ПОЛЬОВА ЦАРІВНА

ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ? Надворі весна вповні. Куди це глянь — скрізь розвернулося, розпус­тилося, зацвіло пишним цвітом. Яспе сонце, тепле й приязне, ще не вспіло наложити палючих слідів на землю: як па Великдень дівчина, красуєть­ся вона в своїм розкішнім убранні… Поле — що безкрає море — скільки згляпеш — розіслало зелений килим, аж сміється у очах. Над ним синім шатром розіп’ялось небо — ні плямочки, ні хмарочки, чисте, прозоре — погляд так і тоне… З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блис­кучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; під хвилею спіє хлібо­робська доля… Легенький вітрець подихає з теплого краю, перебігає з иивки на нивку, живить, освіжає кожну билинку… І ведуть вони між собою гиху-таємну розмову: чутно тільки шелест жита, травиці… А зго­ри липе жайворонкова пісня: доноситься голос, як срібний дзвіночок,— тремтить, переливається, застигає в повітрі… Перериває його перепеля­чий крик, зірвавшись угору; заглушає докучне сюрчання трав’яних ко­ників, що як не розірвуться,— і все те зливається докупи у якийсь чуд­ний гомін, вривається в душу, розбуркує в ній добрість, щирість, любов до всього… Гарно тобі, любо, весело! На серці стихають негоди; на дум­ку не лізуть клопоти: добра надія обгортає тебе добрими думками, ба­жаннями… Хочеться самому жити й любити; бажаєш кожному щастя. Недаром в таку годину — аби неділя або яке свято — хлібороби вихо­дять на поле хліба обдивлятись!

Отакої саме пори, в неділю, після раннього обіднього часу,— тим шляхом, що, звившись гадюкою, пославсь од великого села Пісок аж до славного колись Ромодапу,— ішов молодий чоловік. «Не багатого ро­ду!» — казала проста свита, накинута наопашки. «Та чепурної вдачі»,— одмовляла чиста, біла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-під сви­ні. Червоний з, китицями пояс теліпався до колін, а висока сива шапка з решетйлівських смушків, перехиляючись набакир, натякала про пару­боцьку вдачу…

Ішов справді парубок. На перший погляд йому, може, літ до двадцят­ка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався иа верхній губі, де колись малося бути вусам; па мов стесаній бородці де-где поп’я­лось топке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи за­гострений; темні карі очі — теж гострі; лице довгобразе — козаче; ні ви­сокого, ні низького зросту,— тільки плечі широкі та груди високі… Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших ху­торах та селах. Одно тільки в цього неабияке — дуже палкий погляд, би­стрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духо­ва міць разом з якоюсь хижою тугою…

Парубок плівся повагом, позакладавши руки назад себе; позирав на­вкруги своїми блискучими очима; іноді зупинявся й довго розглядав зелене нив’я. То знову йшов; то знов становився де-небудь па згірку — і знов оглядав поле. Ось перейшов і драний місточок посеред лук, па ни­зині, у балці. Під ним ще не висохли весняні калюжі — аж зацвіли, по­зеленіли: кумкають в них жаби рано й вечір. От опинивсь па невеличкім горбку по той бік місточка; став, обернувся лицем до його; глянув па рудку, перевів погляд па крайнє жито. «Отже, тут кращі хліба, ніж під селом,— подумав сам собі,— тут, мабуть, сильніший дощ Пройшов…» Знов повернувся і рушив далі.

Спустившись в долину, повернув з курного шляху па обніжок — і пішов поміж зеленими житами. Ось підійшов до однієї ниви, нахилився, вирвав при самім корені пучок жита, глянув на його, далі глянув на ниву,— і лице засвітилось одрадою: «От де моя праця,— немов казали його очі,— пе марно потрачена: вона зробила з мене чоловіка, хазяїна!.. Повертівши в руках вирване жито, він скинув очима па другий бік межі; знову глянув на свою ниву, паче рівняв дві ниви між собою,— і промо­вив вголос: «Бач… па нашому полі жиго краще, ніж у дядька Кабанця: моє таке густе га гонке, а в його — ледве од землі одлізло — низеньке, жовте, засмоктане…»

Не вспів доказати останнього слова, — чує: недалеко, з-за жита, хтось співає… Вій притаїв дух; насторошив уші, слуха… Голос тонкий, гнучкий, дзвінкий, гак і розходився па всі боки: то розлягався в високім просторі; то слався по землі, по зелених житах; то замирав оддалеки па полях роз­логих; то вливався в душу якимсь несвідомим щастям. Парубок стояв, як зачарований. Йому здалося — він зроду пе чув такого свіжого, гнуч­кого голосу. У його в очах засвітилась одрада; лице прояснилося, наче хто збризнув його свіжою водою; серце затіпалось, немов хто доторкнувся до його. «Хто б це?» — подумав він та й пішов иа голос.

Не встиг ступить десяти ступнів, як иіспя стихла,— тільки одна луна її бриніла ще над головою у його. ІЦе ступінь, ще… зашелестіло жиго, заколихалося, немов у йому щось борсалось, билось… ІЦе хвилина — і з жига замапячила дівоча постать… Парубок став. Дівчина, як перепілка, знялась — і помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи пе схожа була па селянок, часто за­печених сонцем, високих, іноді дуже неповоротних дівчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зе­леним жигом,— вона здавалася русалкою…

Парубок спершу, мабуть-таки, чи й ие прийняв її за ту польову царівну, бо стояв, як укопаний, розтягти й без того довгобразе лице, широко розкривши здивовані очі…

Дівчина одбігла трохи і собі стала. Озирнулась, глянула па його весе­лими очима, усміхнулась свіжим, молодим личком. Тут її краще розглядів нарубок. Чорне кучеряве волосся, заквітчане польовими квітками, чудов­но вилося коло білого чола; тоненькі пасма того чорного, аж иолискува- пого хмелю спадали па біле, рум’яне личко, як яблучко паливчате; очі оксамитові, чориі, — здається, сам огонь говорив ними… Дві чорні бро­ви, мов дві чорні п’явки, повпивалися над очима, злегенька прикрити­ми довгими густими віями. Сама — невеличка, метка й жвава, з веселою усмішкою иа виду, вона так і вабила до себе. Зелена байова керсетка з червоними мушками, червона в букетах спідниця, на шиї дорогі коралі, хрести, золоті дукати — усе гарно пристало до хорошої дівоцької вроди.

Вона стояла навпроти парубка, як намальована, — наче манила своєю дивною красою. Не спускаючи з очей, він підходив до неї. Чого ти тут ходиш? — обізвалась вона перша, А ти чого хліб толочиш? — пе зовсім ласкаво одказав він. Хіба се твій хліб? Не чий же… А що?.. Цур тобі, як мене злякав!..— та й замовкла. Парубок і собі мовчав. А ти хто гака? — трохи згодом питає він, ковтаючи слова.— Де ти взялася? звідкіля сюди прийшла?..

Дівчина почула, як тільки чують дівчата, чого в його запнувся голос: очі в неї заіскрили, заграли…. Навіщо тобі? — прядучи ними, вона питає в його. А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? — каже він,— Хто ти така? чого тобі тут треба?.. — Чутно — аж дух спира йому в грудях од кожно­го слова. Не ск-а-ж-у! — одмовила вона нарозтяг, осміхаючись, і подалася трохи личком вперед, згорнувши пухкі білі руки попід ліктями.— А при­йшла сюди, бо недалечко живу… А ти хто? Сюди йди! — каже він, усміхаючись і разом запрохуючи очима.— Посідаємо тут… побалакаємо… я тоді й розкажу — хто я…

Як стрель стрельнув у дівчину. Сплеснула в долоні, зареготалася та й номчалася буйними житами… Далі — вискочила на зелену луку, що красувалася польовими квітками; потім — повернула круто наліво, по­чесала ярипою; як білочка на деревину в лісі, так вона збігла прудко на згірок; стала, перевела дух, озирнулася, осміхнулась, махнула правою рукою: «сюди, мов!» — та, наче мана яка, спустилася униз — і скрилася за горою.

Парубок ні з місця. Стоїть та дивиться вслід їй ще дивнішими очима мовби переглянув через гору!.. У вухах його ще вчувався її голос свіжий, топкий, її сміх молодий та дзвінкий; перед очима, як та причу­да, манячила її постать метка, жвава; йому усміхалося її личко, біло-ру­м’яне, з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, з зеленою керсет­кою, з червоною спідницею, привиджувалась йому, як жива… «Що це? думав він.— Чи справді, чи вважається? …І відкіля б це?… чи ие мос­калівна?.. так же, казали, у москаля дочка вмерла… гм… мов, бачся, на хуторах нікого такого й немає… Хіба Хоменкова? — так же не блигий світ од Хоменкового хутора сюди теліпатися… А видно — хутірська: на селі, окрім попівни, здається, нікого підхожого… Оже й не попівна: попівну я знаю — попівна не така, та й ие піде за п’ять верстов од села… Чия б же не?..»

Не розв’язавшись з такою думкою, він вийшов на згірок — подиви­тись, куди пішла дівчина. Було уже пізно. Дівчини не видно,— тільки зеленіли то там, то там, обложившись полями, хутірські сади, як розкішні квітники, а між зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь біліли чепурні хаточки. Парубок постояв па згірку, помилувався красою око­лиці, задивився на один хутір, на другий; пригадував хазяїнів їх, пере­бирав у пам’яті їх дочок,— та, теряючись в догадках, і повернув назад — додому.

Ішов він такою ж тихою ходою, як і сюди, а може, ще й тихшою,— та все думав та думав… А в серці — ночував він — прокидалось щось не­відоме, чудне: і важко мов, і легко, і сумно, й весело, і хочеться співати, й хочеться плакати… Сльози ие ллються, а голос рветься; несподіваний сум обіймає голову; думка думку гонить: нігде пристати, ні за що заче­питися — так і ганяє за маною… А перед очима — зелена керсетка, чер­вона спідниця, знадний з усмішкою погляд, червоні, як кармазин, уста, з котрих виглядає рядок дрібних, як перли, зубів… У його аж мороз пішов поза спиною… «Оце так!! — промовив він уголос,— Чи не здурів, бува, я, чи пе збожеволів?.. Дома худоба не напована, а я блукаю тут — і ду­мати забув!» Та, піднявши вгору голову, чимдуж придав ходи в ноги.

Ось незабаром і Піски. На самому краї села, од вигону, стояла неве­личка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, новіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом об­несено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то нлець пе дуже замож­ного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч ста­ренька, та чепурна, біла, — видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані, хре­щаті.

Недалечко від хатнього пороіу стояла немолода вже молодиця, біднень­ко зодягнена,— і, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей. Натомість з хлівця прожогом вискочила невеличка свинка й кабанчик — і давай похапцем хламати зерно, не підпускаючи курей. Молодиця спершу кричала на непроханих гостей: «аря, гладкі, аря!», потім того плескала в долоні й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що нічого з та­кими ненажерами не вдієш ні криком, пі бійкою,— вона висмикнула з мітли держално — і давай потягати «ненаситну прожир» і вздовж, і впо­перек, — аж поки не хруснуло держално… «От, прокляті! каторжні!.. Через них знівечила держално…» — иа весь голос гукала молодиця — й кинула в свиноту надтріснутим держалном.

Саме на цей крик у двір повернув парубок. Не вспів він ще гаразд і   воріт причинити за собою,— як уже на його напустилась розсерджена молодиця. І де ти, Чінко, ходиш? де ти бродиш? — докоряла вона.— Ось до якої пори виходив! Ні корова, ці кобила пе паповані, а він блукає… Я, мамо, на полі був… до ярини довідувався,— одказав він.

Мати пильно подивилася йому в вічі, наче вивіряла — чи правда тому? Та син уже повернувся — пішов прямо до загороди, а вона з порожньою помийницею — в хату. Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись її й дої­ти! — усе-таки з докором гукнула з сінешніх дверей мати.

Син уже не чув того докору. Він випустив з загороди корову, одв’я- зав од ясел кобилу — погнав до водопою. Хутко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у загороду худобу, набрав оберемок свіжої трави. Зелена трава нагадала йому зелену керсетку; заманячила ніби знайома постать; він мерщій кинув у ясла оберемок… йому здалося, що з-під трави заблищали, мов дві углини, двоє чорних очей… «Згинь ти, марюко! — скрикнув він, випростуючи з трави руки,— От, причепилася!!»

Швиденько зачинив загороду, пішов у хату. Повечеряли мовчки. По­лягали спати. Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля є дочка? — пита він трохи зго­дом. У якого москаля, сину? Що живе коло нашого поля хутором. Не знаю, моя дитино. Знаю, що була,— та, казали, либонь, умерла. А що там? Та я так питаю… нічого.

Розмова увірвалася. Мати заснула иа полу. Син лежить на лаві. Соп не йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попід боками, а в віччю вона та й вона. «Пропади ти, иавіжена!» — шепче він. Перевернувся З боку на бік, натяг на голову ряднину,-^ не спиться, та й годі… «Ні, вже: не швидко ти діждеш, щоб я пішов на поле!»

II

ДВУЖОН

Літ за двадцять до кріпацької волі, з того самого Ромоданового шля­ху, яким ішов парубок, у село Піски вступив якийсь невідомий захожий. Видно — з далекої дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибійчані, підсукані аж до колін; за спиною вірьовкою навхрест перев’язана одежа; через праве плече, на палиці, перекинута горба — мабуть, з харчю, та пара шкапових чобіт. На взір — чоловік середніх літ. (Чорні, як гайворон, уси починали вже по краях рудіти; борода стирчала чорна, остюкувата, дав­но, мабуть, не бачила скіска.

Ішов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всі боки. Сказа­ти б — з заробітків, коли б не така раніш пора. А то тільки що весна на­стала. Постікали води, зазеленіли трави, зацвіли садки, городи; сонце ще не пекло, як серед літа, а приязно сяло та гріло.

Дійшовши до одного двору, де серед нечистого городу влізла в зем­лю старенька хата, захожий став. «Оце ж мов, бачся, й Окунева хата!» каже він сам до себе.

На той час з низеньких хатніх дверей вийшов молодий парубок. Здоров був! — обізвався до йогсц-захожий. Здоров. Чи це Окунь живе? Який Окунь? Карпо Окунь, старий дід. Ні: це Лимар, а не Окунь. А де ж Окунь? Та який Окунь? Дід старий, що з бородою ходив.

На їх розмову нахопилася з-за хати старенька жінка. Видно, пора­лась коло городини,— бо очіпок подався трохи набік, лице в поту, руки в землі. Та кого ти, чоловіче, питаєш? Окуня Карна. Е-е-е… його вже давно й сліду нема… Знала я того Окуня, знала… Уже, мабуть, літ з десять буде, як помер… А тобі ж навіщо він? Та треба… Так умер, кажете? Умер, умер. А хто ж після його зостався? Та хто ж після його зостався?! — каже жінка, задумавшись…— Зо­сталася Гаина-небога, що вийшла за Соломепка. Та й та уже вмерла. Оце ми у неї й дворище купили. Та ще зостався Грицько — був йому якийсь далекий родич… торік його у некрути взяли. Та, здається, вже й немає нікого такого… Так… А волость же ваша далеко? Волость? — глянула жінка иа його і, перегодя трохи, одказала: — На тім боці села. От як підеш сією улицею, та й вийдеш прямісінько. Спершу будуть гамазеї, а там — зараз і волость. Ну, спасибі вам. Прощайте. Щасливо.

Пішов собі чоловік тою тропою, що розказала жінка. А жінка й пару­бок ще довго стояли — дивились услід, аж поки не скрився захожий з очей у кривій вулиці. Ти не питав, Грицьку,— годі жінка до парубка,— хто він такий? навіщо йому Окунь? Ні, не питав. Гляди лишень, чи ие родич який… Там у його, в Доищині, багато, кажуть, всякої рідні… Там і браг його жив. То чи не по худобу, бува, нрийг шов і сей?! Бог його зна. Треба б дознатись, Грицьку. Чи не збігав би ти, слідом за ним, у во­лость та розслухався б: що воно за чоловік. Добре, мамо,— каже парубок. І обоє пішли в хату.

Жінка справді догадалася, навіщо захожому здався мертвий Карпо Окунь. Той, що розпитував, об’явився у волості небожем Окуня — Ос­тапом Хрущем, що літ, може, з п’ятнадцять, як пішов на Дін. Уже його й з ревізії викинули, не тільки з думки. Тільки старі люди пам’ятали ще коли бородатий та білий Окунь виряджав на Дін до дядька свого хлоіі- ця-иебожа. А тепер оце він назад повернувся й просився у ніщапську громаду. Чого ти звідтіля вернувся? — пита його голова.— Хіба там недобре стало жити? Та трудно вже й там,— кланяючись, каже Остап.— Не ті тепер по­рядки пішли: багато вже й там нашого брата… пропадає… А тут хіба краще? — пита писар. Та все ж, бачте,— рідна сторона. Як же ми тепер тебе приймемо, що в тебе ні виду ніякого, нічого, знову голова. Та в мене ось є старий пашнорт.— Та, витягши з гамана шматок за­смальцьованого паперу з обтіпаними краями, й подав голові.

Подивився той на папір, розправив, прочитав — і знову зложив. Що ж з сього?! — каже,— Чому хоч ти не обзивався, як ревізія пи­салась? А бог його знає — чому… Не знав. Відколи пашпорта не переміняв!! — не випускаючи з рук паперу, дивувався голова. Та там мене й по цьому всюди приймали. Гм… Що ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? — пита го­лова писаря. А що? Треба громаду збирати; та хай поставить громаді могоричу, то, може, й діло буде,— одказав писар.— А то, як бродягу якого, ще в тюр­му запруть. Зділайте милость,— каже, кланяючись, Остап,— уже поклопочіть­ся! Я вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч одслужу за те.

Писар тільки покрутив свого рудого уса, та разом з головою й пішли у другу хату.

Через три неділі Остап косив у писаря сіно. Та такий з його косар: такий жвавий, такий робочий — невтомний! Усьому лад дає, усім перед веде — отаманує. А через місяць йому об’явлено, що тепер він піщанський громадянин — козак, Остап Макарович Хрущ.

Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямісінько й почва­лав у город найматись. Недовго й місця шукав: зараз жид злебеиив його та заправив у поштарі.

Добре Остапові. І одежа й хліб жидівський, і плата добра, та й од про­їжджих перепада. Послужив він рік, а на другий уже ґрунт і хату купив. Якраз на край села, на белебні, стояла собі осторонь чиясь сирітська пустка: необмазана, невкрита, город пе обгороджений; звісно — сирітське, та ще й за селом.

Купив Остап хату та, не довго думавши, і шле старостів до Мотрі Жуківпи — бідної, некрасивої дівчини, уже таки й літньої, що жила у су­сідах, удвох з старою матір’ю. А що ж, Мотре,— каже їй мати,— іди! Хоч хата своя буде, хоч не тинятимешся на старість, як от я, стара… Та чи йти, то й іти! — одказує дочка.— І так натерпілись усього!

Обмінили хліб, а в неділю й весілля заграли.

Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на світ народилася. Чепурить її, ирибира. Діждали весни, — огород одкопала, скопала, заса­дила; хату вимазала, оббілила; приспу жовтою глиною підвела; коло хати віником обмела. Чисто кругом — любо глянути, і огородина зеленіє…

Та й тільки ж то, що огородина своя, а більше землі — ні ступня. При­ходилось у чужих людей косити, хліб заробляти, спини не розгинаючи, спочивку не знаючи… Оже як не працювала Мотря з Остапом та з Ориш- кою — старою своєю матір’ю, а все бідно жили. Іноді зимою ні з чого було й галушок зварити, — приходилось сухим хлібом давитись…

Остап — спершу був повеселів: такий балакучий, такий щирий,— Мотрю жалує, коло тещі ласкавий; а далі — все хмурнішав та й хмур- мішав. Стала нудьга виглядати його очима, журба невимовна гнітити його душу і серце… Ходить, бувало, восени або зимою по двору, опустить на груди голову та за цілий день і слова пе промовить ні до кого…

Так минув рік; минає і другий; а вони — всі тройко (дітей ие було) — похмурі, невеселі… Немає долі — немає й радості!

Лягла зима. Падав дрібний сніг, як бува у холод; буйний вітер кру­тив заметами і вив, як звір у лісі, у димарі Останової хати. Ніч уже спу­стилася на землю. Мотря й Оришка сиділи иа полу; перед ними на стільчику неясно блимав каганець — от-от збирався погаснути. Вони нряли мовчки; кожна про себе думала якусь тяжку думу. Остап лежав на печі… Тихо, — тільки веретена сюрчать… О-ох! — важко зітхнув Остап.— Обридло вже мені по цих краях го­рювати,— промовив він, наче сам до себе.— Діжду весни, піду на заро­бітки. Там, може, знайду добре місце, то й вас переведу… А як же не найдеш? — на це йому Мотря.— Літо втратиш… а я од­ними руками що тут зароблю?..— додала вона журливо і скривилася. Та вже ж ви тут з матір’ю то сим, то тим боком настягаєтесь на зиму… А я, коли що, то там і зазимую. Так мені тут остогидло!

Діждали весни. Порадився Остап з жінкою та з тещею, узяв пашпорт, пішов собі. Мотря з старою матір’ю зостались самі собі на хазяйстві.

Вирядили Остапа на Дін у Великий піст, а так — к Зеленій неділі — приходить з Дону бумага: чи є, мов, у вас такий і такий козак Остап Хрущ? і де він у вас взявся? Що тут він прозивався пе Хрущ, а Прити­ка,.. що він кинув у нас жінку і троє дітей, пропадав був — пе знать де — три роки без малого… А ось тепер — у нашпорті він уже Хрущем пишеться, та ще й жонатим… Що се воно за знак? з якої це речі така плутаниця?..

Так оце запитувала якась Донська станиця Піщапської волості… І за­дала ж роботу волосним оця несподівана бумага!

Як прочитала її козацька старшина, то голову й руки опустила. Оце так! — скрикнули в один голос і голова й писар.— Буде ж те­пер від окружного… І як-таки повірити такому волоцюзі?! Прийшов — чорт його зна й відки, сказавсь — біс його зна й ким; а ми — на тобі, та цить! — і лапки поклали… Окунів небіж та й Окунів, — нестеменно Окунів… Чому не прийняти?.. Аж воно — он який небіж!! Еге ж…’ Недаром я казав,— вибріхувавсь писар,— підождемо трохи, спишемось… Не послухали?.. Що ж тепереньки робити? — мов не чув, питає голова в писаря.

Той мовчав, потупивши в землю очі. Видно було — щось пригадував. Недурно мені сю ніч чорна собака снилася,— похвалився голова.— Жінка одгадувала: напасть… Так воно й є! А мені руда свиня,— увернув писар.

Порадившись, мерщій послали за Мотрею десятника. Могря прийшла. Чи ие розказував тобі чоловік чого про Дін? — стріли її волосні.

