мовив Митько,— а то прив’язані до цього куреня, як та курка до дерева. До речі, вона так і не думає квоктати. Хай собі. Скоріше б воно вже вилазило. Стривай-но,— стишив Митько голос.— Диви… Та це ж людина! — вигукнув я, але було вже пізно: чоловік, зойкнувши, повалився униз. От лиха година! — крикнув я, вискакуючи з куреня.— Хто це? Що з вами? Ви цілі? Та здається,— озвався сердитий голос діда Трохима, і над краєм ями з’явилась його голова.— От чортяка,— мовив дід, вилізши наго­ру.— Мало в’язи не скрутив. І хто його таке ямище вирив? А це, дідусю…— почав був я, але побачив, як Митько показує мені кулака, і зрозумів, що дідові й справді ні до чого знати правду. Це, дідусю,— пробелькотів Митько,— ми й самі не знаємо хто. То не було, не було, а то враз з’явилась. І навіщо це хтось вирив, поняття не маємо! Ще й таку здоровенну. Ти не знаєш, Сергію? Нє-е. От біда,— зітхнув дід.— А бабуся ж вам молочка передала. Так оце й вилилось усе. Молочка,— облизнувсь Митько.— І багато? Повний бідончик. А може, не все вилилось? Та ні, все. Жаль,— гірко зітхнув Митько.— Ех, якби знати, хто це,— нещиро правив далі.— Я йому б… Авжеж,— хитав головою дід.— Ну як вам тут, добре? — ціка­вивсь, прямуючи до куреня. Добре, дідусю. Може, ви лимонаду хочете? — піддобрювались ми. Ні, дякую, не хочу. А от водички випив би, є у вас водичка? Є, дідуню, ось,— мовив я, зачерпнувши кухлем з відра. Спасибі,— лагідно подякував той.— Ну, а лопатка вам уже не потрібна? Лопатка? — зашарівсь Митько. Еге ж, лопатка. Он вона й лежить. Ай справді, лопата,— дурнувато гигикнув я. А то бабуся шукала сьогодні. А лопата, бач, у вас. Ви, мабуть, черви копали? От-от, черви. Рибу ловити,— випалив Митько. Ну й багато вловили? Та не, не дуже, щось кльову не було. А оце ще й курка пропала. Чи вкрав хтось, чи собака який придушив.

І саме в цей момент капосна курка, що, мабуть, задрімала під дере­вом, мовби почула, що йдеться про неї, і стала несамовито квоктати. Ти бач,— наче не вірячи власним вухам, дивувавсь дід.— Здається, курка. Курка, дідуню, курка,— хутко запевнив його Митько.— Ми оце прийшли з села, бачимо — бігає отут. Так ми її до дерева прив’язали. Ой-йой, це ж куди забігла! — розвів руками дід.— Якось віддав я сестрі котика свого на кілька днів, а сестра живе кілометрів за п’ят­надцять од Юрківки. Сіла, значить, на автобус і поїхала. Коли це минає неповний тиждень, чую — нявчить щось уранці під дверима. Глядь — а то Мурчик мій. Набридло, видать, у сестри, то він до мене й прибіг. А оце, значить, і курочка так само. Полюбила вас кріпко, видать. То ви її завтра принесете? Принесемо, принесемо,— спантеличено запевняли ми. І лопатку тоді я сьогодні брати не буду, бо ж ви, мабуть, і яму хочете закидать, а то ще втелющиться хтось ізнов та в’язи скрутить. А я вже піду. Посидьте, дідусю, ще,— улесливо завели ми. Та ні, піду. Пізненько вже. А це, бач, хотів молочка вам прине­сти. Ну, бувайте. До побачення, дідусю. До завтрього, спасибі вам,— кволо відповіли ми. І кебетний же дідуган,— мовив по хвилі Митько. Все зрозумів. Та тут уже нічого не вдієш. Добре, що кілка не вбили, як ти казав. Авжеж, це ще дідові пощастило.

На цьому ми й погодились.

Розділ VIII Нічний гість. Негативні наслідки навчання уві сні.

А може, Митю, то все вигадки? Аякже, вигадки…— договорити він не встиг.

Голосний і тривожний рев розлігся над озером, вдарив у курінь, рвонувсь увись, і вже далеко-далеко такою самою тривогою й незбаг­ненністю озвався ліс: «О-о-у-у-у-у».

Митько скочив на ноги: Ти чув?

З ліхтариками у руках ми кинулись до берега. Тільки разом,— на ходу кричав Митько.— Як з одним щось трапиться, другий поможе.

Попереду щось голосно плюснуло. Туди! — тривожно озвалось у мене в животі.

Пробігши ще трохи, ми засапано зупинились. Метрах в семи од берега щось булькало. Он,— присвітив я бульбашки, що з’являлися на поверхні. Воно,— потвердив Митько, трохи непевно ступаючи у воду. Куди? — схопив я його за руку.— Ти що?

Ми стояли по коліна у воді і дивились на ті дивні бульбашки. Ще хвилина, і все затихло. Ну от,— порушив мовчанку Митько.— Все. Ех, така нагода! Схопило б тебе за ногу, була б тобі нагода!.. А всі великі дослідники! Багато б вони відкрили, якби не ризи­кували? Багато? А ти все зіпсував! Та якби вони були такі, як ти, світ, мабуть, не знав би й половини того, що знає тепер! Такі, як я! Так, виходить, я винен у тому, що не пустив тебе, мо­же, на певну смерть? А коли б воно тебе вхопило, мені що, ліхтариком його по голові бити? Воно і мене разом із ліхтариком проковтнуло б! Ну добре… Це я так, спересердя,— промимрив Митько.— Тс-с-с,— прошепотів, торкнувшись мого плеча. Що? В кущах зашаруділо. Та, вже вчувається,— махнув я рукою.— Ходімо. Ходім.

Ми повернулися до куреня, і я заліз усередину. Ну то вигадки чи не вигадки? — з’єхидничав Митько. Мабуть, таки правда. «Мабуть»… Ще й зараз не вірить! Хочеш, я тобі почитаю? Я хочу спати. То ти засинай, а я читатиму. Про палеозойську еру, згода? Читай, краще запам’ятаю. То слухай: «Якби ми з вами опинились у лісі кам’яно-вугільно­го періоду, то навряд чи у вас склалося б приємне враження…»

«Цікаво,— думав я під Митькове бурмотіння,— хто ж усе-таки живе в нашому озері? Чи дізнаємось ми про це коли-небудь?» «…Іноді в повітрі пролітали величезні хижі бабки, розмахом крил до сімдесяти п’яти сантиметрів…» — усе тихше й тихше звучав голос мого друга…

Я брів болотом… коли-не-коли наді мною пролітали бабки з розма­хом крил до сімдесяти п’яти сантиметрів, а здоровенні павуки, тарга­ни та скорпіони сердито блимали з густих чагарників. Ось неподалік почувся плюскіт води: якась тварюка насилу виповзла на берег з рибиною в пащі. «Стегоцефал,— безпомилково визначив я.— Перші наземні хребетні».

Десь неподалік затріщали гілки, все ближче та ближче — на відкриту галявину вискочило двоноге страховисько, разів у три вище за мене, і вишкірило зуби. «Тиранозавр,— жахнувсь я,— страшний ворог усіх наземних тварин. Але ж він повинен з’явитись пізніше. Хоча б років так мільйонів за сорок». Але роздумувати було ніко­ли. Хижо прискаливши око, тварюка кинулась на мене. Хутко зірвав я з плеча рушницю, приціливсь, і тут тільки помітив, що в руках у мене не зброя, а сачок… Ось іще один крок могутніх лап, хижак хапає мене передньою кінцівкою за руку… А-а-а-а,— б’є мій зойк у верхівки дерев. Роззявляється страшна паща і Митьковим голосом кричить: Сергію, Сергію, що з тобою, га? Прокинься, Сергійку!

Розплющую очі… Тобі що, снилося щось страшне? Нічого мені не снилося,— сердито одказую.

Він вимкнув ліхтарик і ліг поруч. На добраніч. Нічого собі,— добра ніч,— відповів я.— Мало не вмер од переля­ку через твої читання.

Спали ми без пригод.

Розділ IX Таємниця лісового озера.

Після того випадку Митькозавр більше не з’являвся. Може, він потонув,— висловив я припущення, але Митько так на мене поглянув, що я в ту ж мить пройнявся вірою у вічне існуван­ня тієї потвори.

У нашому житті ніяких змін не відбулося. Ми, як і раніш, сиділи за книжками, доводили один одному свою точку зору й майже щодня ночували в курені.

У Фа-Дієза щез тромбон, і дядько Гнат оплакував його зникнення, мовби пропала його рідна дитина. Подейкували, що то розстарався хтось із доведених до відчаю сусідів. Проте через два дні тромбон зна­йшовся: висів просто на штахетині. Радості Фа-Дієзовій не було меж. Відтоді він грав з іще більшим натхненням, але вже при зачинених дверях і вікнах.