Ні, не розказував,— одказала Мотря, здивувавшись такому питан­ию.— А що там? Хіба яка чутка прийшла?..— запитала вона зляканим голосом. Так і так — кажуть; таке й таке диво…

Як почула таке Мотря, то й лиця на їй пе стало: поблідла, як крейда, затряслась, як лист на осичині; хотіла щось сказати, та пе вимовила її   слова,— тільки раз по раз тяжко зітхала і якось чудно дивилась мут­ними очима… Чого ти здихаєш? — гримнув на неї голова.— У чоловіка навчила­ся?.. Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив… Прокляті! Через вас на Сибір ще підеш…

Мотря нічого не одказала,— тільки жалібно дивилася. Коли б хто за­глянув годі у її душу, — що там робилося! Якби зазирнув у серце,— що в йому поверталося! Іди собі! — гукнув голова, бачачи, що в неї й річ відтяло.

Мотря повернулася, вийшла. Ішла по улиці,— не бачила світа перед собою; прийшла додому, — як п’яна, мов чмелепа… Що там, дочко? — стріла її мати.— Чого тебе кликали?

Пожовкло в Мотрі у віччю, заколихався світ, пішло все ходором… Не пам’ятала вона, як опустилась на лаву — так пе роздягнена, не розбута і впала опукою. Сльози, як горох, полилися з очей. Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?..— Оришка пе доказала. У неї в думці пробігла смерть Остапова.

Мотря не озивалася; плакала мовчки. Оришка пильно дивилася па неї. Серце почуло якесь лихо; перед очима вже стояла біда… У Оришки за­тіпались челюсті, забігала по виду мишка. Та кажи!., чого ти плачеш? — аж скрикнула вона.

Мотря утерла рукавом сльози і простогнала… А далі натужилась і, схлипуючи, перериваючи слова, стала казати: О-о, боже мій!., недурно вій все сумний був… мовчав… журився… та все через сон про Дій викрикував… про Хіврю та Грицька… недурно ж це воно!.. Ой, пропала ж моя головонька бідная!! Що ж там таке? кажи вже,— пе мороч моєї голови! Про яку се ти Хіврю плещеш? Про жінку того сучого сина, щоб йому.., пі добра пі життя!.. Кого? Остапа… Чи ти пе збожеволіла, дочко? Поневолі збожеволієш, коли таке… Мотре! пе тумань ти моєї голови: розкажи no-людській — що там таке? Отой волоцюга, блудяга… покинув иа Допу жінку з дітьми… при­плівся сюди па мою голову… Господи! і за що ти мене отак караєш иа сім світі? — скрикнула Мотря і знову залилась сльозами.

Тепер тільки Оришка розібрала своє лихо. Образа, гора тяжкої обра­зи дочки, людські поговори та сміхи,— усе разом піднялось у голові ма­тері, налягало їй на старе серце важким жалем… Вона глянула ще раз на Могрю, поступилася назад, простогнала, сіла мовчки на піл, узявшись хо­лодними руками за крайню дошку, щоб пе впасти. Старе тіло тремтіло, колихалося; стара голова не здержувалась на в’язах — хилилася па гру­ди. Оришка болізио піднімала її і тяжко стогнала… Мотря пе перестава­ла плакати. Гіркий її плач, стогнання матері зливалися вкуну, носилися по хаті, слались по білих стінах. І темніли вони для дочки й для матері: здавалась темною хата, і світ, що вривався в вікна, чорнів у віччю в них… І стояла в темноті тій ще темніша доля їх — чорна, темна, страшна, з ху­дим, з’їденим нуждою лицем, з злими од голоду очима…

Таке лихо скоїлось перед обідом. Страва давно стояла у печі: ще як у волость ішла Могря, то засунула, щоб упрівана. Тепер ніхто й пе зга­дав про неї. Горе без страви нагодувало обох. Ніхто з них не кидався до печі. Обидві навіть забули про обід.

Так день настав, так і минув. Одходячи на спокій, сонце обдало зем­лю блискучим промінням; земля иа прощання усміхнулася — і потемніла. Спустилася піч; викликала собі на втіху зорі; викотився з-за гаю місяць — і став оглядати околицю… Усе кругом спало, мов зачароване, в тихім забутті теплої ночі,— не спав тільки один соловейко, виспівуючи в зе­ленім садочку свою любу пісню,— та ие спало ще лихо в Орищинім та в Мотринім серці… Завело і воно свою пісіио — гірку, журливу, безна­дійну… І не розходилась та пісня по світу, не окликалася луною в лузі, як соловейкова; а, як важкий камінь, налягала иа душу, морочила голо­ву цілим роєм темних гадок, пекла серце нерозважною тугою… Мотря й Оришка пе спали, не плакали,— тільки то одна, то друга зітхала… І відкіля це лихо взялося? і чого воно до них вчепилося? чим була Могря Остапові?., чим вона тепер осталася?.. Мотря й Оришка роздумували, роз­гадували… Жінка жонатого чоловіка?., покритка-дівка?.. Ні жінка, ні дівка, а замужня вдова… Гріх перед богом,— чим його замолити? Сором перед людьми, — чим його змити?.. А ще ж, може, і каратись за це прий- деться — хоч не иа сім, то па тім світі… Непевний гой Остап,— він щось лихе, страшне… Страх справді після таких думок закрадався їм в душу — і вони обидві тихо молилися.

Як не мучились вони цілу ту піч, що вже не думали, а все-таки не видумали нічого для себе утішного.

Не вигадали поради й волоспі. Судили, рядили — та окружному, а окружний — та і’убернаторові. Пішли писати та одписувати…

Незабаром наїхало у село чиновного папства. Питають-розиитуіоть, пишуть-записують. Натерпілася страху Могря од тих хитрих спросів та переснросів; набралася горя Оришка, глядя на свою дитину.

А в селі — тільки й мови, тільки й речі, що про Хруща. Наче все на світі для Пісок провалилося, один Хрущ зостався, а через Хруща — й Мотря… Хто її зроду не знав,— став допитуватись: де вона й що вона. Не можна Мотрі нікуди очей показати, щоб па неї пальцями не тика­ли. Вийде Мотря на улицю,— малі діти слідком за нею; порається Мотря па вгороді,— бачить: дві жінки стоять коло типу, дивляться на неї й перешіптуються. Немає Мотрі спокою і в церкві: і там її не спуска­ють з очей. Ото… ото вона! низенька, чорнява… чорним платком голова пов’я­зана,— чує Мотря позад себе в бабинці. Ота чорнява, що хреститься? Еге ж, еге… Ото вона сама… за жонатого заміж пішла…

Чує Мотря, та боїться озирнутись: їй чогось соромно, страшно. Вона впаде навколішки, приникне головою до помосту,— шепче молитву щиру, просить у бога ласки, одмолює свій гріх — і разом сльози ковтає.

Тоді тільки люди трохи забули про Хруща, як жнива настали. Свої клопоти, праця, утома трохи заціпили язики людські.

Коли це — перед другою Пречистою — ведуть Хруща у ланцюгах че­рез Піски. Як зачули люди, то за малим пе все село вибігло з хат, мов на ведмедя, дивитись. «Хрущ… Хрущ іде!.. Хруща… Хруща ведуть!..» — викрикують з усіх боків по селу. І біжить на Хруща дивитись старе й мале. Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за залізні штиби; давай випитувати та розпитувати. Піднялися знову спроси та переспроси… Зовсім загубила спокій Мотря: водять її то в город, то з города… А тут — друге лихо: Мотря почула — щось заворушилось під серцем…

Помітили люди — та як у дзвін задзвонили: Чи чули?..— питає молодиця другу, стрівши па улиці,— Заваготніла… Чула, серденько, чула… І скажіть: од такого!! Це вже, видно, не перед добром, моя матінко!.. Чи не кінець, бува, й віку швидко буде… Там: торік хвостата зоря світила, а це знов проява якась вирискалась… І я кажу: не перед добром таке на світі коїться!

Та як підуть отак цокотати,— не переслухаєш.

А під неділю або свято збереться де-небудь чоловіків купа, надійдуть жінки, парубки, дівчата — назбирається чимала юрба людей та й давай перетирати па зубах у сотий раз того чудного Хруща…

Аж ось — не знать звідкіль — узялась на селі чутка, що він ні Хрущ, ні Притика, а нрямісінько-таки Іван Вареник — кріпак пана Польсько­го, що панував у Пісках.

Така чутка збила з пантелику судових і громаду. Що з ним робити? Як тепер його судити? Кинулись до пана,— пан одсахнувся: робіть, мов, з ним, що хочете, як знаєте… Тоді громада розв’язала діло. Як голили хлопців у москалі: «У некрути його!., лоб йому! лоб!..» — закричала громада. Поїхав голова у Гетьманське, пішов, куди треба, одніс, що годилось,— і «перевертня» прямо з тюрми повели до прийому. Заго­ливши лоб, перевернули його ще вчетверте — і став він з Вареника Хрущовим. Незабаром його кудись погнали,— та більше він ні вертав­ся, ні озивався.

Оддали Остапа в москалі перед Покровою. А так, перед пущенпям, породила Мотря сина,— та ще й породила неабияк. Роди були тяжко грудні: потугувала ними Могря два дні і дві ночі, не своїм голосом викрикуючи… Що вже не робила «довгоп’ята» баба-повитуха,— ніщо пе помагало. Ледве Мотря на той світ не переставилась. Уже й не кричала й не стогнала — лежала мертвою колодою… Аж иа третій день «господь її помилував»: серед тихого плачу Орищиного почувся голос­ний дитячий крик… Єперал!..— зрадівши, скрикнула «довгоп’ята баба».

Оришка підняла руку, перехрестилася… Мотря важко зітхнула — і роз­крила сплющені очі… Хату обняла тиха одрада.

Як же почули люди про такі роди,— знову загомоніли. Пішло знов по селу шушукання, глум, таємні страхи… Дійшло до того, що ніхто вже Вареника не щитав і за чоловіка, а так-таки за самісінького куцого..: Дехто помітив і невеличкі ріжки на голові в його, як стригли в прийомі. А Ки­рило Киур — недалечкий сусіда — Христом-богом клявся, що як купа­лись з Остапом укупі, то й хвостика бачив… Не при хаті згадуючи — куций, та й годі!

А тут ще дитинка знайшлася, та ще при таких родах!! Щось воно таки непевне, моя матінко!.. — цокочуть жінки, похиту­ючи головами.

І не одна й не дві нарошне забігали у хату до Мотрі — довідатись: чи немає на йому яких ознаків? Одна якось забачила на лівім колінці не­величку родимку… «Оце ж воно й є!» — подумала та мерщій з хати. А що?? — стріва її кума. То ж воно, кумонько, саме!.. — каже кума, перехрестившись.

Незабаром ціле село слебезувало про ту пляму. Усі в один голос: «чор­теня», та й годі!

Прийшлось кумів брати,— ніхто не хоче. Що тут робити? Уже три дні як дитина нехрещена… Не дай боже якого случаю — і вмре, не уведене в закон!..

Кинулась Оришка по сусідах… Всяк дякує, сторониться… Ходить вона по хаті — сама не своя: світить сідим волосом, ломить сухі руки… Мотрі вже й ие хвалиться: вона й без того ледве дише.

На той час лучились у селі перехожі москалі. Оришка до них: «Мос- калики-лебедики, охрестім дитя!» Купила москалям кварту горілки. Тоді один якось згодився. Москаль за кума, сама Оришка за куму.

Понесли до батюшки. А панотець і собі: «Як його такого виродка у хрест уводити?!»

«Боже мій!., що його робити на світі?!» — плаче Оришка — та до по­паді: «Матушка!., я вам сього й того… я вам моток пряжі напряду,— умовте панотця!..»

Попадя зглянулась. Охрестив дитину батюшка: назвав Нечипором.

ДИТЯЧІ ЛІТА

Не судилося Могрі щастя. Не зазнала вона його змалку; не бачила дівкою, жінкою; не сподівалася замужньою вдовою…

Не тільки її, а й її матір стару стали цуратися люди. Саме те місце, де вони жили, зробилося якимсь страшним,— стали його оббігати… Ка­зали, що до Мотрі кожної ночі змій у димар літає: якийсь захожий чо­ловік застав його у хаті та насилу з душею вирвався… Непевне місце! Бувало, уночі ніхто ие пройде повз їх хату, не перехрестившись; а дітям — то й удень забороняли гуди бігати…

Місцина справді стала пустирем одгонити. Лежить за селом, на само­му белебні, неогороджена, необкопана — так рівець невеличкий проко­паний, та й годі… Іде скотина — нема перепону — через грядки так і чеше; собаки гак і гніздяться — кубла повибивали… Пустир пустирем! Хата хоч стара була, та як полагодив був Остап, поки ще не женився, то вона, мов, і  бадьорилася; а як піднялася лиха година, що замчала не тільки лад в хаті, а й самого Остапа,— то й хата осунулась… Стріха місцями пови­гнивала, покрівля де-где провалилася, вікна побиті: замість шибок — ган­чірки світять; ще до того дощ та хуртовина оббила, обшмарувала… Пус­ткою аж воняє! І всередині не краще. Стіни чорні, аж цвіллю взялися од води, що дощі поналивали крізь лиху оселю; черевата піч потріска­лась,— диміла, куріла; замість лав якісь кривоногі ослінчики — і сісти на них страшно; стіл — ходором ходить; піл — на п’ядь дошка од дош­ки: Мотря під холод дві дошки спалила, бо не було чим у хаті прокури­ти… Бідота несказанна, злидні невилазні!

Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивилася й її стара мати на ту оселю, на лихий той захист, через який вони стільки горя прий­няли, стільки клопоту звідали… Вони б його давно кинули, якби було де притулитися. Та де його при недостачах, при убожестві?! Коли на роботу приймали Мотрю з опаскою…

Літом Мотря стає жати. У Пісках ніхто ие приймав,— бо помітили, що в кого Мотря жне — уся нива закрутнями унизана. У сусідньому селі Байраках Могря хліб заробляла — на жнива становилася.

Що за літо заробить Могря, те за зиму й проживуть… коли ще й ста­вало! А було так, що ні дрібка солі, ні пилини борошна… Де вже думати про одежину!! Що, дівуючи, придбала Мотря, то все позношувала — саме гноття та рам’я висіло… Як заробить конопель,— то й добре. Помочить їх, висушить, витіпа: костриця на топливо, волокно на прядиво. Напря­де отак літ за двоє, оснує, витче, та й сорочка є; виб’є — спідницю по­шиє, юпку… У вибійчаному і в свято ходила. Другі у плахтах та запас­ках, голови шовковими платками иовив’язують, а Мотря з вибійчаної юнки та спідниці ие вилазила. Біленькою хусткою зав’яжеться та й шма- рує… Ото буденне й празникове! А що старе, дране — позшиває, поза­штопує, — матері старе тіло прикриє або дитині — штанці, куцину…

На зиму на всіх одна юпка була. Піде куди Мотря,— сиди, мати, хлопчиком дома — і не рипайся! Піти треба матері,— сиди, Мотре… бо чоботи одні!

Робота пе страшна, як сила є, Мотря день і ніч в роботі та в роботі; літом — на полі, зимою — дома. А Оришка — стара вже,— нездужала — тільки й того, що доглядає дитини… Як літом немає Мотрі дома,— баба зварить йому їстки, догляне, й нагодує, й снаги положить, котка співає…

А й дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне… Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві,— як дзиґа крутяться, па місці не всидить… Скажеш йому: дай те! дай друге! — як стріла пуститься… Чіпка, як його звали,— не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води! — або — ножа, або — веретено!..» То він і почне: «А де ж воно лежить чи стоїть?» Отак роз­питає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть… Мотря за це пе любила Чіпки. «Десь Чіпка у нас буде дуже велике ледащо! — жаліється Оришці,— Йому як що робити, то треба за тиждень загадува­ти, щоб роздумався…» А іноді, було, й буханця уліпить Чіпці у спину, щоб довго «не роздумував»… Тоді Чіпка руки опустить, реве на рею хату… Є, значить, робота бабі! Оришка справді душі не чула в Чіпці: так його любила й жалувала! І цяцьок йому надає, й іграшок яких там — поли­в’яного півника, свистілочку; а їсти — сама не доїсть — йому зоставляє…

Як підріс Чіпка — став бігати, то вибіжить, було, з двору па вигін та прямо до дітвори так і чеше. Так же й дітвора його не приймає. Зараз почнуть з його глузувати, щипати, а іноді поб’ють та й проженуть… Не­дурно пани своїм родом величаються. На селі теж розпитують — хто якого роду. Тільки те неоднаково, що в городі питають: чим той рід уславив­ся — чи давністю, чи боями, чи послугами? А село знає одну славу — честь. Тим иа селі й питають: чи «чесного» роду? А тоді вже й брата­ються. Чіпка був «виродок»… Як же Чіпку прийняти дітям до іграшки?! Хіба, щоб поглумитися… Виродок іде! — кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий, мир­шавенький хлопчик. «Запорток! — підхопить другий…— Ходім до його!»

Побіжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь і скубне Чіпку за чорне волосся. Окрутнеться Чіпка, насупить брови, скривиться, тільки очима світить… Злі Чіпчині очі, та недобрі й діти, що довели до того. Понуро й гостро дивиться на них Чіпка. А ті — за боки беруться зо сміху… Чіпко! де ти взявся? — смикнувши Чіпку за полу, питає хто з хлопців.

Мовчить Чіпка — сопе. Ти з яйця вилупився?! — знову другий…

Усі зареготались. Чіпка похнюпить голову, потупить в землю очі, ко­пирсає нігтем під нігтем. Ні!., мене бабуся на вгороді піймала… в бур’яні,— одмовляє понуро та все копирсає під нігтем. Регіт — аж вигін розлягається. Так ти, Чіпко, з бур’яну взявсь?.. Ні… А де ж твій батько, коли ти пе з бур’яну? Не знаю… То-то й є… ти байстрюк!.. Брешеш!.. — зиркнув, як той вовк, Чіпка. А хто ж ти? Я… Чіпка. Ти — Чепіга, а не Чіпка! — крикне хто з середини — і вскубне Чіпку… Чого ти скубешся? — з плачем вимовля Чіпка.— Постій, я бабусі скажу,— вона тобі дасть! Боюсь я твоєї бабусі, — куди ж пак! — одказує хлопець та й знову вскубне.

За ним другий, третій. Повертається Чіпка иа всі боки в крузі, як ведмідь на цепу, а хлопці регочуться та за чуприну смичуть — аж поки ие розплачеться Чіпка. Тоді візьмуть та й проженуть його геть. Іде Чіпка додому,— іде та й плаче. Чого ти, Чіпко, плачеш? — стріва Оришка.

Чіпка жаліється, плаче… Бере його Оришка за руку, поведе у хату, поч­не умовляти: Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, які то лихі діти: б’ють тебе, малого, зобижають… Не ходи!..

Утишиться трохи Чіпка, сяде иа колінах у баби або приляже голівкою. Щоб забавити дитину, почне йому баба казочку про рябеньку курочку або про горобця — доброго молодця… Чіпка слухає — й дума: «І чого отой дід з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?.. І чому тій билині зра­зу пе поколихати горобця — доброго молодця?!»

Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голо­ва Знаходила немалу роботу. Казка була йому ие вигадкою, а билицею. Не раз хлоп’я рівняло казку до життя, а життя до казки — і само собі міркувало, дивувалося… В казці звірі та птиці те саме й так само гово­рять, як і люди… А так — птиці щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають… І ніхто пе знає, що вони кажуть… «А добре б — дознатись: що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому? яку пісню співає пташка у лузі?.. І чого — одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці — тільки цвірінька­ють?! І про що то розмовляє травиця між собою, коли, мов жива, шеле­стить малими листочками?..» Чи воли, бабусю, говорять?..— питає Чіпка в Оришки. Бог їх зна, сипу… Кажуть би то, що говорять. А птиці? І птиці говорять… Як же вони говорять? Про що вони говорять?..— допитується.

І розказує баба, як уміє, про все те Чіпці. «Скот, мов, ніколи не реве без нужди… Як вертається додому та реве — то він радіє, що скоро дома

буде та спочине… А може, голодний, то поїсть, підживиться… А птиці ще­бечуть так, як сам господь дав: одній сказав гарно щебетати, а другій — ні. От соловейко — як гарно співає? Він був колись людиною, та став п ташкою..» Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх ді­ток, — сина й дочку, — що вбили її мужа-ужа… «Синок каже: «Не вби­вай, сестро!» А сестра не послухала — вбила. За те мати й прокляла їх. Синові ж каже: «Лети ти, сину, сірим соловейком та щебечи людям і пізно й раненько: щоб тебе люди слухали — й не наслухались! А ти,— каже,— дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городів викидали!» От сип полетів соловейком, а дочка стала кропи­вою… То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха — так гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зілля,— щоб і городини не глу­шило, й людей не жалило!»

Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом дожилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою… Глибоко западали вони у його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою — з самого споду до верху… Як рій той, гули в дитячій голівоньці; як завірюха, крутились, вихорились… Од билин­ки перелітали до птиці; од птиці до скотини; од скотини до чоловіка — поки ие засягали усього світа! І здавався він йому увесь живим, балаку­чим. І скот, і травиця, і навіть каміння — все те мало свій говір, свою мову, тільки вимовляло якось інакше… А колись усе те було — люди, і все балакало однією мовою… А тепер — ніяк і довідатись, що то за розмо­ва!! А через віщо?.. Через людей… Все то винні люди! То вони так наро­били. Вони і в травиці, і в пташки, і в худоби — одібрали людську мову! Вони людей — своїх рідних — повернули у все те… І за людей жалкував Чіпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими… І прокида­лася невеличка злість у його невеличкому серці, росла, виростала — і сто­ронився він людей далі та далі… Та й люди його не жалували. Бабусю! — питає раз Оришки,— Чи в мене батько був? Був, сину. Де ж він тепер? У москалі пішов. Бач, а хлопці казали, що в мене батька не було… байстрюк! — кажуть. То — дурні хлопці! А хіба що?.. Що то воно — недобре що? Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови… То тільки злі діти гак кажуть… Я не буду злий, бабусю!..— одказує Чіпка — та й задумається.

Трохи перегодя знову питає: А чого ж мій батько пішов у москалі! навіщо він покинув матір? Люди оддали. За віщо ж вони оддали його? Так треба було… Виростеш, сину, тоді все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобі розказувати, Чому, бабусю? Так. Малий ще ти дуже…

Така розмова велась у них не вряди-годи. Чіпку усе зачіпало, усе тор­кало. Він про все баби розпитував. Баба розказувала. їй любо було одкривати світ його очам,— утішно думати: з якою натоптаною головою виросте її онуча.

Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чіпчипу го­лову усе, що заховала її шістдесятилітня пам’ять. А Чіпка не брав — гар­бав усе те!