Митькова бабуся не могла нами нахвалитися. Ну й онучки ж у мене,— казала вона.— Тихі, сумирні, слухняні, посидючі. А книжки як люблять! Чого батьки на них жаліються — не розумію. Це ж щастя — таких діточок мати. Жах,— сказав якось Митько.— Якби наша Ірина Семенівна знала, як ми тут зубримо її предмет, вона, мабуть, на три роки вперед поста­вила б нам п’ятірки… А ти нічого не помітив? — примружив я очі. А що саме? А те, що вперше ти назвав нашу ботанічку Іриною Семенівною,— єхидно зауважив я. Ай справді,— засміявся він.

А дні минали. Час було збиратися додому. А що, якби ми його справді побачили? — якось запитав я.

Ми сиділи біля нашого куреня і дивились, як ніч спадає на ліс. Треба було б спробувати спіймати,— рішуче відповів Митько. Скоріше воно тебе спіймає. Тоді хоча б сфотографувати… Потім здати фотографію до Ака­демії наук із описом усіх наших пригод. Класифікувати його — за фо­тографією це неважко. Оце було б відкриття!.. Уявляєш, вмикає наша Ірина Семенівна радіо, а там: «Учні шостого «Б» класу середньої шко­ли міста Києва Дмитро Омельчук і Сергій Стеценко в результаті три­валого пошуку…» Може, ще й по медалі… Мабуть, «За відвагу». «За відвагу»? Яка ж у нас відвага? От скажи мені, було таке, щоб ти, поки ми отут, дуже-дуже боявся? Так боявся, щоб аж коліна трусились. Було? Було,— сказав Митько.— Коли булькало… Лізти хотів, але боявся — страх один. І я боявся. Аж тремтів. Тихше, Сергію,— почув я шепіт друга.— Здається, там он… Диви…

Я мерщій обернувсь і теж вловив якийсь неясний рух. Коло самої води. Хапай ліхтарик,— защепотів Митько,— тільки не вмикай, щоб не побачило світла. За мною!..

На слабких ногах я виваливсь із кущів, натис на кнопку ліхтарика й завмер…

Водою пливло щось надзвичайне, неймовірне і дуже доісторичне. Це я зрозумів одразу. На поверхні видніла лише голова, але що то бу­ла за голова!.. Ось потвора повернулася до нас, і блимнули червонясто два великих ока. Між ними стирчав хижий ріг. З напіврозкритої пащі виглядали гостренні білі зуби…

—У-у-у-у,— люто завила мордяка і стала наближатись…

І ми вже було кинулись бігти, коли це Митько вкляк на місці. Ні! — мовив він, важко переводячи дух.— Ні! Крім нас же ніхто його не бачив… Я не побіжу! Щоб потім розказати!.. Яке воно… У-у-у-у! — ревонуло страхіття ще раз. А! Лякати! То ти нас лякати! — несподівано заверещав непри­родно тонким голосом Митько і, кинувши поглядом по берегу, вхопив каменюку і пожбурив нею в оту голову.

Четвертим чи п’ятим каменем він таки влучив у голову. Щось у ній голосно тріснуло і… ми побачили, що ріг, отой страшний ріг, який стирчав між очей, зламався. А-а-х-х! — тільки й мовив я.— Оце удар!

Із тварюкою в цей час діялося щось дивне. Вона смикнулась в один бік, у другий і пішла під воду. Втекла! Втекла! — радо підстрибнув я.

Проте вода там, де зник Митькозавр, хлюпала й булькала, і ми зро­зуміли: звір лише пірнув. Ось голова його знов з’явилась на поверхні і раптом людським голосом загорлала: Рятуйте! Рятуйте! Тону!.. Василь? — безтямно глянув я на друга, проте одразу ж здогадав­ся: — Воно його проковтнуло! Живого!

І тут я побачив, що Митько скидає джинси. Туфлі поруч із ліхта­риком уже лежали на піску. Куди ти? — зойкнув я.— Воно ж і тебе… Ти що, не зрозумів іще? — сердито гукнув він.— Це отой вело­сипедист. Присвіти-но мені,— і кинувся в озеро.

Я примостив ліхтарика так, щоб промінь його висвітлював арену подій, і як був — у шортах і тенісці — теж шугонув слідом і поплив.

Вода попереду аж клекотіла. Ой, помо!.. Поможіть! Я більше не буду!..