Оце, було, літком, як зайде вже сонце й спуститься вечір па землю, вийде баба з Чіпкою з хати (бо в хаті душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрі з роботи. Оришка сяде, а Чіпка — коли си­дить, коли лежить… Та отак собі й давай розмовляти… Чіпка більше слухав, — іноді й засне, слухаючи бабиної мови, що як струмінь тихо журчала… А іноді й сам розщебечеться… Уже й піч настала: засвітили зорі, замиготіли, заіскрили… Задивився Чіпка на небо. Що то, бабусю? — указує на зорі. То? Зорі. Що ж то за зорі? То — янголи дивляться! У кожного є свій янгол: го-то він і пиль­нує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе не спіткало. Ото ж — як зірочка покотиться, то душа переставиться… Душа переставиться — й зірочка покотиться — щезне… І моя там, бабусю, є зірочка? й ваша? й мамина? І твоя є, і моя, й мамина. А де ж моя, бабусю? — пита Чіпка, положивши голову па бабині ноги й не спускаючи очей з цілого рою зірок, що, здавалося, ворушили­ся на темно-сипьому небі. Бог його знає, сину! Чоловікові туди ие досягнути… То Боже діло, то він і знає… Ай Бог там?.. Там, сину… А що то за Бог, бабусю? Бог?.. Бог — батько. Він усе держить на світі: усяку комашину, усяку скотину й усяку людину… Він за всім ходить, до всього додивляється, од злого береже… Ото, як побачить, що сатана умішується у його святе діло, — почина світом каламутити, — то й шле святого Ілію на вогняній колісниці убити сатану… Ото як Ілія котить, то грім гримить; а як стрільне вогняною стрілою — то блискавка заблище… Огакий-то Бог! Він страшний задля злого, а для доброго — й вій добрий. Бог-батько… иа світі нас держить і хлібом годує…

Загадається Чіпка. І встає перед його очима розгніваний Бог, обгор­нувшись чорними хмарами… і гукає на Ілію — карати злого!.. Котить Ілія — небо й земля двигтять, як од вітру перина, од його бігу… Ось шкваркнуло… вогняна стріла розпанахує небо… Страх обіймає Чіпку!

Надворі зовсім темно; місяця пе видно; біліє, миготить Чумацький Шлях через небо; блищать, миготять зорі… Тулиться Чінка до баби та стиха шепче: Я, бабусю, буду добрий… я злого пе робитиму, то й Бог мене не поб’є… Л отих дітей, що мене били га проганяли,— тих Бог поб’є, бо воші злі!.. Я буду добрий, бабусю…

Замовк Чіпка — дух притаїв: думає про Ілію страшного, про Бога доброго… Трохи згодом питає баби: Ви казали, бабусю, що Бог нас хлібом годує? Він, дитино,— він нас годує… А чого ж мама хліб заробляє,— ось досі з роботи нема… Каже, якби не робила, то нічого б було й їсти?.. Дурний ти, хлопче! — каже баба,— Чоловік на те й уродився, щоб робити, а не лежати. То тільки, кажуть, спершу, поки ще люди в раю жили, то нічого не робили — як святі були… Там, кажуть, було всякої всячипи — і їсти, й пити! От вони ходили собі та їли… А сатана й зазд­рив на їх щастя, — та давай підбивати, щоб согрішили… Вони й пересту­пили слово Боже… Тоді ото господь вигнав їх з раю огняною різкою — й рай зачинив, і сказав робити самим па себе… Отож з того часу й поча­ли люди робити. А то — нічого ие робили, — як святі були! І навіщо ті люди согрішили, бабо?.. От би тепер і мама дома була, пе плакала б так часто… і хліб би був: коли здумав, їв би!.. На те Божа воля, моя дитино!..

Недурно Чіпка жалкував про хліб: він був у них, як розважений… Одними руками що заробиш? Тільки що з голоду ие мерли… Сказано — убожество! Раз була чудасія з-за того хліба.

Мотря була на полі. Оришці треба на грядках полоти. Як на те Чіпка розвередувався: «їсти та й їсти, бабо!» — в одну шкуру: «їсти!» Взяла Оришка окраєць хліба, одломила шматочок, дала йому, а останній по­ложила па столі: «Не бери ж цього,— наказує Чіпці,— бо он дивись: ди­виться бозя! Прийде маги, спитає: хто хліб поїв? То бозя вкаже паль­цем, маги й виб’є… Гляди ж, пе бери!» Та й пішла собі. Сів Чіпка серед хати; дивиться иа образ — очей не спускає — їсть. З’їв той шматочок, що баба дала,— ще їсти хочеться! Хліб на столі лежить,— кортить його. Гляпе в куток — бозя дивиться! От став він крадькома до хліба руку посила­ти, а па образ — все дивиться… Посилає руку, пе спускає очей — здається йому, що іі бозя глядить на його, хоче посваритись пальцем… він і прийме руку назад… Оце приляже до столу голівкою (забрався иа лаву), знову підкрадається. Гляне иа образ — дивиться бозя, та іі годі! І їсти хочеть­ся, і хліб перед очима,— та бозя дивиться!.. Задумався Чіпка. А це, зра­зу, як кинеться од столу… Очі горять, губи оддулися… Та до стільця, що баба підставляла під ноги, як пряла. Ухопив стільця, стеребив на лаву, знайшов ножа, зліз па стілець та й повидовбував очі у образа! Тоді взяв — увесь хліб з’їв та й побіг па грядки до баби. «Бабо! бабо-о!» — гукає. «Чого, Чіпко? ходи сюди!» — озивається з бур’яну баба. ГІрибіга Чіпка. «А я, бабо, і той хліб з’їв!» — хвалиться. «Нащо ж ти, сину, з’їв? А як мати прийде та спитає: хто хліб поїв? То бозя й скаже…» — «Е… е… бозя, бабо, не бачила… Я повиймав очі, щоб не дивилася!..» І байдуже собі, забуло-* ся. Коли так, перед Різдвом, прийшлося хату білити, образи мити. Зирк! Мотря на образ — аж очей немає! Вона так і отетеріла. «Хто це очі по­виймав?» — питає в Оришки. «Де?» Глянула — справді без очей… Тоді до Чіпки: «Ти очі повиймав?» Сміється: «Я… Щоб не бачила, як хліб їсти­му!» Згадала тоді Оришка, що їй хвалився Чіпка. Та що? Звісно — ди­тина: дурне, мале!.. Погримала на його Мотря, налякала, що бозя бити­ме, коли таке буде робити, та й годі.

А були такі часи, що не бозя, а Мотря била Чіпку — і добре била! Синяки іноді по місяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чіпки. Ні. Вона його любила — як кожна маги свою дитину. Чи; не дай Боже, занедужає Чіпка,— Мотря сама не своя. Цілу ніч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться… «Тільки ж й утіхи й надії! Все-таки виросте своя дитина, стане хоч на старість у помочі… Може, хоч на старість не прийдеться до кривавого поту робити, терпіти од холоду й голоду та од літньої спеки палючої!..» Така в Мотрі думка. І не досипляє вона ночей, прислухається, як дише її єдина «надія й утіха»… А нехай здоровий зробить що Чіпка,— нехай з’їсть лишній шматок хліба чи по­качається в калюжі… Лишенько! То не огонь наше, то лице Мотрине; то не іскри сиплються — то її кльоііи й прокльони та духопелики… Інша мачуха здержує руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вміла здержувати над рідним сином.

Та не такий же й Чіпка вдався, щоб його можна було бійкою спини­ти. Спершу-таки боявся матері, а далі — звик уже й до бійки, хоч як вона глибоко іноді в серце впивалася, до живих печінок доходила… Ой, злий же він був тоді! Ой, лютий! Він би — зміг — матері очі видрав або сам собі що заподіяв, якби ие баба… А то вона, її тиха мова гасила його лютощі. Як почне, бувало, його умовляти, — та словом, як повивачем, зів’є… За те Чіпка любив бабу; душі не чув у їй. Що баба ие скаже, усе послухає. А матері не любив і не слухав… Од бійки то сховається, то втече; а послухати — не послуха. Не раз Мотря з серця гірко плакала…

IV

ЖИВ-ЖИВ!

Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та у холоді, у злиднях та не­достачах. І все сам собі, як палець. Другі до дітей, до гурту, а він знай самотою, самотою… Забереться, було, у бур’яни, нарве квіток, назбира кузьок та й грається ними нишком. А до людей, до дітвори — ні! Чіпка мав добру пам’ять: з неї ніколи не виходила думка, що він «виродок»; він ніколи не забував бабиної ради… Собі на лихо, рядом з добрими думками у малому серці ворушилося щось недобре, невпокійне… Розбуд­жене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли ба­чило яку помилку… І росло лихо в його серці — і виростало до гарячої ніднлати, котра ие зна ні впину, пі заборони… Не було тоді нічого, пе­ред чим би він оступився; яка б страховина перед ним ие вставала — не злякати їй його відважного духу, упертої думки, палкого серця… Тако­му нема на світі нічого такого, чого б він злякався. Ні Бог, пі люди не страшні йому… Бог страшний злому, а Чіпка дума, що він добрий, а лихі люди його дратують…

Ось йому минуло дванадцять ліг. Восени радиться Мотря з матір’ю: Чи не найняти б нам Чіпку хоч за харч служити? Я вже й сама думаю,— каже Оришка.— Тільки куди він годний? Якийсь нелюдний, неговіркий, якась тума з його… І з дітьми він не по­водиться, як другі, — усе самотою, усе собі дома… Що ж його на світі робити? — журливо одказує Мотря,— Уже ж всяк баче, як я працюю… Та що моя праця? Силу витратила, здоров’я збавила, а тільки що з голоду не мремо… Якби його найняти, — хоч би менше з’їжі… все б таки хоч на одежину зосталося! Як. знаєш, дочко.

Пішла Мотря питати місця. Незабаром і знайшла. Багатий козак Бо­родай шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась. А збирайся лишень, Чіпко, на завтра у найми — каже, вернувшись увечері, Могря,— Годі дома сидіти та хліб переводити — пора й самому заробити!

Чіпка — руками й ногами! Та вже Оришка — давай його умовляти: стала йому вичитувати їх гіркі недостачі иа нужди. Послухав Чіпка, пішов. Прийняв його Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулася Мотря додому рада та весела. А що, дочко? — стріва її Оришка. Зоставила… Коли б то шанувався! А може, звикне… Дай-то Боже! — потіша й молиться Оришка.

Зостався Чіпка у Бородая. Хазяїн коло його спершу миром та ласкою, показує й розказує — як, і що, й коли робити… Так же Чіпка нічого й зна­ти не хоче! Хазяїн приказує: «Піди, Чіпко, загороду почисть». А Чіпка піде па тік, забереться у ожеред соломи та й давай з неї то верчики кру­тити, то хрести вив’язувати…

Раз якось розсердився господар, що не послухав Чіпка,— узяв його та й вибив. Розсердився й Чіпка… та трохи за малим не спалив хазяїна! Як пе було в хаті нікого, він поліз у піч, витяг жару у покришку та й виніс у хлівець… Добре, що люди побачили — залили.

Прогнав його Бородай. Пішов додому Чіпка, насупившись, поніс у серці гірке почуття ненависті па долю, що поділила людей иа хазяїна й робітника… Мотря плаче,— уже пе б’є, плаче… Страшно їй, щоб, бува, не позивав Бородай… Оришка умовляє Чіпку, а Чіпка тільки понуро ди­виться, мовчить, мов йому у рот води налито… Так і зостався дома зимувати.

На весну знову радиться Мотря з матір’ю. Найняти б Чіпку? То й найми.

Знову йде Мотря шукати хазяїна — і знову швидко вишукала. Дід Улас, вівчар, що пас громадську отару, зашукував хлопців у поміч.

Дід Улас — сам панський, ходив у папа Польського за скотом. Отже як став старий, иемощний, та ще захорував до того,— так його й виту­рили з двору, щоб не переводив даремно папського хліба… Ледве виліз Улас за ворота та й загадався… «Куди його?!» До роду — близького ніко­го, а далекий — у панській роботі… Пришилося Уласові — хоч під греб­лю! Та вже громада зжалилась: вибудувала йому землянку у царині та й наставила чабаном.

До його ото став Чіпка иідпасачем. 1 — диво! згодився відразу… Ро­бота прийшлася йому по душі.

Устане він рано, ще до сонця, набере хліба у торбу, візьме малахай, що дід дав завертати овець, та й іде у царину, до землянки, дожидати, поки збереться отара. Приходить. У діда усе ще Позапирано. Тільки Лиско лежить коло дверей, простягши передні лапи, положив на них голову… Дріма ранком. Лиско! — гука Чіпка.

Лиско підведе нехотя голову, подивиться на Чіпку — і знову кладе її на ноги, позіхнувши на все горло… Тобто: «рано, хлопче, ходиш: ще дід спить!»

Сіда Чіпка коло землянки, виймає черствий хліб з торбини — почи­нає снідати. Тим часом люди зганяють овець до царини. І розійдуться вони понад ровами, щипаючи зелену травицю.

Ось приходить і другий підпасач — Грицько, Чупрунів син, хлопчик однакових з Чіпкою літ, та не кращих, видно, й достатків… На йому сорочка чориа-чорна, полотна ие знать, та ще й порвана; штаненята — саме гноття висить иа очкурі — позасукувані аж за коліна.

Грицько — козачий син, сирота. Після смерті батька та матері (вони під холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекій родичці — вдові Вовчисі; а як піднявся хлопець на ноги, то дід узяв його до себе в поміч коло огари.

Сідає й Грицько коло Чіпки, розв’язує свою торбу, виймає з неї су­харі — чорпі, як земля, і снідають обидва разом, коли-не-коли переки­даючись словом.

От рипнули двері — показався дід на порозі. Уже ви, хлопці, тута? Тута. А що ж це овець так мало? Згонять. А ви снідаєте? Снідаємо. Ну, снідайте ж, поки овець позгонять. А я тим часом умиюся та зберуся, та й рушимо!

Іде дід у присінки; набира води кухоль — умивається… Тим часом — світ, як день, тільки сонце щось забарилося… Закрасив­ши увесь східень палко-рожевим цвітом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло ні одним променем над землею… А земля вже налаго­дилась його стріти: зелені трави порозправляли свої дрібненькі листоч­ки, повмивалися свіжою ранньою росою… Як дівчина, дожидаючи свого милого, умивається й прибирається, тремтить, мов у лихоманці, й палає, наче у огні,— замирає, довго ждучи, й оживає, пе терплячи,— так земля дожидає ясного сонця… і міниться, не дождавшись. Повіне тихий вітрець — потемніє й насупиться її зелений убір; затихне вітрець — убір заясніє, усміхається…

Уже й овець позгонили, і дід зібрався. Вийшов з землянки. На голові солом’яний бриль; на плечі, на ґирлизі, висить торба з хлібом та свита — на случай негоди; у руці — малахай. А що, хлопці, будемо рушати! — каже дід.

Хлопці підводяться, ховають у торби своє чорнохлібне снідання й біжать згонити овець, що розтеклися по всій царині, натщесерце сма­куючи росяною травою… От уже й овець позгонили до гурту. Агу-у… тю-у-у! — гукнув дід.— Треш-тереш-треш!

Свиснув малахай у руці… Одчиняє Чіпка або Грицько ворота у ца­рині — і тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вівці шляхом у поле… Хлопці по боках, дід ззаду, а Лиско, піднявши свій хвіст і голо­ву вгору, гордо виступає за дідом, мов вірний джура за отаманом.

Отара суне помалу, викрикує — то «бе-е!», то «ме-е!», — кахикає, як зимою старі баби на печах, коли почнуть прядиво м’яти… А курява, як хмара, слідком за вівцями… Агу-тю-у-у! — гукнув дід, ляснувши малахаєм. А куди, руда? — кричить Грицько на овечку, що одрізнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обніжку. Вівця ие слухає Грицькового покрику: біжить швиденько до зеленого моріжку ухопити свіжої травиці та хоч капельку проквасити душу од тієї страшенної пи­люги, що до самих печінок добиралася, давила-душила.

Грицько бачить, що за рудою й другі повертають з шляху,— пустився підтюпцем, раз по раз вигукуючи «тереш! тереш!» та виляскуючи мала­хаєм. Блудяги нехотя повернули до гурту.

Сонечко почало з-за гори випливати — грало, усміхалося… Як легенькі блискавочки, забігали по землі його пароси,— і кришталем заіскрила роса по зеленій траві… За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кри­чали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали та як у забій били; тут вівці бекають, мекають, кахикають… Легенький вітрець подихає — і скрізь розносить тепло раннього літнього ранку… Хороше так, весело!

Чіпка йде збоку отари, похнюпивши голову… Об чім він думає? що гадає? — Нічого він не думає, пе гадає… Він прислухається, що діється у його в серці, в душі… Хоче збагнути — і забуває… все забуває… Йому так гарно, весело; йому так вільно, просторо… Чвала собі помалу. Торбина на плечі, малахай у руці… Байдуже йому!.. Посилає уперед ногу за но­гою — не думає: де він, і що він, і як він… Легко трепече його серце; дивні якісь радощі — не то сон, не то дрімота — сповивають його душу…

Догнали отару до становища. Дід свиснув малахаєм — вівці розско­чились, розсипались по зеленому полю… Отепер, хлопці, спочинемо!

І сідають наші вівчарі утрьох під деревом. Дід виймає шматок хліба та дрібок солі, починає й собі снідати…

Грицько, чи присів, чи ні — вже, дивись, опинився гін за двоє, скочив верхи на барана, триндикає та висвистує…

Чіпка лежить па спипі, дивиться в блакитне небо. Небо синє, чисте ні хмарочки, ні плямочки — глибоке, просторе та широке. Не проди­витися його глибини, не досягнути оком до краю! Погляд тоне у тій синій безодні, як у сивому тумані… тільки думка росте та ширша…

«Що там? — дума Чіпка.— Там, мабуть, гарно так… Ач, як синіє!., як сонечко сяє!..» Діду! А що, сину? Що там? -Де? У небі? Бог… Задумається Чіпка… Дивиться у небо,— йому так гарно дивитись у його… Чи воно, діду, є там люди? -Де? На небі… Нема, сину! Там Бог святий, янголи його та душі праведні… А хіба хто там був? Так кажуть. Батюшка так і в церкві читає. А гарно, мабуть, там… Бачте: яке синє, гарне!.. Дід, поснідавши, молився богу. Гарно, сину! — прошептавши молитву, одказав Чіпці.— Гарно!.. Не те, що тут, на землі… Там усе добре, святе… А тут — усе грішне та зле…

Замовк дід. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав: То ще тільки один Бог милосердний держить нас на світі; а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вівця!.. Що вона кому заподіє?.. Нікому нічого!.. Ходить собі, щипле травицю зелену… вівця, та й годі!.. А ми й її ріжемо, ми їмо її, як вовки голодні… І чого ми тільки не їмо?.. А воно то все — гріх! Усе нам оддячиться на тім світі, усе… Грішні ми, прокляті душі! Ми не тільки над скотиною знущаємося,— ми й свого брата часом черкнемо… Бач! У брата — он те й друге, а у мене ні сього, ні того… заріжу, мовляв, брата, — добро його поживу! І ріже чоловік чоловіка… Ріже — забув і думати, що йому на тім світі буде!.. Лихий його путає — він і ріже… Ох, грішні ми, прокляті душі!

Чіпка слухає — і проходить по його душі страх, холод… і шепче вій стиха за дідом: «Грішні ми, прокляті душі!.. А мати моя грішна,— думає піп,— бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викида­на, щоб не просив хліба… А баба не грішна: вона мене ніколи пе била; попа мені усього давала, жалувала мене, вговорювала, от як дід… І дід, мабуть, пе грішний… А Грицько? Грицько — грішний: он як він верхи па барані пре!..» Грицьку! Грицьку! — скочивши на ноги, крикнув Чіпка: — не їдь иа барані — гріх!

А Грицько гика та тпрука на все поле… А він на барані їздить? — питає дід.— Бач! Я й не туди, чого він так вигукує… Ось я тобі, я тобі!! — свариться на Грицька дід здалека ґирлиґою.

Грицько скочив з барана, побіг до верб, що росли над шляхом. А дід, понюхавши табаку, розіслав свиту, розвернувся проти сонця та грів старе тіло. І Чіпка біля його примостився.

Незабаром Грицько вернувся з повпою пазухою горобенят. А я, діду, ось скільки горобенят надрав! — хвалиться. Навіщо ж ти їх надрав? — питає дід, не підводячи голови. А щоб оця погань не плодилася! Хіба вона кому зробила що?.. А гріх! — промовив Чіпка, придавив­ши на останньому слові. А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? — одказав Грицько та й висипав з пазухи голоцюцьків з жовтими заїдами.

Чіпка подивився на діда, що лежав собі та дрімав, не слухаючи їх розмови. Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив ґирлиґу. А куди?., куди!.. — закричав. Та — геп! ґирлиґою ио горобенятах.. Так кишечки й повискакували… Оце вам жив-жив!.. жив-жив! — гукає Грицько та раз по раз ґир­лиґою, ґирлиґою…

Чіпка дивиться то на горобенят, то на діда: чи не скаже чого дід? Дід лежав собі мовчки. «Значить, правда, що вони кричали: жив-жив!» — подумав Чіпка та як схопиться… Очі горять, сам труситься… Стривай, Грицьку! стривай! не бий… Давай краще їм голови поскру­чуємо!..

Як схопить горобеня, як крутне за головку… Не вспів оком моргну­ти, — у одній руці зостався тулубець, а в другій — голівка. А що — жив! а що — жив!! — кричить Чіпка… А що — жив! а що — жив!.. — вторує за ним Грицько…

Незабаром горобенят не стало: валялися тільки одні голівки та ту­лубці… От тепер можна й ґирлиґою,— каже Чіпка, взявши ґирлиґу в руки. Грицько й собі за ним. Та зложили горобенят у купу й почали періщи­ти, як снопи молотити… Не зосталось горобенят і сліду: валялося тільки одно м’ясо та кишечки, перебиті, перемішані з землею. Ходім ще драти,— каже Грицько,— там ще є. Ходім,— згоджується Чіпка.

Та й побігли до верб, один одного випереджаючи. А куди ви? — підвівши голову, питає дід.— Підіть лишень овець по­завертайте! Бачите, як порозходились… Щоб ще звірюка не зайняв…

Дід знову ліг. Скоро й заснув.

Хлопці побігли. А хіба жиди Христа мучили? — питає на бігу Чіпка. Жиди ж… А горобці сиділи та кричали: жив-жив! Щоб ото ще му­чили… Ну, тепер же мені не попадайся ні один жид! — нахваляється Чіпка. А очі, як у того вовченяти, горять… Е-е! Жидам ти нічого не зробиш,— каже Грицько,— вони здорові… А жиденятам можна бебехи надсадити! Я вчора одного бив-бив та ще й пейси вирвав…їй-богу? їй-богу.  От, коли б я піймав! …Я б йому голову скрутив, як горобеняті!

Швидко вони позавертали овець і, як кошенята, дралися по вербах, ви­дираючи горобенят. Удвох надрали ще більше, ніж сам Грицько надрав. А далі — поскручувавши голови, били ґирлиґами…- помісили чисто на гамуз!

Сонце дедалі все вище та вище підпливало. Перше ж так гарно сяло та гріло, а це вже стало пекти-палити, аж дід прокинувся… Ач, як угріло! — обізвався він, підсуваючи свиту під вербу, у холо­док.— Ану, ще понюхаємо та заграємо… Хлопці, видно, десь горобців деруть…— Дід понюхав.— A-а… та й добра ж! — промовив, чхнув і поліз у торбу за сопілкою.

Вийняв сопілку, послинив дірочку, свиснув раз, удруге — і зачав «Вівчарика». Гучно-гучно загула сопілка на все поле, немов хто заспівав жалібно; аж ось замира, замира,— тільки сопе… А це зразу, немов опік хто, закричало, завищало — та й стихло… вдруге… втретє… і полився тяж­кий плач… Сумно зробилося, важко… Отара посхиляла вниз голови, не­мов слухала того плачу тяжкого… От знову сопілка замовкла. Трохи перегодя тихий регіт крізь сльози стиха веселив поле; далі — дужче… дужче… сльози сохли… регіт замирав… понісся веселий, танцюристий ко­зачок… То дід гра,— каже Чіпка.— Ходім до його! Ходім. Побігли. А, мабуть, час, хлопці, й овець напувати! — зустрічає їх дід.

Хлопці зібрали ватагу, погнали до водопою. Тут з ними трохи халепи не сталося. Як гнали отару через луг,— де не взявся сірий вовк і потяг нишком ягнятко в діброву… Отара схарапудилась, сипнула вбік — аж до Грицька повалила; Лиско майнув за вовком, Чіпка за Лиском. Вовк мчить, що непереливки,— покинув ягнятко та драла в ліс… Чіпка з Лис­пом за ним. Дід почув, що Лиско гавка на вовка, й собі надійшов… Так де ж ти вовка в лісі шукатимеш? Тільки й того, що дід похвалив Чіпку ,м тс, що не побоявся вовка, одбив ягнятко…

Вернулися з водопою. Пообідали сухий хліб з сіллю; дід знову ліг спати; хлопці бігали завертати овець; Чіпка розказував, який йому вовк здався: «здоровий, а легкодухий»; Грицько, не вважаючи на гріх, на ба­рані їздив, щоб тільки дід не бачив… Потім того вони полуднували… Чіпка діда про що-небудь розпитував; дід розказував про всяку всячину, грав на сопілці… Так — аж поки сонце не повертало навзаходи. Тоді дід зав­жди казав хлопцям: «Пора, хлопці, додому вертати!»

Хлопці збирали овець в отару, гнали до села. Там, у царині, стрівали їх люди, і кожне своїх овець залучало додому. Порозпускавши овець, хлопці вертали по домівках, а дід запирався у землянці до другого ранку.

V

ТАЙНА – НЕВТАЙНА

Добре Чіпці у діда підпасачем. Робота неважка, саме припала йому до вподоби — по його літах і по його душі. Та не те, щоб і без користі. Дід брав за літо по п’ятаку од вівці. Шага давав на Чіпку та Грицька, та ще хліба мішків з п’ять, та ягнят двоє або троє на рік. Чого ще? На харч він собі заробляв; гроші йшли на одежу; ягнята — на прибуток. Слава тобі, господи, що ти зглянувся на наше безталання! — дякує Мотря Богові.— А я вже не думала, щоб з його вийшли люди… Став розуму доходити,— одказує Оришка,— сам побачив, що треба робити… І мені, старій, довелося його хліба з’їсти… спасибі Богу!

Отак радіють та Богові не надякуються, що хоч трохи втекли од тих важких злиднів, нужди, горя… І в хаті у них стало чепурніше, ясніше; і хліб не такий чорний та сухий; і каша до борщу не вряди-годи; а часом і сир на вареники… І одежа, хоч про свято, була як у людей; та й у бу­день не висіло та не бовталося старе гноття… І зокола хата обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рівненько; зверху полатана — не світить гнилою, дірявою оселею; з-за хати хлівець визирає, льох чорніє… Уже завелася свиня з поросятком і овечат десяток. Уже під паску є своє поросятко й своє ягнятко, і паска — біла… Достатків більше, й достатки кращі.

А тут ще, після смерті якогось бездітного далекого Мотриного роди­ча, зосталося їм днів на десять поля… Після судів та пересудів,— після двох мішків пшениці та двох овечок-ярок, що Могря подарувала волос­ному писареві,— одсудили Мотрі землю громадою… Не журись, Чіпко,— каже, радіючи, Мотря.— Тепер буде своє жито, й своя пшениця, і просо, й ячмінь, і гречка… Одберу місцину, картоплі насаджу — на зиму буде!.. Ік Різдву загодуємо свиню… Сало продамо, м’ясо посолимо, ковбаси начинимо… Буде з нас! Хай тепер наші вороги сміються, нехай цураються, минають!..

Аж помолодшала Мотря, весела стала.

Чи все ж то такі щасливі та ясні дні колихали Чіпку? Чи все ж то одні удачі та радощі складали його молоду силу, котра так і пробивалася з-під його гострого погляду, сміливого поступу?..

Ой, ні! Життя — що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши.

Першою такою колючкою у Чіпчинім житті була смерть бабина. Йому тоді тільки що сповнилось п’ятнадцять літ. Баба уже була сгара-стара, як молоко біла, як сухар суха. Уже й літом з хати не вилазила,— хіба у палаючий день вийде, було, з хати, сяде на приспі, складе свої сухі сині руки на колінах та й гріється проти сонця. А восени уже жаліється та жаліється Мотрі: Отже, дочко, щось мені погано… Так погано, так погано! Чую, наче у мене всередині щось застигає; руками й ногами зовсім не володію, не знаю, чи й є вони у мене… Мабуть, це вже моя за мною приходить…

Так казала Оришка звечора, а до світа — й богу душу оддала.

Лежить баба на столі у хаті. Хрест на руках, свічка в головах… Та ж баба — тільки очі заплющила, рот зціпила… Прийшов піп, дяк, зійшли­ся люди, узяли бабу, однесли на кладовище, опустили в яму, загребли… Мотря плаче. Чіпка не плаче… Йому тільки чогось страшно, жалко… «Нема баби…— думає він.— Умерла баба… не буде більше баби… Смерть узяла бабусю… люта смерть… А що ж то за смерть?.. Хто знає?..»

Темна мара устала в Чіпчиній думці, як страшидло яке, холодне, не­привітне… Говори, дивись — а тут… зуби сцігшло, язик одібрало, очі зак- лепило… Кидають у землю,— темнота непривітная, німота непробудная, нерозгаданий холод та морок! Ось і черв’як плазує — холодний та слизь­кий, аж напинається, аж звивається, поспішаючи до тіла…

Приліз, приложив свій червоний ротик — як невеличким свердликом проточив дірочку в тілі і уп’явся… По йому аж хвиля заходить, так він натужувався, точив… Ось уже дірочка… А там — дивись — і другий пнеть­ся, третій, четвертий… Подірчавіло тіло… Чутно глухий стук. То одвали- лася одточена частина тіла. Черви заворушилися, піднімаючи вгору свої хвостики…

«Ух!., гидко… страшно!..» Чіпка здригнув. «І від кого се? — запитува­ла його злякана думка,— Кажуть, від Бога?.. Смерть від Бога?., темна німота… черви… все від Бога??! Господи Боже! невже це треба?.. І для лихого його багато, а то ж для доброго?.. А баба така добра була, до всіх добра… І гак каратися?.. Чи для всіх воно однаково?.. Де ж тоді прав­да?.. Ой, ні, ні! тут щось та не так,— тут щось друге, інше…»

Задумався, загадався Чіпка… Зробився — аж страшний, помарнів, по­хнюпився, дивиться якось чудно… Зведе оце на тебе очі — і нічого не бачить; клич його — не чує… Аж занепав. Уночі схопиться — одягаєть­ся, озувається… Чіпко! куди ти? — пита здивована мати. Га-а? Куди ти? Баба кличе… піду до баби… Та господь з тобою! Баби немає — умерла… А що ж ото?., слухайте!..— Та й наставить ухо — слухає…— О-о-о-о! «Чіпко!.. Чі-п-ко!..» Чуєте?..— Зараз, зараз, бабусю… я зараз!..

Хапається, чоботи набуває, рядном напинається… Господь з тобою! куди ти? — хрестить і нерейма його Мотря.

Почне його умовляти; роздягає його, роззуває… То він трохи й ути­шиться, сяде на лаві. Ляж, сину.

Чіпка поворухнеться, посунеться трохи — сидить… Трохи згодом за­тіпалась його постать, схилилася голова на груди, почулися важкі заво­ди плачу… Чого ти, сину, плачеш?

Мовчить Чіпка, плаче.

Напала його ироиасниця. На велику силу одходила його Мотря. Оже хоч він одужав, а з літами убирався в силу, та вже ніколи не теряв сво­го сумного погляду, понурого виду. Бабина смерть загадала йому загад­ку, котру він ніяк не міг розгадати… Він все хмурнішав та хмурнішав…

Не вспіло одно гаразд забутися — друга приключка нриключилася, котра обізвалась на всім останнім житті Чіпчинім.

Чіпці минуло сімнадцять літ. Того самого року віковічні кріпацькі кайдани розбилися… Стояла рання весняна пора надворі. Рано-рано схо­пилося сонце, виграючи та висвічуючи червоним світом… Е-е, щось дуже рано прокинулось сонце,— каже дід Улас, дивлячись на небо,— коли б ще дощу не було!..

Коли так: не встигли вони отари й за верству од села одігнати, як почали хмари з усіх боків стягатися та й заслали, замазали небо… Неза­баром воно й розплакалось… Зарядив дощ — дрібний-дрібний та густий, мов крізь сито… Спершу вівці наче зраділи — розкотилися по толоці, щипаючи попаски низеньку, приземну травицю; а далі — як став дощ допікати — збилися докупи, посхиляли голови між ноги та так цілий день і простояли. Гнати додому ніяк не можна: що з ними дома роби­ти? А дощ — одно пере, одно пере… Не зосталося на наших вівчарях ні рубця сухого, а він і не думає переставати.

Посідали вони усі три під вербою. Сидять — пережидають дощ. Лис­ко й собі звився коло них бубликом. Сумні усі. Так оце, діду, й вам воля прийшла? — питає Чіпка діда, щоб хоч словом розважитись. Кому воля, а кому неволя! — сумно одмовля дід. Як саме? Так… Багато казати, а трохи слухати!.. Ще ми мало робили, ще з нас мало сліз та крові точили… хай ще два роки поточать!.. Ох, боже, боже! коли твій суд правий настане?.. Та вам же все рівно, діду: ви давно вже вільні,— примовився Грицько. Вільні?.. Були вільні, поки волі не було.. Ох!.. Робив, доки силу ви­тратив та зуба в роті не стало… Тоді й з двору — геть на виступці! Не переводь даремно панського хліба!.. Спасибі, люди добрі зглянулись, а то б прийшлося тинятися, пропадати, як собаці під типом, — Христа ради руку простягати… А от тепер знову завадило: плати десять карбованців иа рік!.. За віщо?., з чого?.. Ти, кажуть, громадську отару пасеш,— рублів з півсотні виробляєш… Яких? де? Я — старець, нищий… Спасибі, люди змилосердились… Так — ні! І те їм оддай… а сам з голоду пропади… Прокляті! і суду на вас немає, й права!.. — гірко закінчив дід.

У  Чіпки аж мороз подрав по спині: він ніколи не чув такого дідового голосу… Думка його закаламутилась, завихорилась; кров прилила в го­лову; він мовчав, боявся словом перервати дідове горе… Він сам не знав такого, а почував з дідової мови, що воно тяжке-тяжке…

Хвилин з десять мовчали, наче води понабирали в рот. На душі важ­ко, иа серці сумпо — аж мов нудно… Так буває тоді, як серцем чуєш якесь лихо, а назвати його не вмієш. Хвилини тоді здаються за часи, часи — за дні, дні — за роки… Черв’як швидше плазує, ніж такі хвилини… І хо­четься вперед заглянути, подивитись — що з того буде, і страх обіймає, аж волосся на голові підіймається, серце каменіє.

Дід знову забалакав, паче сам до себе: «Ще мало людей забили, на той світ позагонили? Ще мало у мандрах пропало, мов їх земля проглину­ла?… А з живих — трохи юшки поповарили?! Так ще й до старця… Що ж з мене візьмеш?! Я людям служу, громаді служу — за хліб, за спасибі… от що! Ну, беріть знову у двір, лежатиму та даремно хліб їстиму, та й годі… Беріть?.. Легко сказати — беріть! А степ?., а вівці?.. Я привик до цього, як до рідного… Прощайте?! Щоб ви з своєю силою попроща­лися!.. Вівця для мене — все одно, що людина: і їсть, і п’є, і боліє… тільки не скаже нічого, не вимовить!.. Хіба я пе бачу, хіба я пе знаю, як їм оцей дощ дозоля?.. Мені вій ие так дозоля: я вже стара собака, натерпівся всьо­го… А он — ягня? Зігнулося, тремтить, змерзло… Бачу, бачу… Я б тебе коло свого серця обігрів, як дитину… Та ие обігрію! Ворог паш бере мене од вас, щоб замучити… Йому ще трохи… Ще, бач… ще…»

Дід не зміг далі говорити… Дві гарячі сльози викотилось з його ста­рих жовтих очей і розлилося по карбованому старістю та негодами виду.

Грицько сидів, рота роззявивши,— сам не знав, що йому казати…

Чіпка пильно дивився на діда — очей не спускав… Лице аж пополот­ніло; поза спиною мурав’я лазила; верхню губу мишка тіпала, а очі сухі- сухі — горіли, налиті сльозами пополам з кров’ю. Хто? хто?! — затинаючись, скрикнув він,— Хто одбере у нас діда?.. Ні!.. Ми діда не дамо — поки нас не вкладе!

Дід глянув — і стрівся очима з палкими Чіпчиними. Пан одніме, Чіпко!., він одбере, мій сину!.. У двір піду, — старого недовгого віку коротати у неволі… покину вас… Усе покину: степ, овець… Лиска-сердегу… Не одбере він… ні! Хай тільки одбере… Я йому такого пущу пів­ня!! — грізно каже Чіпка.

Дід аж не стямився. Що це ти кажеш, сину? Чи ти маєш Бога в животі, а царя в голові?! Схаменись! Його спалиш, а через його й другі погорять… Йому ж тільки шкоди наробиш, — він собі швидко знов вибудується; а то — убогі пого­рять, що, може, тільки й щастя, що свій захист є… Охаиись, господь з тобою!

Ще сумніше, іце важче стало. Дощ, як із відра, линув. Кожен поворух­нувся й на самі очі насовував кобеняка. Лиско ближче підсунувся до діда; ліг у самих його ніг. Дід мотнув головою: «А той же батько! як дві каплі води…» — промовив уголос. Хто? — поспитав Грицько. Отой! — дід указав на Чіпку. Хіба ви знали батька? — пита понуро Чіпка. Чому ж не знати, коли ми з одного двору. Хіба мій батько панський був? Адже він — москаль! — каже, зди­вувавшись, Чіпка. То що, що москаль… Хіба москалі родяться москалями?.. Тобі ще, видно, ніхто не розказував за його… Ні. Отож-то й є! Люди ще й досі пе забули… А що ж там? — пита Чіпка, насторочивши уха й не зводячи очей з діда. Гм… бач! — дід вийняв луб’яну табатирку, понюхав табаки. Розкажіть, діду! — пристає Чіпка. Добре. Коли ніхто не розказував, то я тобі розкажу… Давня то річ,— зачав дід.— Мені було тоді літ з двадцять, як привели твого батька у гор­ниці лакеєм до панича… Розказували, що твоїй бабі старий пан хотів ласку зробити,— та взяв та й приставив до свого сина твого батька… Він був собі якийсь малий, иуздракуватий, болізний… та шкодливий такий, як кіт! За паничем ходить — не ходить, слухать — не слуха. Панич якось його чи вскубнув, чи вщипнув… А той як виважить руку, як удере його з усього маху по пиці… так паненяті носа й розтовк! Прибігла на крик пані; увійшов сам пан… — «На стайшо його!..» — Узяли його лакеї на стайшо,— та так оджарили, що ні лягти, ні сісти… Тоді йому уже нікому було й пожалітися: батько у винниці в казані скипів, — упав якось у ка­зан, — а мати з холери вмерла… Ото, як одшкварили його, то вже він ніко­ли не бився — тільки пустився на хитрощі. Усе дурить панича та виду­рює з рук усячину… аж поки його й за це не вибили! Як провчили, він хотів утопитись, та люди не допустили… А пан знову вибив, щоб не то­пив кріпацької душі, бо за неї треба подушне платити! Так він ото, як мандрував Шамрай,— таки з двору кучер,— то й він за ним потяг аж у Донщину. Тамечки виріс, оженився й оселився… Та лихий його попу­тав провідати про Хруща, козачого сина, що одних з ним літ поплентав­ся на Дін до дядьків,— та там би то, кажуть, і вмер… Та не гак про Хруща, як про рідну сторону… Як згадає її, здається, зараз би таки знявся та й полетів, коли б не неволя… А тут, як на те, підскочив Хрущ. От він роздобув десь Хрущів пашпорт та покинув жінку, дітей й оселю — при­плівся сюди. Його прийняли у козачу громаду. Хрущ та й Хрущ! Козак, вільний… А може, він думав худобу Хрущеву посісти, та добрі люди до його ще по шматках рознесли… Так він став у службу, заробив грошей, купив хату та й одружився з твоєю матір’ю. Літ зо двоє, може, пожив,— та й знову потяг на Дін до першої жінки. Отам його й злапали! Приве­ли сюди… суди та пересуди… Хто вій такий?.. Що це він зробив?.. Та, кажуть, наш-таки шепнув комусь там: спровадьте, мов, його, куди знає­те,— мені його не треба! Так до його дуже не чіплялись, а в перший прийом і завдали у москалі… Бач! Он він який москаль! Знаєш тепер?!

Чіпка слухав, слухав та й голову схилив иа груди, слухаючи… Незчувся, коли й вечоріти стало… Дід удвох з Грицьком й отару зайняли. Ану, рушай! додому час! — гукнув дід уже з шляху.

Чіпка глянув на діда, підвівсь і поплентався стороною, позад отари, немов п’яний, наче учадів… Голову на груди звісив, очі в землю потупив… Нічого не чув, не бачив… Не знав, коли й у село прийшов, як і додому достався… Очумався уже в хаті… Так отакий мій батько був, мамо? Який?

Чіпка почав розказувати… Такий же… , Чому ж ви мені давно цього не казали? То що б було, сину?

Замовк Чіпка. Щось думав… Нічого…— нешвидко вже одмовив та й знову замовк.

Сумно стало у хаті, як у льоху… Чіпка сидів на лаві, ноги звісив, го­лову спустив трохи не до колін… Якби його так намалювати,— сказали б: то не чоловік сидить, то — сам сум! Мотря, дивлячись на його та зга­давши давнє, тихо плакала… Ні! Недобре зробив батько,— глухо якось, з протягом, почав Чіпка…— Ні… негаразд!.. Чому він їх не вирізав, не Випалив?.. Кого, сину? Панів! — одказав твердо Чіпка. Що це ти, сину, кажеш? Хай їм господь за те оддячить, а не люди!

Чіпка мовчав. Мотря перехрестилась та й знову заплакала. Тихо но­сився той плач по хаті під темний вечір; тихо слався по долівці, по стелі, по білих стінах та давив, як обценьками, серце і в матері і в сина.

Він сидів зажурений, німий, як стіна. У його на думці, перед його очима, носився чорним вороном батько…

«Бідний мій тату! — думав він,— Не знав ти долі від самого малку — може, аж до смерті… Ганяла вона тебе з одного краю світа на другий; од панського двору до Дону, од Дону — до прийому… Де ж тепер ти? Що тепер з тобою?.. Чи тліє під землею твоє наболілеє тіло? чи порвала його московська нагайка на шмаття? чи пронизала тебе вража куля у бої!.. І загребли твої кості з кінськими кістками в одну домовину, у одну ви­соку могилу?! І нікому вона не скаже, ие повіда, що під нею лежить твоя мучена душа без одплати… А може, тебе доля занесла куди у далеку чужину, на інший край світу, ти думаєш-гадаєш, не досипляючи ночей, про матір: як вона тут, бідолашна, повертається, що з нею виробляють люди… Ой, Боже наш, Боже! Ти — всесвітній царю: ти все бачиш, все знаєш… Ти один наглядаєш над землею — і маєш волю над нею… Чому ж ти не скараєш злого — хай не карає доброго?! Чому ти не вдариш на злочинця своїм гнівом праведним?.. Ні… ти мовчиш… мовчиш, як глупа піч… До тебе не доходить плач наш… наші сльози… їх заступили от тебе вороги наші… Ти не скараєш їх… ні?!»

Знемігся Чіпка. Як колода, повалився на лаву та тільки стогнав. Силу його під’їхала важка, несподівана туга; думки помутилися, куйовдились у голові без порядку, як завірюха зимою… Не пам’ятав він, що думав; не почував, як тяжко стогнав… Чого ти стогнеш, сину? — питає журливо Мотря.

Мовчить Чіпка. Чи ти нездужаєш? Мовчить. Ти спиш, сину? Мовчить.

Дощ давно вже перестав; хмари розійшлися; виплив ясний місяць, за­глядав у вікна, а на долівці й по стінах розмальовував чудні якісь виводи-узори. Мотря тихенько підвелась, підійшла крадькома до лави, де спав Чіпка, заглядає у його бліде лице. Очі йому від знемоги закрилися, зуби сціплені, вид — страшний, грізний. У матері аж серце боляче поверну­лося од того виду страшного… Хай тебе криє мати божа від усього лихого,— шепче вона.— Спи, сину, може, переспиш.

Та, прокинувши на полу ряднину, лягла й сама хоч задрімати.

Тепер Чіпку не напала пропасниця, тільки помарнів на виду трохи. Зате сум обняв його голову. Такий сум та журба, що аж дивно: як-таки такий молодий парубок, та такий сумний!

Сяк-так добув Чіпка підпасачем до осені. Восени почали з діда правити гроші. Дід не давав, бо десяти карбованців не було, а п’яти не прийняли. Потягли діда, як до різниці вола, до пана Польського у двір… На Чіпку налягла ще гірша журба, ще міцніше сповивав його смуток. То, було, хоч з дідом одведе душу, розважиться, а тепер — діда нема… і в двір не пускають!