Я вхопивсь обіруч за ту страхітливу голову — під пальцями відчув цупку тканину — проте звільнити Василя ніяк не міг. Тоді я піддів ру­кою знизу і, намацавши якийсь пасок, що стало сили, рвонув за ньо­го. Пасок відірвавсь, і опудало потвори легко одлетіло геть…

Тим часом ми мало-помалу наближались до берега. Ось ноги мої вже торкнулися ґрунту, і ми з Митьком під пахви витягли Василя на сухе. Догрався? — мовив Митько, схрестивши на грудях руки.— Пустунчик!

Василь щось белькотів, раз у раз пускаючи з рота фонтанчики. Видно, він здорово наковтався води. Ря-ря-ряту-уйте! — проквилив зрештою перше розбірливе слово. Та вже ж урятували,— відповів я.—Чи тебе ще в село віднести? Hi-і, в с-село не треба,— цокотів той досить жваво зубами.— Я с-сам. Ну і чого ж ти домігся цим маскарадом? — спитав Митько. Я хотів вас налякати,— схлипнув Василь,— та в ременях заплутався. Ха! Налякати! — гордо мовив я.— Ми не з лякливих, правда, Митю? Еге, не з лякливих,— протягнув Василь. Він іще не зовсім огов­тався.— А каністри хто злякався? Якої каністри? І слідів. Та яких слідів? Дивіться яких! — він важко відліз навкарачках у сторону, пони­шпорив у темряві, повернувся з якоюсь дерев’янкою і з розмаху вдарив об пісок.— О! І о! І осьо! То це ти? Це ти ставив оті сліди? — скрикнув я, дивлячись, як під ударами дерев’янки гине наша мрія про велике відкриття. А хто ж, по-вашому? Звичайно, я. Вирізав із корча оцей от слід і ставив час від часу. А ви й повірили, дурні голови! І бурштин вам по­дарував,— у сестри з намиста зняв. І дерева граблями подряпав, і во­роняче пір’я поклав. І в тромбон дудів,— Фа-Дієзів, а ви й не впізна­ли. А бульбашки пам’ятаєте? Так то я прив’язав до дірявої каністри каменюку і пожбурив у воду. От вона й булькала. Сам я тоді в кущах сидів і од сміху помирав. «За ногу вхопить!» Хто? Каністра за ногу? Ха! А вони щось там шукають, до бібліотеки бігають щодня.

Він закашлявся і знов пустив ротом фонтанчик. А здорово я вас, га, у дурні пошив? А ви й клюнули. Ах ти ж… Ах ти ж брехіцефал,— засичав я, підступаючи до нього.— Ах ти ж диплодок нещасний. То ти нас дурити здумав! Ану, Митю, давай-но виб’ємо йому бубни! Та кинь, Сергію,— озвався Митько.— Давай краще подякуємо йому,— мовив раптом. Подякуємо? — дурнувато гигикнув Василь.— За що подякуєте?

Я теж здивовано зиркнув на Митька. Васю,— почув я голос мого друга.— А що ти знаєш про стегозаврів? Стегозаврів? — перепитав той. А про архіоптерикса? Кого-кого? А про індрикотеріїв? — не став навіть повторювати Митько. Та йди ти із своїми птеріями. Так от, Васю, ми тобі вдячні за те, Васю,— видно було, що Мить­ко хвилюється,— що ти влаштував нам такі чудові канікули. Ти, Васю, не шкодував часу на оті свої вигадки, а ми цілий місяць відчували се­бе… відчували себе дослідниками, слідопитами, шукачами. Завдяки тобі ми тепер знаємо багато такого, Васю, про що ти й гадки не маєш, хоч і закінчив вісім класів. Ми відкрили для себе такий світ, який тобі, Ва­сю, і не снився. Ти сказав, що пошив нас у дурні. Ти, Васю, коли хочеш знати, сам себе пошив у дурні. От за це й спасибі тобі. Ходімо, Сергію.

І ми пішли. А Василь лишився на піску — мокрий і жалюгідний.

Ніхто з нас не зронив і слова, та чи й була в них, у словах, якась потреба? Ось-ось уже мав спалахнути обрій там, де сходить сонце. «А колекція? — нараз виринуло в моїй пам’яті.— А як же колекція? Але ж у нас попереду є півліта,— тут же заспокоїв я себе.— Ще цілий місяць. Теж, мабуть, не менш цікавий і переповнений новими подіями. І взагалі, у нас попереду ще дуже багато цікавого, і завжди так буде, поки ми з Митьком».

Поки ми з Митьком…