VI

ДОЗНАВСЯ

Лягла зима. Вийшов Чіпка за царину, ходить коло землянки, голову повісивши. Дідова оселя снігом прикрита; мороз малі віконця позамуро­вував; двері замело, забило. Розгріб Чіпка ногами сніг, одкинув трохи, одхилив двері, увійшов у землянку. Пусто та холодно! «Нема діда,— ду­має Чіпка,— і землянка, така ще недавно привітна, тепла, стала холод­ною та неодрадиою… От що робить сильний з немічним! Пани — з кріпа­ками… Вони й з моїм батьком таке виробляли… одібрали його від мене… я його не знаю, ие бачив… покрили мою голову соромом, докорами.,. Про­кляті!»

Вертає Чіпка у село. Іде вулицею мимо шпику; роздивляється, при­слухається. Там люди сновигають; там чоловіки бідкаються своїм убо­жеством та лютими морозами; гам молодиці сваряться через тин… Коло шинку кріпаків ціла юрба, позбивалась у купу. Крик, гук, спірка, зма­гання…

Одні викрикують: Що вони нас дурять?… що вони над нами знущаються? Ще якісь два роки видумали?., ще трохи?! А видно, що трохи,— одказують другі,— Так вони, бач, намовились, щоб не зразу свої панські руки покаляти… Кат їх бери, з їх руками! — озиваються треті.— Вони звикли чужи­ми жар загрібати… Еге ж… А тепер ирийшлося своїми, так вони: хоч ще два роки! Так-то, видно, їм наші руки подобались,— зарішає сивоголовий дід. Ну, стривай! — кричить знову хтось з гарячіших: — Тільки дійде до царя чутка, що вони й його й нас дурять,— знатимуть вони! Він їх зараз у кріпаки поверне, а нас панами поробить… Це тоді буде, як на долоні волосся виросте,— охолоджує неймо­вірний. Чого волосся виросте? — кричить гарячий,— Скаже цар: будьте па­нами… ну, й будемо! От тоді-то буде!! — глузує неймовірний. Авжеж… не те, що тепер! Я б свого зараз, як бовкуна, запріг у санчата — та по дрова… а то тепер у хаті така холоднеча, що аж вовки виють,— каже хтось з гурту. Ну, вже й морози! Ще таких сю зиму й не було…— загомонів гурт. То чи не підемо гріться до Гальки? Ходім, ходім! — одказало разом кілька голосів.

Юрба посунула в шинок. Чіпка пішов додому, повісивши голову, про все, що чув, роздумуючи… Прокльони клекотали в його серці, пекли його, мучили.

На весну радиться Чіпка з матір’ю: Що, мамо, робити? дід у неволі… чи не взятись мені з ким овець пасти? Знаєш, сину, яка моя рада? — каже мати.— Ось покинь ти свої вівці,— не вік же їх тобі пасти… Приймайся краще коло землі. Не все ж чужим та чужим її робити. Може, як-небудь розпарюємось на скотинку: свій хліб буде. Сам хазяїном станеш. А на осінь, як бог приведе діжда­ти, треба й об чому іншому подумати. Я вже стара, нікчемна стала… хто в хаті порядок дасть? Слава тобі господи, і ти вже немалий… Другі твоїх літ дітей мають…

Та не слуха Чіпка материної ради. Степ, привілля — от що йому снить­ся! «Я зріс, викохався коло овець… коло них і посивію»,— дума він.

На другий день пішов радитись з громадою.

Не прийняла його послуги громада. «Молодий ще, ненадежний… Нам треба вівчаря старого, щоб овець пе порозгублював». Так одказали Чіпці хазяйські голови і наставили вівчарем якогось діда з другого села.

Тяжко образила Чіпку громадська неправда. «Чи я не служив? чи я не годив? чи за мене яка пропажа сталася?.. І де правда? де вона? І грома­да, бачу, живе кривдою… Скрізь однаково…»

Вернувся він додому, трохи не плачучи. Волею-неволею треба було за плуг братись.

Закипіла в Чінки у руках робота. Найняв плуг, волів, зорав поле, за­сіяв, заборонив; зійшло — як щітка! У косовицю став за косаря,— вико­сив дванадцять копиць сіна. Є чим овечок узиму годувати. Настали жнива — місячної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавертав!

Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, уже й хліб вимолотив, сама солома стоїть — завалив увесь го­род ожередами. Скоту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба та восени купив корову на ярмарку.

Радіє Мотря. Коло тієї корови, як коло дитини, ходить. Ось і телятко знайшлося. І молоко своє, і сир, і маслечко. Чого ще? Є для себе, є й для людей. Продає Мотря молоко глечичок по глечичку, складає копійку до копієчки. Настягалася рублів на кілька грошей та к Різдву справила Чіпці парубоцьку одежу: купила добру сиву шапку, червоного пояса, чоботи добрі юхтові. Дякує Богові, що з Чіпки вийшли люди.

Ось знову весна-красна. Чіпка так і припадає до хазяйства. Рано встає, пізно лягає,— та все в полі та в полі. Хоч не дуже радіє, та й не журить­ся: за роботою ніколи. Сам на себе, на свою працю всю надію покладає. Припадає до того поля, наче закохався у нього… Не тільки в будень — і в свято… Чого се ти, сину, так унадився у те поле, що й у неділю не поси­диш дома? — питає Мотря.—Чи ти, бува, не наглядів чого там? Еге ж, наглядів,— сміється Чіпка: — там така перепеличка! Ти б собі пошукав, сину, хазяйки, а мені — помочі…

Чіпка нічого не одказував; узяв шапку, вийшов з хати.

Неділя. День випав якийсь хмурий. Дощу не було,— тільки десь сон­це заховалося, небо сірими хмарами обмазалось. Стали благовістить до церкви. Чіпка убрався, пішов з матір’ю. Вернулися з церкви, пообідали. Напоїв Чіпка корову, кобилу. Рано ще. Ходить він по двору, нудиться. «Хіба піти? — дума,— Піду… її не побачу, — на поле налюбуюся…»

Знявся й пішов. Перехопивсь через місток, доходить до луки. Коли чує — знову той самий голос. Він увесь затрусився, а серце — отак за­ходило! * Ні, постривай… тепер не так! — прошептав він; — тепер незчуєшся, звідкіля й лихо складеться!..— Постояв ще трохи, послухав та присів у борозну і тихо, як той злодій, порачкував на голос.

Дівчина сиділа на обніжку, иа зеленій траві, та плела вінок з ромепу, сокирок, трав’янок і других польових квіток, що тут же недалеко на луці розстилались чудовим цвітним килимом, напували пахощами повітря. Вона сиділа спиною до того місця, звідкіля підкрався Чіпра. Кругом неї обсипано було квітками, натрушено травою; повна фартушина того по­льового добра розстилалась па колінах. Дівчина знай опускала туди то одну, то другу руку, витягала квіточку по квіточці, підбирала один колір до другого, сплітала докупи, перев’язуючи гнучкими Петровими батога­ми. Одначе робота ця забрала не всі її думки: дівчина стиха співала… Ти­хенький подихав вітер, шевелив її невеличкими чорними кучерями, що повибивались иа висках з товстої та довгої коси, маяв червоною широ­кою стьожкою, заплетеною в косу, і розносив по полю журливу пісню… По сумному голосу, по задуманому личку можна було помітити, що дівчи­на не жила без лиха… Здорова була! — гукнув їй на саме ухо Чіпка, скравшись з-за спини.

Дівчина кинулась, затряслася; схопилась, щоб утікати, та, висипавши на землю квітки з фартушини, похопилася; знову опустилась на траву і стала обома руками гарбати й кидати назад у фартушину польове добро. А куди ти тепереньки втечеш від мене? — пита її Чіпка. Я й тікати не буду…— перевівши дух, одмовила вона та й підвела на його свої оксамитові очі.— О-ох… та й злякав же ти мене… хай тобі!

Од іскристого погляду, од її голосу, свіжого та дзвінкого,— так і звився Чіпка. «А хороша ж яка!., а люба та мила!..» — промелькнуло у його в думці. Він стояв перед нею мовчки та милувався такою вродливою кра­сою. Мовчала й вона, підбирала квітки. Він осмілився — сів поруч з нею. Що це буде? — обізвався перший, показуючи на недоплетений вінок. Хіба не бачиш? — вінок! — аж скрикнула.

Знову замовкли обоє. Він схилився біля неї трохи на лікоть та скоса поглядів на її личко, що від такої несподіваної тривоги зашарілось, здаєть­ся — пашіло полум’ям. Вона підбирала квітки та зв’язувала у невеличкі пучечки одномасних кольорів. Навкруги тихо, гарно, зелено; тільки буйні жита стиха шурчали довгими колосками, мов розмовляли з собою; од квіток пахощі разом з повітрям втягались грудьми — і легко й мило було дихати… Се твоє поле? — трохи згодом, якось боязко, спитала вона Чіпки, не одриваючи очей од вікна. Моє. І хліб твій? Мій. І то, під гаєм, твоє? Моє. А я ту місцину найдужче люблю… Бач, які на ній гарні квітки рос­туть.

Чіпка ие потрапив, що їй одмовити,— та замість того уставивсь на неї очима. Розмова перервалася. Хвилина… дві… Чіпка не спускає з неї очей. Чого ти дивишся на мене? — обізвалася вона, скинувши на його по­гляд,— Дивись — яку моду вигадав… мов з’їсти хоче…

Чіпка не одриває очей. Так йому мило дивитися на неї! Не дивись! — скрикнула вона та й затулила йому очі своєю рукою.

Чіпка — сам не свій… так йому любо, що вона доторкнулася до його

виду своєю біленькою, пухкенькою рукою… Здається, якби можна, так би й гамкнув за мізинчик-пальчик, що світиться навпроти світа, як ро­жева квітка… Вона в одну мить прийняла руку. Він знову, осміхаючись, уп’яв свої очі. Не дивись! чуєш?., а то повернуся! — Та взяла справді й поверну­лася до його спиною.

Чіпка, як мала дитина, переліз на другий бік,— та все-таки заглядає в вічі.А-а-а, осоружний… причепа! не дивись, кажу! не дивись! — Та да­вай його вінком по голові й по виду бити.

«Бий,— дума Чіпка,— бий дужче… бий хоч цілий вік так, тільки не прогонь від себе… Мені так любо та мило з тобою!»

Вона тріпала об його вінок, а він тільки осміхався… Вінок швидко роз­сипався; голівки од квіток поодлітали; бадилля вона кинула геть у тра­ву і зацокотала: Бач, що ти наробив? Бач, що? Бач?! — Та, згорнувши попід ліктя­ми свої білі руки,— сама вже послала йому бісики очима…

Чіпка не видержав. Як кіт на мишу,— так він кинувся на неї; міцно- міцно здавив її цупкими руками, вліпивши в щоку такий поцілунок, що аж виляски роздалися, наче хто удрав долонею з усієї мочі. Пу-у-сти… пу-у-сти-и! — закричала дівчина, пручаючись. Він її ще міцніше пригортав, поки вона, випручавши руку, не мазнула його по виду…

Тоді він її випустив. Ну, та й удрала ж,— аж закрутило в носі! — каже він, скривившись. А чого ж ти лізеш, безстиднику? Рад, що саму дівчину застукав на полі, то вже й лізе!..— каже вона. А в самої очі — так і сміються, так і грають! Дурна ти… хіба що? Як що? Он, послинив… ве-е! — та й стала витирати рукавом щоку. Не одкусив же,— сміється Чіпка. Ото б добре, якби одкусив… Тоді б я тобі й очі видрала. Якби подужала. Тоді б побачив…

Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивилася, а він — на неї. Повінув вітрець; розірвав димчасту хмарку, що застувала сонце; воно з-під неї виплило у своїй пишній красі і обдало їх хвилями блискучого світу, наче гарячим золотим дощем осипало. Жита зашамотіли, підніма­ючи догори свої похилені колоски.

Дівчина прямо глянула Чіпці у вічі; якраз стрілася з його очима та, спустивши вниз довгі й густі вії, запитала: Де ти був, що так довго тебе не видно було? чому ти сюди не при­ходив? Ніколи було,— не признається Чіпка, а сам собі подумав: «Чому я її ие зустрічав тут?» Що ж ти робив? — вона йому. Коло хазяйства… А в тебе земля ще де є? Ні, нема. А хата є? Є. А батько та мати? брати та сестри? Одна мати. Де ж ти живеш? У Пісках. А ти де? Тобі навіщо? А ти ж мене питала… Нащо ж ти розказував? Скажи хоч: як тебе зовуть? Так, як хліб жують… Чия ти? Батькова та материна… Чудна ти!

Він приліг грудьми на землю, підпер своє лице обома руками під щоки та пильно-пильно задивився на неї. Чи ти справді налагодився мене з’їсти?.. Чого ти витріщив очі? Бо хороша дуже…

Вона осміхнулася, навела на його свої чорні очі — гладила ними, ва­била… Іди вже собі додому… Чого ти прийшов?., ковтнуть хоче! не дав вінка доплести… Нащо ж ти побила? Чого ж ти ліз, безстиднику? Геть собі!..— та як пихорне його руки своїми, — так Чіпка й клюнув носом у зелену траву. Вона зареготалася молодим та дзвінким сміхом, мов хто срібло розкотив по золотій тарілці.

Не вспів Чіпка підняти голову, коли чує, щось гукає: «Галю!.. Галю!.. Галю!..»

Дівчина кинулась, стрепенулася. Чіпка дивиться то на неї, то в той бік, звідкіля вчувся голос.

Хто то? — питає він. Не знаю! — промовила вона. Та як сполохнута перепелка, разом зірвавшись з гніздечка, прожогом пурхає вгору,— так вона одскочила від його і — тільки оком моргнути — майнула подовж жита.

Чіпка підвівся, встав, випрямився, не спускав її з очей… Вона як ви­хор, мчалася густим житом — воно тільки розлягалося за нею, як роз­лягаються хвилі під натиском дужої руки, що керує човном. Далі та далі, пролинувши через квітучу луку, вона піднялась на гору, стала з очей зни­кати… Чіпка підтюпцем побіг собі в догоню за нею… Вона скрилася за горою. Він напружив ноги, наче доганяв злодія; мчався стрілою; миттю вискочив на гору, перевів дух, глянув на долину — і йому в вічі кину­лось ось що. Коло хутора, гін, може, зо двоє від гребеня того самого згірка, на котрім стояв він, під двором стояла натоптувана жінка, наставивши руку над очима від сонця, та на всю околицю іукала Галю. Дівчина бігла прямо до жінки та ще здалека озивалася: «Чого ви? Я — ось! Ось-осьо — за-раз!.. зараз…» Незабаром вона опинилася коло жінки, та разом обидві й пішли у двір. Ну, тепер же і я знаю, чия ти! — промовив голосно Чіпка і весело повернув назад.

Після того — не пізнати Чіпки: з лиця спала давня туга, очима не виглядав смуток; став він веселіший, привітніший; іноді можна було й пісню почути від його… Щастя його манить до себе, пестить, голубить доброю надією; світ йому любо усміхається, хоч і бачить він у йому лиха багато, плачу, лементу… Він тепер дивиться на його не злим оком; при­слухається чутким серцем; хочеться йому увесь мир обняти, втерти йому сльози, утихомирити горе…

Повернеться він до себе думкою, чує, як у голові борюкається острах з надією: то надія подужує острах, то острах — надію. Оже надія все-таки зверху! «А може… всього на світі буває! Часом убогий покохає багачку, а багачка убогого, та й поберуться…» А страх знову сполохне надію: «Може, москаль її панові судовому кохає… не попусти, боже! зав’яне, помарніє свіжий квіт її вроди під холодним, жовтим поглядом судови­ка… погаснуть ясні очі, поблекнуть рожеві уста… захляне душа… Не до­веди, господи! не одна душа згине, а разом аж дві! А може…— прориваєть­ся наверх-таки надія: — щастя, як трясця…» І очі в його засяють радістю; серце затрепече в грудях вільніше…

З того часу — поле як причарувало його. Перебуде день, два,— та й іде… «Може, хоч здалека побачу, коли не доведеться побалакати…» Хо­дить по полю, з ниви на ниву, від шляху до гори, від гори до шляху; всюди никає, до всього додивляється. «Отут її вперше забачив… осьдеч­ки вінок плела… ось та місцина, де сиділи… сюди тікала… а це, видно, недавно ходила, бо свіжий слід…» Дивйсь — не стямився й звідки — вихопилась та й почимчикувала житами — тільки одежа матнається. Чіпка помітив — берегтися стала. Ач, утекла!..— мовить він голосно,— Ген-ген уже… за горою… Ну, та й дівчина ж!!

І вертає він назад у Піски, радий та-веселий, що хоч здалека побачив.

Чіпчип товариш Грицько вирушив на заробітки, маючи намір стати госпо­дарем. Заради своєї мрії він працював не покладаючи рук. Повернувшись до рідного села, Грицько придбав хату й господарство, подивився навколо, кого засватати, чи не багату наречену, та одружився з наймичкою Христею. Село Піски, де проживав Чіпка, мало давню історію. Воно виросло з хуторів, один із яких заснував колишній запорожець Мирін Гудзь. Одружившись, він зажив тихим хліборобським життям, виховував сина Івана. На той час почав занепадати козацький лад, було скасовано гетьманство. Колишній запоро­жець із важким серцем сприймав новочасні зміни. Незабаром його син одру­жився з дочкою заможного козака Мотрею, у них народилося троє синів — Максим, Василь і Онисько. Максим зростав під впливом діда-запорожця, пе­реймав його вдачу. Саме тоді в село Піски прийшла неволя: мешканцям ого­лосили, що частина з них стала кріпосними пана Польського, який «терся до передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала». Довідавшись про це, кудись надовго зник Мирін Гудзь, коли ж повернувся,— пояснив, що їздив по урядових інстанціях добиватися волі для своєї родини й таки домігся свого. Тим часом піщан зібрали до церкви й оголосили, що переважна більшість із них — піддані пана Польського. Лише небагатьох мешканців села, серед них і Гудзя з родиною, було записано козаками. Генерал повернувся до Петербурга, лишивши в Пісках свого управителя Лейбу. Життя селян особливих змін не зазнало: вони сплачували управителеві невеликі гроші, а загалом жили по- старому. Піски піднялися, розкоренилися. Через десять років після приїзду генерала Польського надійшла звістка, що генерал помер, а до села приїхала його вдова з дітьми. Щоб побудувати для генеральші палац, переселили кількох піщан, незабаром спорудили нові хороми. Разом із генеральшею прибув і її управитель Потапович, що почав запроваджувати нові порядки. Чимало се­лян, не витримавши утисків, утікали, чим дуже ображали генеральшу. Ті, що лишилися, були змушені скоритися панській волі. Незабаром із мешканців села почали набирати лакеїв до панських покоїв. Генеральша, аби привабити же­нихів для своїх дочок, влаштовувала пишні прийоми. Вони потребували ви­трат — цей тягар лягав на селянські плечі.

Нарешті видавши дочок заміж, генеральша лишилась сама у великому палаці. На старість тепло свого серця вона передала котам, яких збирали для неї по всьому селу. Багато клопотів старій генеральші завдавали непокірні се­ляни, від хвилювання й люті вона померла. Після смерті старої в Пісках оселився її старший син — Василь Семенович. Він розігнав котів і почав упа­дати за дворовими дівчатами. Панич найбільше вподобав покоївку Уляну, через якийсь час вона вийшла заміж за лакея Петра Вареника, а за три місяці народила сина Івана. Василь Семенович одружився, поділив маєток зі своїм братом Степаном. Не забув він і своєї давньої симпатії до Уляни: наказав її сина Івана взяти служником до молодого панича. Із часом рід Василя Семе­новича розростався, він мусив шукати женихів для десяти своїх дочок. Ви­давши їх заміж, пан Польський очолив великий родинний клан, який контро­лював цілий повіт.

Максим, онук колишнього січовика Гудзя, вихований на дідових розповідях, спрямовував свою енергію на шкоду: бився з однолітками, пив горілку,

займався крадіжками. Утративши надію змінити сина, батьки вирішили віддати Максима до війська. Його було відправлено до одного з великих росій­ських міст. Дорога була далекою, нові місця — незвичними. Російські села були брудні й чорні, хати — закурені димом, повні сміття й тарганів. Служба для Максима розпочалася нелегко, але він лише сміявся із перешкод. Муштра йому не дуже докучала, він швидко опанував військові премудрості, став на ново­му місці душею товариства. Скоро Максим дослужився до унтер-офіцерського чину, вивчився грамоти. Водночас він не цурався можливості поживитися за чужий кошт, користуючись службовим становищем. Максимові довелося брати участь у військових подіях в Європі, за заслуги він дістав чин фельд­фебеля, був нагороджений орденом. Після закінчення війни Максим змінив­ся, став збирати гроші, подумував про одруження. Незабаром він знайшов собі пару — жінку на ім’я Явдоха, хитру й злодійкувату, колишню утриманку не одного з офіцерів. Після заміжжя Явдоха народила дочку, яку назвали Галею. Дочка змінила життя Максима і Явдохи. Бажаючи виростити її в достатку, вони нічим не гребували в погоні за наживою. Коли розпочалася російсько-турецька війна, Максим не дуже прагнув виявляти героїзм — йому вже було що втрачати. Звернувшись із легким поранеміям до лазарету, він домовився з лікарем і отримав відставку за станом здоров’я. Декілька років Максим з родиною прожив у рідному селі, а потім перебрався на хутір, де спорудив великий будинок та зайнявся торгівлею.

Однієї осені Чіпку викликали до волості й оголосили, що об’явився племінник колишнього власника землі, яку громада передала парубкові. Спадкоємець за­явив права на землю, що колись належала його родичеві. Суд ухвалив відібрати в Чіпки земельний наділ. Хлопець пішов шукати правди, в місті звернувся зі скаргою до секретаря Чижика. Секретар пояснив, що землю можна повер­нути, але це коштуватиме п’ятдесят карбованців. Не маючи грошей, Чіпка втратив землю, почав пиячити, намагаючись у такий спосіб забути своє не­щастя. Тоді ж він зійшовся з товариством п’яниць і злодіїв, колишніми дво­ровими слугами Лушнею, Матнею та Пацюком. Чіпка витрачав на горілку останнє добро, образив матір, яка перейшла жити до сусідки. Коли ж не стало грошей на випивку, Чіпка з товаришами пограбував панську комору. Злодіїв заарештували, але незабаром відпустили через брак доказів.

Час минав у пиятиці й розвагах. Чимало селян, колишніх кріпаків, ставши вільними й не знайшовши собі застосування, почали прикладатися до чарки. П’яниці не поспішали ставати до роботи, а все «шукали правду», нарікали на пана, що нібито заборгував їм гроші. Наляканий пан утік до міста й ви­кликав солдатів. Під час сутички з військовими постраждав дід Улас. Чіпка кинувся рятувати старого, був схоплений і побитий солдатами. Лушня, Мат­ня й Пацюк, покинувши Чіпку, поквапились утекти. Після випадку з побит­тям селян Чіпка дуже змінився. Він вирішив припинити пиятику, вдавати добропорядного мешканця села; щоб відвести від себе підозри в крадіжках. Чіпчині товариші влаштувались на роботу, він сам помирився з матір’ю, відремонтував хату, поступово повернув колись утрачену повагу односель­ців. Тепер Чіпка не афішував своєї дружби з п’яницями, заприятелював із Грицьком.

Мотря, Чіпчина матір, раділа за сина, але дедалі частіше помічала, як він зникав по ночах. Тим часом ширились чутки про злочини, що почастішали в довколишніх селах. Одного разу під час чергової крадіжки до Чіпки з дру­зями приєдналися нові товариші. Пограбувавши заможного господаря, їх

ватага з краденим добром під’їхала до будинку колишнього москаля Макси­ма Гудзя. Тоді Чіпка зрозумів, хто його нові друзі. В будинку москаля Мак­сима він зустрів його дочку Галю — «польову царівну». Галя не схвалювала злодійського життя батька. Дівчині було неприємно, що парубок, який їй по­добається, також виявився злодієм. Закохавшись у Галю, Чіпка освідчився дівчині. Виявилось, що зовсім недавно батько засватав її за одного з москалів на ім’я Сидір. Чіпка переконав москаля за добру плату відмовитись від шлюбу з Галею.

Невдовзі Чіпка одружився з Галею. В його житті настав мирний і щасли­вий період. Під впливом дружини він покинув злодійске товариство, відно­вив давнє приятелювання з Грицьком. Стали добрими подругами їхні дру­жини. Через кілька місяців Чіпка побудував новий і просторий будинок.

Тим часом у жиіпті повіту сталися помітні зміни. Почали запроваджувати земства — нові місцеві органи управління. У Піски прибув поліцейский чи­новник — становий Дмитренко. Він зачитав перед громадою указ про земські управи та наполегливо порадив обирати гласними лише панів. Сільскій гро­маді не припала до вподоби порада станового. Чіпку захопила думка про участь селян у повітовому врядуванні — він виступив перед громадою, кри­тикуючи панську волю. Сталося так, що від піщанської громади не було обрано до земства жодного дворянина. Ця ситуація викликала серйозне за­непокоєння повітового панства.

XXVIII

СТАРЕ – ТА ПОНОВЛЕНЕ

Випав удушливий день саме серед гарячої пори жнив. Сонце стояло над головою, як сковорода, розкалене та наче огнем пекло. Пшениця осипалася: люди не вспівали вхопити. Під такий час кожна хвилина дорога селянинові. А тут — кидай свою роботу, їдь у гласні!

Пани поз’їздилися. У Гетьманському, коло нового будинку пана Польського, стояли у три ряди карети, брички, натачанки. Поприїздили не тільки гласні. Багато наїхало з повіту й так собі цікавих панів поди­витися на нове диво та послухати, що то за земство.

Прибули й прості гласні, хоч і не всі. То все були козачі писарі та голови; один Чіпка з Лозою ніколи ще не знали ніякої служби. Між гласними-селянами можна було помітити двох кріпацьких старшин: один — з Пісок, другий — з Рудки.

Пани собі гомоніли у горницях; крики та решти доносились з хати на улицю. Селяни, поприїздивши на обивательських шкапійках (дехто привіз разом і подушне), розташувались коло будинку, нарізно од панських ка­рет. Хто сидів під возом, хто під горницями: кожен ховався од душної спеки, що несамовито пекла-палила. Оддалеки козацької старшини сидів під горницями й Чіпка, рядом з Лозою, недалеко від рундука. По праву руку — кучери панські, по ліву — «п’явки людські», як колись Чіпка обзивав сільську старшину. Йому було тепер якось ніяково… Кучери позлазили з козел, дехто підійшов до знайомих гласних; балакали то про се, то про те; хвалилися урожаями, жалкували, що прийшлося такий гарячий час прогаяти. Чіпка сидів мовчки, слухав, та чи й чув що. По виду можна було помітити, що його голову клопотали неабиякі думки. Перервав їх Дмитренко своїм зичним голосом. Гей, ви! — гукав він з рундука на гласних: — сюди йдіть!

Гласні підійшли під рундук, поскидали шапки. Тільки один Чіпка з Лозою, як сиділи, так і зосталися. А скільки вас? — питає становий. Та скільки ж? — обізвався передній, волосний писар, скинувши очима на купку товаришів-гласиих.— З нашого стану — три, та з вашо­го — п’ять, та двоє — з Свинок… Оце й усі! Ага, бач, Никифор Іванович… Здорові! — кивнув становий головою Чіпці. Доброго здоров’я,— одказав, підводячись, Чіпка і зняв шапку.

Лоза за ним устав, скинув і собі шапку. А що ж це ваші сюди усякої наволочі понасилали? — питає Чінки становий. Якої наволочі? — зиркнув Чіпка та, трохи спустивши голос, додав: — перед Богом усі рівні… То ж перед Богом, а тут — перед людьми… Та й перед людьми — все одно… Усе-таки сміливіше, як свій коло тебе… А то: ви собі у будинок позалазили та й балакаєте у холодочку, а тут — печись на сонці… Хто ж вам велить пектись? Узяли б та й увійшли у коридор. Спасибі. Що громаді, те й бабі. А ви, капустяні голові! — покинувши Чіпку, повернувся становий до козачих гласних,— Це вже ви нам одну капость зробили?! Чого ви сюди поприлазили? Що ви тямите?.. Ну, що ти, Свербиносе, тямиш?..— визвірився Дмитренко на червонопикого, товстого козачого голову, од котрого так і несло горілкою.— Кис би собі у Хайки в шинку… Ні, у гласні преться!.. Або ти, Ступо? Жінчиної тіні боїться, до ладу не вміє слова вимовить, а теж — і собі між люди… у гласні!!

Ступа й Свербиніс мовчали. Потупивши у землю очі, вони й не гля­нули на станового. Він кинув їх та до кріпаків: А ви, недобитки?.. Ще й вас тут не ставало?! Давно з вас шкуру злу­пили?.. А тепер — думаєте, що й ви пани?!

Стара виразка, розкорписана нечистими руками, защеміла у Чіпчииім серці. З-під насуплених брів засвітив гострий погляд,— то окидав він ним станового, то позирав на людей, що стояли мовчки, як до землі прибиті.

Чого вам од нас, добродію, треба? — запитав Чіпка сердито і зирк­нув на Дмитренка.— Хіб запитав Чіпка сердито і зирк­нув на Дмитренка.— Хіба ми до вас приїхали?.. Нас громада прислала, ми громаді служимо… Та я про вас нічого й не кажу,— спустивши униз голос, заговорив становий.— Ви чоловік торговий: всюди буваєте, людей, світа бачили — де треба, до ладу й своє слово скажете… Я про вас не кажу! З вас глас­ний, то таки гласний… А то — що? — Дмитренко з огидливістю глянув на останніх гласних.— П-хуу!.. Та тепер уже не переміниш.. Глядіть ще — не повибирайте й в управу своїх!.. Чуєте?

Гласні мовчали, мов не до них річ. Слухайте,— почав становий:— дивіться на мене… Як крутну пра­вого вуса — клади направо білет; а крутну лівого — наліво… Глядіть мені!

Кажучи останнє слово, Дмитренко погрозив пальцем, повернувся, грюкнув дверима перед самим носом у гласних та й скрився у коридор. Бач, який гострий! — обізвався Ступа.— Мов над дурниками… Ні, стій! А ми так, братця: він нам правого вуса, а ми — наліво… Нехай ду- дика з’їсть! Це напасть, та й годі! — каже якийсь писар.— Швидко нашому бра­тові за ними нігде буде місце знайти… А нашому братові,— увернув грізно Чіпка,— треба стерегти свого брата, а не тільки про себе думати…

Він мав ще щось сказати, та тут їх позвали у горниці.

Посеред довгої й широкої зали стояв довгий стіл, засланий червоним сукном, облямованим золотою гальонкою, з золотими китицями… За сто­лом, на покуті, сидів предводитель. По праву руку од його — Данило Павлович Кряжов, потомок того самого гетьманського полковника Кряжа, що уславився ні боями, ні походами, а тільки тим, що, як прикріпляли до землі підсусідків, він прикріпив нетрохи своїх далеких родичів, а ра­зом з ними брата й сестру рідну… або й не він прикріпив їх, а його жін­ка — та сама пані полковниця, що людям черевиками очі й зуби виби­вала. По ліву руку од предводителя сйдів Шавкун — городовий гласний. До його предводитель знай нагинався, а він йому шептав щось на ухо. Кругом столу обсідали другі гласні — горожани й земляни. Тут було ціле «сонмище», ціле кодло Польських. Тут були Совинський, Кривинський, Гаєцький, Митіль,— не було тільки одного Макухи: Порох таки його доїхав своїми ябедами: він тепер був під судом, без місця. Між горожа­нами можна було побачити Лейбу Оврамовича, орендаря пана Польсько­го, а рядом з ним отця Дмитра, благочинного, що так менджував проси- тельськими книжечками, як Дмитренко кіньми,— за що, кажуть, не раз і судився в консисторії. Дмитренко, як не гласний, сидів окремо, між па­нами, котрі приїхали подивитись на нове диво. На всю хату тільки два порожні стульці зосталися, та й ті, мабуть, дожидали когось з панських гласних. Чіпка сміливо опустився на один; за ним Лоза — на другий. Пани гласні ззирнулися. Хоч наші дукачі були у добрих синів жупанах, а все-таки така незвичайна сміливість колола панські очі. Для останніх гласних-селян не знайшлося місця за столом: прийшлося спинами підпи­рати стіну.

Після молебню та присяги почались вибори. Радили вибирати Кря­жова, хвалили Совинського, розпинались за Шавкуна, намірялись про­пхнути Гаєцького, Митіля. Як не крутив уса Дмитренко, як не дивився на кожного, хто підступав класти білета не в сюртуці, а в свиті, а вий­шло так, що ледве-ледве провели трьох перших. На Шавкунові зробили невеличкий перепочинок.

Як налагодились знову прийнятись за вибори, гласний Саєнко, син сот­ниченка, попрохав «слова». Панам було це не вдивовижу. Саєнко — здав­на чоловік неспокійний. Ще за Василя Семеновича він, було, ие пропу­стить виборів, щоб не наговорити, як казали про його, «сім мішків гречаної вовни…» Оже та вовна була для панів Польських гірше гіркої гірчиці. Нівроку розумний, гострий, як бритва, Саєнко не пропускав случаю, щоб не побрити своїх сильних родичів. Прості люди його лю­били, як чоловіка, котрий не змовчить сильному і стане завжди у при­годі немічному. Зате пани та жиди Саєнкового духу боялися — та й не­дурно. Напакостить панові, придавити жида — стало утіхою для його. Так оцей-то «ліберал», як його звали, зняв тепер річ про земство… Оберта­ючись до панських гласних, він доказував їм «всесословність земства», довго й красно розводив їм про «интеллектуальную деятельность», кот­ру вони, за «прошлі гріхи», повинні були оддати на «алтарь обществен­ного благополучия». То повертався до простих гласних, нагадував їм про «рівноправність», умовляв їх самим дбати про свої «інтереси», про «на­родне благо». А на заключку всім гласним разом радив вибрати членом в управу хоч одного з гласних-селян.

По хаті пройшов шелест. Пани здвигували плечима, хитали журливо головами, шепталися між собою. Мужики заворушилися під стіною, за­тупотали ногами на однім місці, зглядалися, мов питали очима один в одного: «А що?! кого тепер?»

Предводитель, пошептавшись спершу з Шавкуном, а потім з Кряжо­вим, задзвонив у дзвоник і, оглядаючи селян, голосно запитав: хто хоче вибиратись?

Шелест потроху стихав. Предводитель запитав удруге. Усі мовчали, тільки ззиралися. Ось хіба Варениченко…— якось несміливо, крізь зуби, процідив стар­шина з Пісок.

На його глянуло сто очей; глянув Дмитренко — і затулив рукою сво­го рота: мовчи, мов, нескребо! Якого Варениченка? — волею-неволею вимовив предводитель. Ось!., ось!..— почулось з-під стіни кілька голосів, тикаючи пальця­ми, де сидів Чіпка.

Він почервонів. Усі уставились на його очима. Вы желаете? — спитав його предводитель. Та коли людська ласка та панська воля,— одказав Чіпка, підводя­чись,— то й про мене…

Голос його тремтів; лице горіло; очі світили радістю.

Пустили на голоси: вибрали Чіпку. Далі, мабуть, розгарячившись, вибрали Саєнка у губернські гласні.

Вибори скінчились. Селяни пороз’їздились по домівках. Пани забен­кетували у городі.

Вернувся Чіпка додому. Галя побачила у вікно, вискочила з хати. А що?

Усе гаразд! — скрикнув радо Чіпка.— Тепер я, Галю, не тільки глас­ний, а ще й член в управі…

Невже? — разом зрадівши і злякавшись, скрикнула Галя.

Далебі… вибрали! — хвалиться він. Кого вибрали? куди? — почувши останнє слово, питає Мотря, ви­сунувшись у вікно. Мене вибрали, мамо, в управу!

Мотря глянула прямо Чіпці в вічі, по виду в неї пробігла нерадісна смужка. І нащо воно тобі, сину, з панами тягатись? — каже вона журливо,—

І Це, не дай Боже, підведуть як… Самі ж поховаються, а тобі — буде… Не бійтесь, мамо: не подамся! — заспокоює її Чіпка. Ще встрянеш куди…— своє таки Мотря. Нічого ви, мамо, як я бачу, не знаєте,— одказує без гніву Чіпка.— На те їх воля… А може, я, мамо, людям у пригоді стану… добро яке зроблю… І вже, сипу! Ти — один, а їх скільки… Один, та добрий,— оступилася за чоловіка Галя, і, всміхаючись, пішли обоє в хату.

Радів Чіпка, потай од матері, удвох з жінкою, що заробив людську шану, повагу. Те, що місяць назад тільки заклюнулось у серці, тепер уже снувало перед його очима, заволоділо його думками. Лагодився Чіпка громаді служити — збирався добро робити: грів у серці сам собі ниш­ком, потай уже й жінки, голубку-падію — давнє забути і слід його за­гладити… А вийшло так, що — де знайшов шану, там загубив спокій і… долю!

Вибір його в управу, зроблений під гарячий час, без поради, без роз­мислу, нікому не був милий. Козацька старшина на Чіпку скоса диви­лася. Писарям та головам заздро було, як-таки москальчук, ще недавній голодрабець, волоцюга, ледащо, посівши за жінкою багатство, вискочив у люди, між пани, куди вони перлися з самого малку, що їм снилося й ввижалося — та не сталося! Пани — оханулися, як уже вибрали. Ста­ли вони один одному жалітися, який тепер вік настав, що свій брат-дво- ряпин братається з «хамом» та ще підводить до того й других. Стали на­рікати на Саєнка, що це він так зробив на глум, на сором цілому повітові… Товариші по управі вважали такий вибір тяжкою для себе обидою, за­лякували декого з панів, що коли на те пішло, то вони всі покидають управу: нехай заправляє сам!.. А Шавкун ламав уже голову, нишпорив по товстелезних томах законів, чи не знайдеться чого, щоб випровадити з управи члена, котрий, як він боявся, міг стати йому на переметі, шко­дити, не допускати просовувать лапу до земських грошей…

Шавкуи — битий жак! Недарма він посивів, сидячи над бумагами. Він метнувся сюди-туди; як той павук, сплів, розкинув сітку; ловив кожне слово, яке йому треба… Нічого сам не натрапивши, він повернувся за порадою до свого давнього приятеля Чижика — секретаря в суді. «Чи не було чого, братіку? чи не судився він?» — допитувався Шавкун. Чижик понюхав табаки, чхнув, приставив пальця до лоба, подумав хвилин з п’ять та й поліз у шафу з старими ділами. Перекинув одно, перевернув друге, заглянув у третє, у п’яте, в десяте, натрапив слід, піймав ниточку — та разом з Шавкуном дійшли і до клубочка… Найшли! — ускочивши в управу, скрикнув Шавкун, подаючи Дело об покраже пшеницы в коморах помещика Надворного Советника Ва­силия Сем. Польського и о прибиении сторожа Деркача.

Члени пороззявляли роти, повитріщали очі. Шавкун перечитав діло, по котрому «солдатский сын Вареииченко оставлен в подозрении». Упра­ву обняла радість, мов кожному з^членів прибуло від того щастя. Як на те в городі лучився Дмитренко. Його закликали в управу, зачинились, довго балакали. Усі вийшли, усміхаючись.

Чіпка нічого того не знає. На Маковія поїхав у Хамло на ярмарок та вернувся аж перед Спасом. Того самого дня, як він вернувся додому, заїздить до його Дмитренко, розказує діло, радить самому заздалегоди тікати з управи.

Чіпка як почув про діло,— мов хто його обухом лигнув по голові. Сором, досада, злість — усе разом прилило в його голову, мутило його кров, гамселило у висках, заходило жовтими й чорними кружалами у віч- чю… Сам він поблід; руки тряслися… Він почував своїм серцем, що це вертається за ним давнє, простягає до його руки, хоче його схопити, обняти… Щоб себе не видати, він скочив з ослінчика, де перед тим сидів, став ходити по хаті, блудив мутними очима по стінах… Одна думка об­ганяла другу; одна одну випереджала, наче гралися наввипередки; він хотів на бігу піймати хоч одну з них; вони од його тікали, зникали, одні тільки краї їх на одну хвилиночку мелькали, — поки ие злилися у одну думку: як-не-як, а живцем не податися в руки!

Дмитренко, як мара та, сидів над його душею, чигав, як шуліка, коли Чіпка пристане на його раду — сам «вийде в одставку». Коли б мене на шибеницю вели та сказали: як подасись сам, поми­луємо,— я б і тоді не послухав! — скрикнув Чіпка,— Хто скаже, що я чо­ловіка вбив?.. Може, вони на своїм віку десятки, сотні на той світ поза­гонили… А тепер шкода: нема волі?.. Тепер завадило — усі рівні?.. Я людям служу… мене люди вибрали… мене люди й скинуть!

Поїхав Дмитренко ні з чим.

На другий день летіла од предводителя до губернатора бумага.

Через день привезла стахвета од губернатора приказ: «устранить глас­ного Варениченка по неблагонадежности».

Упала ця вістка, як грім, на Чіпчииу голову… «Це гірше крадіжки, роз­бою! — думає він,— І назви цьому немає… Там — пройшов, узяв — і нема… видно, чого нема!.. А тут — усе є… і добро зосталося, і сам зостався… То що з того, що зостався?.. Коли твою честь украдено… душу твою обез- славлено… Та ні! не буде сього… Ми ще поміряємось… Ще побачимо — чий батько старше… Не той тепер вік… часи тепер не ті… не ті люди!..»

Запрягає Чіпка коней, їде в Гетьманське. Не поганя — жене коней; не везуть вони — мчать — та прямісінько до Пороха в двір.

Перемінився Порох з того часу, як його бачив Чіпка: постарів, захирів, опав. Колись кругле обличчя розтяглося уздовж, осунулось; щоки пооб­висали; очі помутніли; руді вуси посивіли; сам згорбився, труситься… Оже пізнав він Чіпку; пізнав і його Чіпка. Привітались, як давні приятелі.

Почула Галька чужого чоловіка, увійшла в хату, подивилась на Чіпку і вийшла мовчки. На ній — лиця було не знать, так вона схудла, аж по­чорніла…

Перше всього послав Чіпка за горілкою: побігла чорномаза дівчинка, Гальчина дочка. Порох зрадів горілці і випив підряд аж три чарки. Тоді Чіпка похваливсь йому своєю пригодою. Не втаїв він нічого: розказав, як Дмитренко намовляв перед виборами людей у Пісках; розказав, як крутив усом на виборах; розказав, як пани намовлялись не пустити му­жиків в земство, які були вибори… Сказано: нічого не втаїв гострий язик ображеного Чіпки.

Гаряча мова розпалила гарячу кров Порохову; засвітив огонь у його старих очах — і він написав Чіпці жалобу. Хоч тряслася рука старого писаки, хоч бризкало перо, одначе з-під його отрута на папері зостала­ся… Вилив Порох у жалобі всю свою злість, що накипала довгі роки: обписав, оцерклював старий ябеда панів Польських так, що аж сам трясся, читаючи Чіпці жалобу.

Чіпка заплатив йому добре, подякував, одвіз жалобу на пошту, а сам поїхав у Піски.

Минув тиждень. Ні чутки, ні вістки!

Був великий бенкет у предводителя. Настягалось гостей сила. До са­мого білого світу пили, гуляли, у карти грали; один перед одним нови­ною хвалилися; раділи, що «хама» з управи вижили…

Світом задзеленчав дзвоник повз будинок Польського — і на хвили­ну сполохнув веселе гульбище. Дехто навіть зазирнув у вікно, та з осві­ченої хати нічого не побачив; тільки чуть було, як застугоніли колеса, проминаючи будинок…

Незабаром принесли з станції бумагу до предводителя. Приїхав чиновник од губернатора,— сказав хтось, розпитавшись по­штаря.

Як блискавиця шморгнула в хаті — і перелякала все гульбище. Усе за­тихло, пемов замерло.. Якісь перелякані погляди у недавно веселих очах без тямку блукали по хаті; кожен дивився на другого і мовчки перево­див погляд на третього, четвертого… Предводитель вийшов у кабінет до себе, а по хаті пройшов тихий, задавлений гомін, наче вітрець повійнув листвою… по всіх кутках зашепотіли.

Через хвилин п’ять поштар пішов назад, а в хату увійшов предводитель. Оце так!..— скрикнув він, перевівши дух,— Зараз подаю в одставку…

У хаті все затихло: така настала тиша, що чутно було, як крізь спер­тий дух виривалось кожне слово у предводителя. Що це? Слідствіє… надо мною… над нами слідствіє наряжають… І після цього щоб я служив?.. Зараз же в одставку… зараз! ІЦо, що таке, Петро Васильович? — питають його, обступивши з усіх боків.— Щось уже є… уже якась ябеда!.. Как же, как же,— задріботав він, мотнувши головою.— Наші вибо­ри не признані… слідствіє наряжено… І після цього служить?.. Не хочу, не хочу! — залементував він і заходив по хаті.

Шавкун з одного кінця зали протовпився на другий — як стіна блідий, задуманий… Так… так… це він… він та Порох,— зашепотав він, підступаючи до Чижика,— Вій три дні… ні, мабуть, буде з тиждень, як водився з По­рохом… А вже не хто, як не Порох! — обізвався Чижик до товариша.— От стара ябеда!! Не здихаємось ніяк… уївся та й уївся…

Шавкун одійшов трохи. Надія заграла у його хитрих очах. Знаєте що? — зашавкотів він,— Може, ще діло поправимо… Треба дізнатись, хто писав жалобу… Коли справді Порох, — тоді нічого й ка­зати… Ябедник писав! Хто повірить ябедникові?.. А справді,— загуло кругом.— Треба довідатись… Петру Васильови­чу треба поїхати до чиновника, розпитатись… Кому? до кого? — бришка предводитель,— Щоб я їздив? Не буде сього! Просимо, Петро Васильович!., просимо просимо-о!! — загукали кругом. Не поїду… виберіть кого другого… Я ні за що не поїду… Надо мною слідствіє?! Просимо… просимо!., просимо!! — ще дужче загукали.

Насилу ублагали. Уже зовсім розвиднилось. Гості подякували хазяї­ну, попрощалися, порозходились…

Годин через три будинок Польського знову кишів панством. Сюди зібралися знову всі, хто був учора, щоб почути: хто писав жалобу і про що та жалоба. Предводительського синка не було: він поїхав до чинов­ника. Незабаром вернувся з жалобою. Подав Шавкунові до рук. Читайте!

В хаті затихло. Шавкуна кругом обступили. Шавкун розвернув бумагу, одкашлявся, як дяк на криласі, глянув. Так, так… і рука Порохова…— сказав наче сам до себе і став читати.

Кожного кидало то в огонь, то в холод од тії ябеди. Усяк — аж голо­ву схилив, слухав, — як слухає винуватий школяр правдиві вичити про свої вчинки.

Шавкун скінчив. Клевета! ябеда!! — загукали кругом,— Жалійтесь, Петро Васильо­вич! це — обида… Хіба можна так виражатись: «организованная шайка», «сонмище кріпосників?..» Хіба можна?.. І як губернатор прийняв таку ябеду?! — хтось гірко вимовив…

Підіть же! — каже другий, здвигнувши плечима.

Это давление администрации., вмешательство в земские дела! — гукнув хтось з кутка. Так… так… вмішательство. Нада міністру писать… Еге ж, еге… Міністру! міністру!.. От ліца всего дворянства. Ми все нас просім, Петро Васильович!., просимо! просім!! Харашо, харашо,— одмовляє він, оддувшись, як індик.

Шавкун з Чижиком переглянулись — і іскорки сміху заблищали у хит­рих очах. Ось постійте… пе гарячіться гак! — каже Шавкун — Чого нам до того міністра лізти? Нам треба спершу це діло забити, позбутись його…

Шавкунова рада взяла своє. Шавкуна послухали — і змовились, як в один голос казати чиновникові про вибори.

У дванадцять годин приїхав чиновник до Польського удвох з справ­ником і прийнявся за діло… О шостій годині сідали гості за довгий стіл обідати. На покуті сидів чиновник; по праву руку Польський; по ліву — Кряжов… Здавалося — то сиділо три давніх приятелі, котрі, не бачившись цілі довгі роки, на превелику радість зустрілися… За столом на покуті ішла весела розмова, сміхи та жарти… На однім крилі й на другім роз­мова ішла тихше; а все ж на веселих обличчях гостей можна було по­мітити, що покутня радість крайком зачепила й їх… Навіть на захирілих судових пиках Шавкуна й Чижика, що сиділи поруч у кіпці столу, на­впроти покутя,— видна була якась веселість…

Багатий па смачні страви, розкішний па дорогі трунки обід кінчався. Моторні лакеї розносили високі кришталеві чарки з пінистим шипучим вином. Перший підвівся чиновник, уставив в ліве око стекольце, підняв вгору чарку, подякував панові Польському за добру учту, нагадав, що адміністрація вкупі і в «союзе с привилегированным сословием» повинна «зорко следить» за «революционными элементами», що обох їх «инте­ресы общие», що вони повинні піддержувать «государственный строй»,— берегти його од «напора безумных социалистических идей», котрі тепер злочинці розсівають всюди… І красна, і вчена була та річ: гетьманські панки ще зроду пе чули такого гарячого слова! На заключку воно зичи­ло панові Польському здоров’я, а «привилегированному сословию» ра­дило злить його «интересы» з «интересами администрации», од лиця которої чиновник примовлявсь випити за «общее народное благо»…

Випили за «благо»… Лакеї знову поспішили поналивати чарки. Підвівся Польський — і тільки й видумав, що просив випити за здоро­в’я «дорогого гостя»… Винили й за «дорогого гостя». Лакеї знов напов­нили чарки. Підвівся Кряжов — і розпустив свого довгого язика про той розбрат, який пішов між двох «сословий»; похвалив адміністрацію, що вона стереже «интересы имущих классов», що вона піддержує «эконо­мическое развитие страны» — помагає строїти залізниці, помагає заво­дити «банки», обороняє «отечественную промышленность покровитель­ственною системою»,— просто сказати: «создает народное благо»… За таку

велику послугу Кряжов прохав випити — за адміністрацію. Випили й за адміністрацію… Чиновник подякував від «легкого серця» і примовивсь випити за «дворянское сословие».

Обід скінчився. Повставали з-за столу, подякували хазяїнові і розтек­лися скрізь по будинку. Гомін, галас! Одні дивувалися красномовству чиновника, другі підхвалювали Кряжова, а третім найбільше подобалась «скромность» речі «предводигельського синка»…

Тільки один Шавкун з Чижиком дивувались усій отій «комедії» і, сто­ячи у кутку, радились нишком: як би їм здихатись Пороха.

Програвши в карти далеко за північ, чиновник став прощатись. Пе­ред рундуком стояв уже трояк самих кращих поштових коней. Невели­ке чиновниче збіжжя зложене було у невеличкий чемодан і положено у ногах поштаря. Адміністратор сів; поштар махнув на коней батогом; за­дзеленчав голосний дзвоник — і тільки курява встала… Поїхав! — в один голос сказало кілька душ. Хороший чоловік… Чудесний… хоч і молодий… А розумний — не кат його взяв! Та ще б! Правовід, та не розумний… Ну, звісно: благородне дитя… А коли б воно нам не нашкодило,— увернув хтось неймовірний. Хто? він? — оступивсь Кряжов.— Ніколи! Ні зроду-віку… Ми його знаємо, як облуплену овечку… Він у нас у банці — по уха застряв! В дов­гу — як в шовку!.. Він у мене ось тут сидить! — Кряжов стулив міцно кулак і показав поверх голови. Ну, коли так, то безпечно! — у один голос зарішили Шавкун і Чижик.

Горе, кажуть, об горе чіпляється.

Вернувся Чіпка з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом у серці. Стріва його мати, хвалиться: нема Галі дома, поїхала до батька, бо Максим занедужав. Чим? — пита Чіпка. Господь його знає. Поїхав, кажуть, кудись иа ярмарок любісінький, милісінький, а привезли — ледве дише. Гм… А що у вас чувати доброго? Що ж тепер доброго почуєш? Нема тепер нічого доброго… Он, роз­казують, па Красногорку напали розбижаки… Чоловіка з двадцять наїха­ло,— та сторожі одбили… Кажуть, гака бійка була, господи!

Чіпку подрав мороз поза шкурою… «Так… так! — думає він.— Оце ж воно йому й ікнулося!..»

Порозпрягав він коней, гіідложив сіна. Ходить по двору — не хочеть­ся і в хату. Сонце саме заходило. Піднялась вечірня шарпанина. Там воли ревли; там овечата мекали; там жінки свиней кликали… Все то хазяйські клопоти. Чіпці — байдуже до всього того! Вій навіть не дослухається… У його тепер свої клопоти, не обберешся їх…

Ходить він по двору — нудно; увійде у хату — хатні номерки ще дуж­че розвертають сумну думку. Розстилає вона перед ним, наче страшний

килим, страшні пригоди життя… Ось і Максим лежить — перебитий, переламаний… Ось висовуються давні, знайомі тіні: Лушия, Пацюк, Матня, ще й другі братчики… П’яні голови горять кривавим цвітом; у очах налає хижість, голоднеча… Ось піднімаються у пам’яті панські комори: про них нагадали у земстві., пригадався сторож… І сторож, і Максим качались перед ним, божевільно стогнали… Чи правда тому?.. Правда… гола, страшна правда!.. Що б він тепер дав, коли б можна було її вики­нути з пам’яті, забути… Так ні!.. Таке не забувається… Воно, мов нарош- не, вилазить наверх, наче яке страховище, лякає тебе… Навіщо ж воно вертається? нащо воно здалося мені?.. Воно перестріло мене, перейшло мені дорогу тоді, як я хотів його слід затерти… І спливає йому на думку земство, з своїми плутощами та хитрощами, з своєю образливою неправ­дою… «Воно мені нагадало про те… Я хотів йому останній вік оддати, а воно мене завертає до старого… Хіба в земстві не ті люди, що й були?.. Хіба вони у один раз перемінилися?.. Чого ж їм можна служити?.. Чому мені ні?.. Кожен з нас несе гріх за собою… Чого ж одному прощено,— один забувся про його; наче спокутував… А мені — нема ні забуття, ні споку­ти… І не карали — і винуватий… Де ж та правда на світі?!»

Зовсім смеркло. Люди і світ спочили. Лягла уже й Мотря. Тільки один Чіпка не лягає: ходить, нудиться, карається… З хати надвір, знадвору в хату. Чого ти, сину, тупаєш? Чому спати не лягаєш? А вам спиться? — неласкаво одказав він.

У голосі його забренчала давня туга. Материне серце почуло її зра­зу — і злякалося. Спиться ж…— ласкаво одказала вона,— Чому ж воно не буде спа­тись, коли така пора? Ну, то й спіть, коли спиться,— м’якіше сказав Чіпка та й опустив­ся на лаву.

У хаті темно, тихо. Мотря тихенько зітхає… Мамо! — обізвавсь Чіпка. Чого, сину? Чи воно коли буде правда на світі? чи, мабуть, ніколи не буде?! Господь його знає, сину. Коли більше буде отаке заводитись, як тепер, то певно, що й тії не стане, яка тепер є… Ні, мамо… Видно — ніколи не було тії правди… ніколи й не буде! Не заводилось би таке, коли б вона була…

Мотря нічого не одказала. Чіпка знявся, знову вийшов з хати та про­ходив по надвір’ю мало не до світа білого.

На другий день поїхав Чіпка до тестя. Теща й жінка стріли його пе­релякані. Вони повели його у колись Галину хатину. Явдоха щось дов­го-довго шептала йому, ламаючи руки. Вона була, як полотно, бліда-пе- релякана. Галин погляд світився тяжкою мукою. Прикро й глибоко дивилась вона на чоловіка, немов казала: «Он, бачиш!»

Чіпці, одначе, було тепер не до того. Побалакавши нишком з Явдохою, він пішов у світлицю. Звідти доносилось до них страшне стогнання. У світлиці на ліжку лежав Максим, перегнувшись удвоє. Раз по раз з грудей у його виривались тяжкі «охи», раз по раз він схоплювався ру­ками за перегнуту спину. Його мучений вид уразив Чіпчине серце — аж забігала мишка… Явдоха підступила до недужого. Максиме! — обізвалась вона. О-ох! — одказав Максим, важко зітхнувши. Чіпка приїхав. Тату! здорові були,— привітавсь Чіпка, підступивши до ліжка. Ох-о-ох!.. Чого се ви?..

Максим несамовито скрикнув — і схопився обома руками за спину. Скривлений у рота вид показував страшні болі. Він похлинувся, закаш­лявся… Забулькотіло в грудях; Максим виправивсь, тріпнувсь, розкрив широко очі, провів ними хижо по всіх… То був останній погляд — по­гляд наглої смерті… Явдоха мерщій накинула на вид чорний платок.

Як підняли гілаток,— Максима уже не було… Мука застигла у його на лиці, виглядала широко розкритим, скривленим ротом, витріщеними очима…

Галя глянула — і скрикнула… «Умер!., умер!..» — кричала вона не своїм голосом, вибігаючи у кімнату і кидаючись на ліжко лицем у подушки.

Чіпка зиркнув — і затрясся… Він ніколи не бачив такого страшного, холодного погляду. Перед ним війнула друга смерть — бабина. Там — тихо, наче забуваючись або засипаючи, уснокоювалась добра душа. Тут — з страшним болем, муками та прокльонами покидала вона землю… Го­лова в Чіпки закрутилася, зачуманіла. Він закрив на хвилину очі і опу­стив бліде лице на груди…

Одна Явдоха якось видержала. Вона знову прикрила чорним платком Максимову голову, сіпнула Чіпку за рукав і вийшла з ним з хати, боля­че стуляючи очі, з котрих туга ледве видавила дві сльозини…

А в Гетьманському пани раділи, що по їх сталося. Вибори утвердили, а на Чіпчину жалобу через справника послали одказ.

Ось одкрилась і земська рада. На раду прибули одні пани: селяни не поїхали. Одні, як Лоза, через те, щоб не чути такої бридкої лайки та ганьби, яку вони чули од станового на виборах; а другі не поїхали — за возовицею. Саме хапалися з нею, бо дощі — як затялися: щодня та й щодня… Радили раду одні пани…

Через тиждень чутка про ту раду оббігла цілий повіт. Перш усього роз­казували, яке велике жалования положили членам в управі; потім того жалілися на якийсь чудний налог з землі: у кого її більше, той платить менш, а в кого менше, з того й бери; далі хвалилися, що шляхи, греблі й містки будуть рівняти, гатити й лагодити «натурою», тобто мужичи­ми руками…

Чіпці тепер не до того. Його заклопотали хатні клопоти. Треба було тестя поховати, поминати, худобі його порядок дати. Чіпка викрутився цілий місяць, як муха в окропі: ніколи було дослухатись, що люди го­ворять.

На Параски у Гетьманському ярмарок. Упоравшись коло хазяйства, Чіпка поїхав. Перше-на-перше зайшов в управу. Як же почув, що така біда з ним,— як сто зміїв разом ужалило його серце! Не розпитуючи, як, що, за віщо,— від злості він не міг слова вимовити,— вийшов неборак з управи, наче вчадів… Голова ходила ходором, кружала, боліла; у вис­ках — як хто молотком стукав; у очах — жовто, чорно; а в ушах — пи­щало, стогнало, вило… Щоб хоч трохи очуматись, він пішов походити по ярмарку. Ходить поміж возами, попід крамницями — роздивляється, слу­хає… Тільки й речі, тільки й мови, що про земську раду, про налог!.. Знаєте? — питає, усміхаючись, один великопомісний панюга дру­гого. Знаю, знаю… Синок не уступить батюшці… Та кий біс, не то він? То все — Шавкун з Кряжовим… От голови!! Ото їм — всесословність! Хотіли рівноправності — оце їх і порівня­ли… А то справді — всяка наволоч дере ніс угору… Нехай же тепер знають! Оце самоуправа!! — запихкавшись, з переляканим видом, стрічає мілкоиомісний папок сусіду.— Чулй про налог? Де ж не чути? Добре далеко розходиться, а лихе — ще далі… Оце так! — підскакує третій полупанок.— Цього ще не було, щоб без сорому, прилюдно, у вічі казали: хто має на десять рублів, — з того бери руб; а хто на тисячу — копійку! А тепер, при самоуправі, діждали… їм що? — четвертий каже.— Вони собі повбирались в управу, лу­щитимуть з нас грошики — та й пі гадки!.. А нашому братові — дошкуля, до самих печійок доходить…— веде річ перший. Та ще як дошкуля! — піддержує третій: — такими поборами печін­ки витягнуть!.. А з чого його, скажіть на милость? То було сякі-не-такі, а все-таки три своїх робітники, а тепер… біда, та й годі… А народ так розледачів, що, сказано, хоч сам за плуга берись… Ні за ласку, ні за гроші… Він швидше той день у шинку просидить, ніж піде на роботу до пана… Це розбій! це — здирство панське!! — чує Чіпка — гукають селяни під яткою. А бач?., не я казав? — пристає до старшини підпивший староста.— Не я вгадав, що вони й земське вигадали, щоб себе полатати… Цар лю­дей одібрав, цар волю дав… Хіба ж їх так і випустити? Еге ж!.. Коли не роблять, — хай же хоч платять! То, було, окружний з нас шкуру дере, а тепер — управа дратиме,— бідкаються козаки.

Чіпка усе це чує — і кожне слово, як гостра колючка, коле його в сер­це… Він слухає… До свого горя приливає ще людське; троюдить ним своє гаряче серце; розбуркує старі думки… Злом нашить лице його; злом світять очі, — аж поблід від злості, аж руки трусяться… Недурно вони так усилковувались мене випхнути… Аж їм он чого заманулося? Прокляті! Аби їм тепло, аби їм добре… Нехай дурний му­жик иа всіх робить, за всіх платить; хай одбуває одбучі… Нікому за його оступитися! Вони себе знають… своє папське кодло знають… А мужик — віл… ори, поки здужає! Дай йому полови, щоб не здох, — та знову за­прягай… поки не впаде в борозні… А тоді здери з його шкуру на чобо­ти… Прокляті! Чорти, а не люди!

Чіпка кричав, розмахував руками; гаряча його річ огнем пашіла. Кру­гом його дедалі більшала та більшала купа людей; довго слухала мовч­ки; потім хто-небудь увертав і своє слово — підкладав дров до багаття. На той крик нахопився Дмитренко. Що це ви робите? — спитав він Чіпки. Як — що? Та де ж? Ви людей бунтуєте… земство лаєте… управу… налог… Щоб вони не діждали його брати! — грякнув Чіпка. Чого це ти так розкричався? га? — перемінив становий річ, розсер­дившись,— Чого ти людей бунтуєш? То ви їх бунтуєте, а не я! — одрізав Чіпка. Гляди лишень, козаче, щоб з цілим язиком додому вернувся. Чуєш? не забувайся!

Становий пішов далі поміж возами. Чіпка знову прийнявся за управу…

Надвечір вертався він додому вкупі з Грицьком. Він був сумний, мов­чав цілу дорогу. Грицькові аж моторошно стало, він зачепив його: І охота тобі, брате Чіпко, з ними лаятись? Чи можна ж, Грицьку, втерпіти? Та плюнь на них… Хай їм з їх управою, з їх земством! Мене громада вибрала… Я громаді присягав… Хто старший: грома­да чи вони? То й на громаду плюнь!

Чіпка аж позеленів от такого слова — і нічого не одказав.

Приїхав перед вечором додому, сам на себе не схожий. Галя стріла його на порозі та аж перелякалася. Чіпко! що з тобою? ти нездужаєш? Ні, здоров… їсти хочу.

Дали йому їсти.

Чіпка сидить насуплений, жовтий, аж зелений,— їсть мовчки. Пообідав, як стало сонце сідати. Не підводячись з місця, схилив він на руку голо­ву, обперся об стіл — та так і закам’янів… Західне зарево освічувало його сумну, як з мармуру вироблену постать,— один її згорблений вид нага­няв журбу тяжку… Галя глянула на його — і нишком стала плакати. Чіпка почув. Чого ти, Галю? Вона мовчала.

Він підійшов до неї; узяв її руками злегенька за голову і, заглядаючи в вічі, промовив: Скажи мені, Галочко, чого ти? Ти мене зовсім забув…— одказала вона, схлипуючи. Як забув? За тим проклятим земством — ні поговориш ніколи, нічого… Та таки правда, що воно у мене отут сидить! — показав на серце. Чом же ти його не кинеш, сину? — обізвалась журливо Мотря.— Чи воно тобі не огидло?.. На тебе вже дивитись страшно… Який був, а який став!!

Чіпка матері нічого не одказав.

Надворі стемніло. Спускалася ніч па землю, утихомирювала людські клопоти, руки й думки. Полягали спати. Чіпка лежав мовчки, хоч і не спав. Думки цілим роєм окрили його голову. Перелітали вони з самого малку — аж до сьогодні; назирнули кожну пригоду життя його, гарячи­ли кров, мутили розум. «Скрізь неправда… скрізь! — шептав він.— Куди не глянь, де ие кинь — всюди кривда та й кривда!.. Живеш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб куди заховатися від неї, утекти від неї; плута­єшся у темряві, падаєш, знову встаєш, знову простуєш, знову падаєш… не вхопиш тропи, куди йти; не знаходиш місця, де б прихилитися… Ска­зано: великий світ, та нема де дітися!.. Коли б можна,— увесь би цей світ виполопив, а виростив новий… Тоді б, може, й правда настала!..»

Чуючи, як важко Чіпка зітхає, а не озивається, Галя знову почала пла­кати. Замість утіхи, Чіпка похвалився їй своїм горем та трохи сам не за­плакав. Галя його заспокоювала, голубила, пригортала міцио до серця. Чіпка одмовляв їй нехотя.

Наплакавшись, Галя заснула, як мала дитина: тихо, спокійно.

Чіпка прокачався цілу ту ніч і очей не змикав: усе думав, мучився…

XXIX

ЛИХО НЕ МОВЧИТЬ

Поховавши Максима, Явдоха сама побоялася на хуторі жити. Підмов­ляла дітей — вони не захотіли. Тоді вона спродала дворище, спродала все, що можна було спродати, та й перебралася до дітей. Разом з нею уступило й нове лихо в Чіичину хату.

Перше всього матері не помирилися. Явдоха була пишна, горда. Як тільки оселилася, зараз почала все на свій лад перевертати, господарством заправляти. І те — не так, і друге — Не до ладу, і третє — не на своїм місці стоїть! Мотря,— з молодих ще літ зсушена то працею, то нуждою, суха, як опеньочок, тиха, бідненько зодягнена,— довго мовчала, потака­ла Явдосі… Одначе ие видержала. Явдоха щось уже стала дуже верхово­дити, за віщось крикнула на Мотрю. Мотрю розібрала досада, вона обізвала Явдоху панією; а Явдоха налаяла Мотрю нищою, дармоїдкою…

З того й пішло… Лайка та сварка, бучі та колотнечі! Не було того дня, щоб вони між собою не лаялись.

Галі шкода було Мотрі, котру вона так уподобала, і вона, щоб не серди­ти й матері, ховалася от тих буч та сварок або у себе в хатині, або у Хрис- ті. Вона рада була зійти куди з двору, щоб ні чути, ні бачити! Як же уже й її зачіпали чим, то, звісно, як дитина, вона тягла материну річ. Чіпка й собі, хоч і бачив, що маги ні в чому не винна, держався руки жінки, а за нею — й тещі! Довелося Мотрі таке життя, що хоч безвісті тікай! Казала я тобі, сину,— жалілася іноді Мотря Чіпці, як уже й йому теща заллє за шкуру сала,— казала: не бери багачки… ні тобі життя не буде, ні мені, старій, спокою! Потерпіть, мамо, ще трохи. Що ж робити? Це все вона верховодить… вона бучу збиває… Поки її не було,— було тихо й мирно, усе гаразд; а як стала — усе так і пішло догори дном… Покоріться, мамо. Не буду я, сину, коритись чорт зна кому. Краще піду у люди та людям покорюся й поклонюся, ніж мені їй кланятись за шматок хліба, що від тебе заробила…

Чіпка розсердиться ще дужче. Вийде з хати — або до Грицька піде розвести свою тугу, або коло худоби порається, а іноді й зовсім з двору з’їде у ярмарок куди — та не вертається днів три або й чотири. От, бач! — викладає тоді Явдоха Галі: — це вона, вона, все вас роз­строює… це вона, стара відьма, бунтує вас, підбиває його! Жило б, старе луб’я, коли й зобуте й зодягнене, не голодне й не холодне… Так ні! Ще й кирну гне… мов їй гірше тепер, ніж тоді, як нужу годувала!.. Сказано — злидні! Як парші трохи обкидали,— зараз і вередувати…

Вернеться Чіпка додому, стане йому Явдоха викладати, на Мотрю клепати. Розпалиться він на матір, дивись: на Мотрі все й окошилося… Заплаче, було, бідна, одна у кутку на печі сидячи, та й годі.

Такі безперестанні бучі та гризня доливали отрутою й без того вже отруєне життя Чіпчипе. У своїй хаті він був, як чужий: вона йому осто­гидла. Йому було у ній душно, тісно; серце забажало волі, душа — про­стору. Він почав згадувати старе товариство…

Грицько з своїми завсідними жалобами на втрати, з своїми розмова­ми про достатки, про худобу, з своєю жінкою — тихою й доброю моло­дицею,— з усім напрямком свого тихого нахарського життя,— здавався йому тепер нудним, сумним. Він слухав його жалощі, позіхаючи, а дум­ка, рядом з розмовою, малювала йому інший побит життя — ще до за­ручин… Там — хоч і горілка лилася, як вода, хоч хто й верзякав з п’я­них очей казна-що,— та все те жило, мучилось, любило, кляло… То життя було, хоч і під п’яною облудою. А тут — тихо та сумно, як у болоті; сон­но, німо, як серед мертвого царства; а дома — гірше, ніж у пеклі!

Щоб хоч трохи одвести ту самотню тугу, Чіпка почав перекидати лишию… Та — добре тому пить, чий хміль спить. А Чіпчин хміль не спав: він його ще дужче мучив, як огнем пік і без того палке серце.. Він тоді сердився на всіх і на все. Теща йому не вгодить; мати боїться; одна ще

Галя має над ним волю: він її все ще кохає й поважає. Оже іноді і їй доставалося. Він доскіпувався до неї: то чому вона не хоче наймички найняти, то чому те та друге й досі не зроблено, то чого вона тратить над шитвом очі — то сяку, то таку всячину видере гай присікається…

Галя слухала все те — іноді одмовляла, іноді мовчки плакала, а іноді чогось боялася… А спідтиха-тиха серце їй щось недобре віщувало, болі­ло, нило… Чіпко! — іноді уночі, як усі поснуть, вона обізветься до його.— Що з тобою сталося?.. Ти почав вередувати усім… Все тобі не любе, не миле, усе остогидло… Невже правда, що все остогидло?..

Те питання було йому гіркою докорою. Він почував себе винуватим перед Галею: він даремно присікувався до неї… Тепер її журливий голос разом голубив і докоряв його. Галю, рибонько моя! — шепче він: — тяжко мені!… важко… Сам не знаю, де б я дівся, куди б себе запровадив?… Хоч би діти були… Може б,вони розважили мою тугу… чи не розлепетали б вони мого суму?.. Чого ж тобі важко?.. Хіба тобі й коло мене важко?.. І зо мною сум­но, Чіпко? Ні… ні, Галочко!., з тобою мені весело… коло тебе мені так легко… Хоч би матері не лаялись, хоч би воші в миру жили… А то — щодня гриз­ня, щоденна лайка… Чи я ж винна тому, Чіпко? Я б сама рада, коли б вони помирили­ся, поєдналися…. Так же бач: нічого не вдію! Така вже у обох натура: кожна кожній не хоче й иа крихту вступити. Ой, ні… Ні, Галю, не те… не те… Я боюся, коли б я не занапастив твого віку,— перескакуючи на друге, шепче Чіпка.— Я б оддав полови­ну життя свого, аби ти була щаслива… Так же, бач: немає щастя, немає добра! Якесь лихо з самого малку мене окривало,— з самого малку воно учепилося за мене, ніяк я від його ні одіб’юся, ні одгребуся! Як той ірод, залізло в саму душу та й душить, та й вадить, та й каламутить усім… Он колишнє товариство (недавно бачив) — веселе, щасливе…

Галя почула — звідки вітер віє, куди хилить… Вона бачила, що чим далі, то все Чіпка від неї одходив та одходив… Вона бачила — серце їй правду казало,— що не вдержати уже їй Чіпки біля себе, що йому осто­гидло таке життя — не вдовольняло його… І вона тихо-тихо, потай од Чіпки, нишком плакала… То вона спускалася у своє недавнє щастя, роз­дивлялась на його, перевертала, розглядала — без того гарячого иошибу перших любощів, котрий перше не давав їй ясно глянути на життя їх, розбирала поглядом сторонньої людини. Після таких розглядин та рахування самої з собою вона перелякалась своїх думок… Вона справді не була щасливою, не принесла й Чіпці щастя: вона не була матір’ю — та чи й буде!.. І, падаючи перед образом, молила пречисту зглянутись на її сльози…

А тим часом Чіпка робився усе смутніший, зліший, нетерпеливіший… Ти б, Чіпко, коли тобі обридло так жити, кликнув товаришів, по­гуляв би з ними: може б, хоч трохи розігнав свою тугу,— раз сказала йому Галя, бачивши непереливки.

Вона захотіла увійти в те товариство тихим янголом-сиасителем, на­вчити запеклі харцизяцькі душі, п’яні голови любові до людей, до їх мир­них звичаїв, до раз заведеного тихого життя. Та ба! Тим запеклим ду­шам треба було десь дівати свою силу, що пручалася, рвалася на волю, переступала звичаї, топилась у гульні, у горілці; п’яиим головам одрад- на була несамовита сваволя, котра б не знала ні в чому припону, забо­рони, буйна та шумлива, як самий хміль… їх не зведеш на протерту стеж­ку тихого, незамутного життя! Не з її м’якою, до спокою, до тихого щастя похилою натурою, не з її розумом жіночим, тонким та гнучким, руйну­вати було ту башту кріпкої волі… Туди треба було не жіночого серця, лю- б’ячого, теплого, а каменю дебелого та холодного, що його ніколи іскра любові ні розтопить, ні нагріє… Тії волі не завоюєш слабою жіночою рукою!

Галя побачила, що ускочила з Чіпкою, як риба у невід — і… заплута­лась… Стала вона побиватись, борсатись, трегіетатися… Шурхнула, як пліточка, у першу дірку — і вискочила на чисту воду… а Чіпка зостався у неводі!.. Вона за ним убивалася, сумувала, плакала. Та він того уже ні чув, ні бачив. Він тепер знай співає про неправду людську; кляне зем­ство, котре йому не далося в руки; лає здирщину, котру лаяли усі неба­гаті люди; бідує з кріпаками, будить у них жаль, що вони одурені, що їм одвели нікуди не вгодні землі; допомагає їм грошима, коли приста­ють за подушне зборщики; бенкетує з ними — і часом, заливши очі, ви­крикує, що час би й покарати… А прийде додому — і п’яними руками пригортає до п’яного серця свою Галю, не примічаючи палких сліз на її очах та смутку иа змарнілому личку…

Настали часи інші, завелися порядки другі у Чіпчипій хаті. Привітна й тиха своїм спокійним сімейним побитом, стала вона тепер притоном гульні п’яної, несамовитих реготів, співів… Явдоха, звикши до гулянок замолоду, згадала їх на старість — допомагала зятеві у його затіях.

Оце у суботу, під неділю або у свято завернуть до Чіпки старі това­риші: Лушня, Пацюк і Матня. Уродиться боклаг горілки, страва усяка. Явдоха порядкує. Галя куди-небудь у куток заб’ється, сидить мовчки, дивиться, як її чоловік гуляє, слухає, що верзуть його товариші. А Мот­ря — аж на піч залізе, щоб хоч не бачити того нічого…

Чіпка сидить з товариством за столом; чарка літає за чаркою, задурює їм голови; крики, співи та реготи окривають усю хату, вириваються крізь вікна надвір… Іноді зачне хто баляси точити, про свої походеньки роз­казувати. Явдоха слухає, сміється, радіє; Галя — сумує; Мотря — спльо­вує на печі мовчки… «Хоч би смерть швидше прийшла,— думає вона,— щоб ні чути, ні бачити такого!..»

Найбільше Лушия розказував. Як музика тільки поведе смичком но струнах — і заговорять вони то зично-радісно, то журливо-плакучо,— так він своїм язиком грав по людських душах. Розказує одно — усі за жи­воти беруться та регочуться; почне друге — жаль серце, немов каменем, давить, на очах виступають сльози… Частіше всього він любив згадува­ти про своє молоде життя, про свою матір. Оце й зачне було: Мене мати привчала красти ще змалечку. Бувало, посадить мене, малого, коло себе, положить перед очима шматок хліба,— та й украдь у неї так, щоб не бачила! А побачила — зараз бити… А дубець у руках червоний та гнучкий, аж свистить… Я вже, бувало, і сим, і тим боком… углядить — так і стьобне дубцем по руці, аж синя попруга, як п’явка, кру­гом обів’є руку… Я закричу не своїм голосом та до неї: і «мамочко», і «го­лубочко»! «не буду… не буду!..» Обнімаю її… однією рукою нахиляю за шию, а другою, дивись, шматок уже й потурив у пазуху. Оглянеться во­на — немає шматка… Тоді й пожалує і їсти дасть… А так — за цілий день не їстимеш… Була колись і цьому правда! — журливим голосом вимовить Галя, хитаючи головою. От хай мене хрест поб’є, коли неправда! Та потім і каже: «Ти не думай, сину, що я тебе но дурному б’ю: це я тебе на добро учу! Вирос­теш, дякуватимеш… Усе,— каже,— крадь, де тільки легко лежить… А у па­на,— вишукай, а вкрадь!..» Бо пан з людей надрав,— уверне Чіпка…— У пана своє одбери… Еге ж… Пан усе набрав з людей, пан і людей брав… От мою матір — адже взяв! Та, спасибі йому, й мене на світ пустив…

І почне було розказувати, як його матір привели у двір, у горниці до папа, як вона усього боялася, поки з паном не зазналася, як пан радів, коли знайшовся у неї він, «Тимошка — добрий молодець…» Пан радий — мені радий і матері радий… держить нас у горницях, не випускає нікуди. Мені іноді пестить, гойдає. А став я на ноги спина­тись, то все медяниками та цукерками годує та гривеники дарує. Мати дивиться та радіє. І така тоді до мене добра! Напуває мене чаєм; у панські пуховики положить спати; закутає у теплі одіяла; схилиться наді мною і довго-довго дивиться, а потім — ще довше цілує… Розкіш мені була! Коли це приїздить сии додому з школи: вивчився вже — прогнали з шко­ли… Як углядів це: «вон! вон з двору! щоб і духу не чутно було!» Пішли між ними гризня та лайка щоденна; мати моя щодня плакала та все мене ховала од панича… Увірвалося зразу добро наше!.. Мучився-мучився ото старий пан та й перевів нас з горниць у нову хату, що за кузнею була. Там нас і поселено. Ото як перевели нас, — трохи угамувалось у горни­цях… Нічого! Живемо ми собі удвох з матір’ю, до нас частенько й ста­рий пан забігає: матір жалує, мені гостинці носить… Коли це, кажуть, па­нич жениться. І оженився. Узяв собі дочку вашого — чорну-чорну, як нлащувату циганку, гонку та високу, з здоровенним носом, що аж через губу у рот заглядав, з язиком здоровкався… Як ото одружився, так і похмарніло одразу всім. Не було того дня, щоб не чутно було плачу на стайні!.. Та й старому панові, видно, не медяно стало: посивів старий, з тіла спав, на виду подався, почав перекидати лишню… Бувало, устане вранці, рано-рано, викраде таку годинку, що ще син почиває, та до ключ­ника Якима.

А Якимові наказано: як тільки забачить, що пай повернув на кузню,— щоб зараз біг і казав їй… То він було до Якима: «Якиме! голубе мій! Я вже тобі стару жилетку віддам — тільки мовчи, не кажи!» Яким гля­не на його: стане йому жалко старого папа, що колись усім орудував, і са­мим Якимом, а тепер стоїть перед ним згорблений, труситься та жаліб­но просить… «Ідіть,— каже,— тільки ие баріться, бо вже швидко молоді повстають…» Вій тоді підтюпцем до нас. «А де маги?» — питає мене. «На вгороді»,— або де там, одкажу. «Піди лиш, поклич». Та й ткне мені ко­пієчку у руку. Я, бувало, на одній нозі поскачу. Прийде мати; сяде він проти неї, дивиться, згадає давнє — та й заплаче, жаліючись иа сипа та на невістку. «Благородне, кажуть, званіє порочу… Дурні! Яке там у біса званіє, коли мені жити недобре, коли мені нема ні в чому волі?.. Спер­шу,— каже,— я хотів тебе одарити: ґрунт дати, хату поставити, землі од­вести і иа волю випустити за твою службу… А тепер — пе можна… не­вільно мені в тому… ні в чому немає мені волі…» Та схилиться на стіл головою та й заплаче. Маги дивиться на його та й собі плаче… А я, бу­вало, прищурюсь собі у куточку та нищечком і думаю: чого вони пла­чуть обоє? Оже недовго пан щось і пожив після того… Зажурився та й умер. Як почула мати, то цілісінький тиждень тужила, як божевільна, не своїм голосом, а мене била щось з місяць — хто його знає й за віщо… Швидко нас знову у кухні забрали: матір дивитись за дробиною, і мене з нею… А в кухнях — нужда… голодно й холодно! Мати й давай красти всячину: сальця, було, украде — мені дасть, пупок або печінку з печеної вутки… Піймали її якось раз на крадіжці, розтягли та й одідрали, як кішку,— насилу встала… Оже не покаялась, не покинула свого ремесла… почала ще ото й мене вчити. І, спасибі їй, таки вивчила!

Слухає Явдоха такі речі та підхвалює «доброго молодця», що не за­був науки. Галя сидить сумна-зажурена: жалко їй старого папа, жаль Лушневої матері, страшно такої неволі… А Мотря на печі журиться, що її син з таким товариством гуляє; вона стиха шепче: «Господи! і вродиться ж така дитина на світ… отаке на матір сплести?! Сказано: не має бога в животі… ірод!» А Лушня за те, що добре уміє язиком молоти, частує товариство, примовляючи: «Щоб папи здорові були, щоб нам худібки придбали!» А самі сконали! — кінчає Пацюк.

Іноді бував иа тих сходинах і Грицько. Та не по душі йому були такі гульбища, а надто ті гострі колючки, які часто й густо заганяв йому у сер­це Лушня або хто другий з товариства. А що, Грицьку, чи пшениця вродила? — почне, бувало, здалека Лушня, натякаючи на завсідні жалощі Грицькові.

Грицько мовчить, мов пе до його річ. Шкода! — одмовляє замість Грицька Пацюк: — тепер настали такі літа, що пшениця не родить… Чому не родить? — огризнеться Грицько.— У такого, як ти, то й не родить, бо чорт має на чому родити… Хіба в роті посієш? Ні, Грицьку,— знову Лушня: — тепер і земля така стала, що й па землі не родить! Ти її потом обливаєш, сльозами благаєш: уроди-бо, сира земле! А вона, бісова, глуха й німа: не чує й не роде! То й приходиться людям на неї жалітись,— піддержує Пацюк.— А кому ти на землю пожалієшся?.. Хіба іноді побачиш багатого товари­ша або кума, пожалієшся йому — чи не зглянеться, бува?.. А знаєш, Грицьку,— вмішається одутлий Матня: — чого в тебе зем­ля не родить? Не того, що сплодилася,— ні! То тебе бог карає… Було б тобі дурно тоді не брати Чіпчиного жита…

Грицько сидить — як на вугіллях тліє. Він би й огризнувся, та боявся бучу збити та ще з такими гультяями. Та, правда, таки й Чіпка забивав усіх, не давав Грицька у образу. Так миналися ті уїдливі жарти, аж поки Чіпка під товариську гульню ие подарував Грицькові сто рублів грошей — па хрещеника. Тепер, Грицьку, знаєш, що тобі зосталось робити? — каже Лушия. А що? — питає радий Грицько. Тепер тобі годі й хліба робити, — однак земля не родить,— та все коло Хрисгі ворожити: хай щомісяця дитину плодить! Чіпка — добрий чоловік: за кожним кумуватиме… Батькові своєму лисому розкажи! — приснув Грицько. А, їй-богу, угадав ти, Грицьку, що лисий… Я б йому сам з великою радістю сказав так, та шкода, що вмер! Тільки що ж з того, що я б йому сказав? Коли він мені нічого не кинув — одинцеві… А що б то було, якби моя маги щомісяця по такому родила, як я?! Поїли б одно одного… поки не подавилися,— лютує Грицько. Що, може, й їли б один ’дного, — то й то, може, правда… тільки б не їли чужого хліба та грошей! Так що ж? Я прохав у Чіпки, чи що? — кричить, розпалившись, Грицько,— У ногах лазив?.. Його добра воля була, а тобі — зась! Не твоє діло, он то що! Та я й не мішаюся, господь з тобою. Я тільки раю. А не хочеш — хай твоя Христя ніколи ні одного не зроде… Мені що? Я тільки кажу, якби частіше, то корисніше б було! Ні, Чіпко, я в тебе через твоє товариство не можу бувати,— жалі­ється Грицько, як Чіпка увійшов з комірчини, де брав горілку, у хату. Як саме? — розпитує Чіпка.

Грицько йому розказує. Лушня виправляється і тут же, між тихим словом, дивись, і вкине якого ґедзика. Другі аж за боки беруться, рего­чуться. Чіпка на мирову зводе, частує. Грицько мов трохи і втихомирить­ся, посидить ще, вип’є ще чарку та швидко й додому поривається.

Після того, як поли врізав від Чіпчииої хати, казав і Хрисгі, щоб не ходила. Одначе вона іноді викрадеться нишком на хвилину та й побіжить провідати куму та Мотрю: Явдохи й Христя незлюбила.

Горілка, кажуть, усьому злому злодійка. А у Чіпки в хаті горілка те­пер господиня. Рідко проходив той день, щоб п’яне гульбище не збира­лося, пе гуло, не кричало… А коли не гульия — то гризня жіноча: матері як не кусають одна одну… Така колотнеча була Чіпці гірше полину. Він став солодити свою душу гульнею та горілкою… Без гульні йому нудно, сумно. Сновигає іноді по двору від хати до воріт, від воріт до хати, хму­рий, насуплений, як з хреста знятий,— за цілий день від його слова не ночуєш… А прийде ввечері товариство, вродиться боклаг — прощай, ро­зуме! Наїдяться, нап’ються, погуляють — та й з двору… і Чіпка з ними! А перед світом — везуть повну повозку всякої всячини… Що це ти, сину, робиш? — з плачем докоряє Мотря, а серце у неї як не розірветься від горя,— Другі кривавим потом заробляють, а ти… Сипу, сину! Бога побійся, коли людей ие страшно! Згадай: у яких ми злиднях жили, у якій нужді гибіли, та ніхто про нас не скаже слова лихого… А тепер і достатки… Не ваше діло! — шпарко переб’є її Чіпка: — лежіть там собі на печі, коли лежиться!..

Застогне Мотря, обіллється гарячими сльозами та й замовкне. Аж недужа від того стала, аж почорніла… Її рідна дитина, її єдина надія… «Краще б я тебе не родила або малого задавила, ніж тепер отаке бачи­ти!» Та й почне проклинати товариство, котре до такого підводить її сина.

Явдоха чула це й бачила, та нарошне йшла проти Мотрі: підохочува­ла Чіпку, вітала його братчиків. Живучи цілий вік таким життям, вона звикла до його сама, раділа всякій удачі, допомагала у розбишацьких затіях… Чіпка що день робився все хижіший та й хижіший. Як той звір, кидався він на кожного заможного чоловіка… Перше «карав» тільки пана та жида, а то вже став «одбирати своє» і в свого брата — заможного козака: обдере, як липку, тільки живу душу на світ пустить…

Галя, хоч від неї крилися й ховалися з цим, усе те волею-неволею бачила — та не мала сили що-небудь подіяти… Вона одмагалась сльоза­ми. «Оце й мені, так як і матері, приходиться привикати до цього,— думала вона серед ночі самотою, як Чіпки не було.— Невже ж і я така стану, як мати? Чи, може, вона вродилася такою?.. Ні, то, видно, стала така за таким замужжям… Горенько моє! Це ж, видно, й мені не краща доля судилася: розбишацька дочка — розбишацька й жінка! Господи!..» І гидкий і страшний здавався їй Чіпка: вона його тоді жахалася… Коли ж,  під добру годину, у любу хвилину, прокидалося у його серці добро,— сповідався він своїй Галі, обнімав, голубив її,— вона не вірила тому, що вчора думала. «Ні!., розбишака не вміє пестити так любо, не вміє при­гортати так щиро, так гаряче цілувати… Ні! Мій Чіпка пе розбишака… Ні… ні! Він любий, добрий… Він карає неправду… карає?., хто йому велів карати?.. хто?? Ні, він не робить так!..» І впивалася щастям, хоч полох­ливим, боязким, а все-таки щастям…

А Явдоха гризлася з Мотрею, не давала їй спокою. Прийде оце у її ха­ту — перекидає усе, лає її. Спершу Мотря одгризалася, не мовчала, а потім, як побачила, що Чіпка потакає тещі, кривдить її, матір стару, то промовила сама собі: «Іродове кодло! Ти ж моє добро вкрало, над моєю надією насміялося!» Та як замовкла, то й мовчала вже, що б там Явдо­ха не казала, не робила. Тільки, обливаючи сльозами пориті недолею та літами щоки, прохала у бога смерті. «Господи! — часто й густо молила вона: — прийми мене, безталанну, до себе! доки вже я мучитимуся на світі?..»

Думала Мотря про смерть, виглядала її, сподівалася, а вийшло так, що Явдоха несподівано вмерла. У неділю, після обіду, зразу ухопила її завійна. Душить її, під серце підступає, у грудях давить, дух випирає… Ой, лишенько… умираю! — скрикнула Явдоха та й дух спустила.

Галя як з-за угла прибита ходить. Бліда, з заплаканими очима, вона не примічає, що й волосся вибилося з-під її очіпка, так розпатлана й сно­вигає, білі руки ломить, голосить на всю хату… Де ж? Зранку ще Явдо­ха така весела була, жартувала, сміялася; а на вечір — один труп, без дихання, від неї… Страшно й тяжко! Чіпка собі блудить, як бовдур, не знає, що й розпочати: чи Галю втішати, чи коло мертвої порядкувати?.. Одна тільки Мотря при пам’яті. Вона не те, щоб рада була, — ні! Вона жалкувала Явдохи: вона бачила тут кару божу. «Отже й померла без сповіді, без святого причастя… прости, господи, як…» Одначе вона не дуже й убивалася… А за Чіпку раділа. «Може, хоч тепер кине… тепер нікому буде настроювати… може, оханеться…»

Третього дня, як поховали Явдоху, справив Чіпка по тещі бучні по­минки. Зійшлися люди не тільки з Пісок, прийшли й з хуторів. А старців- старців… як на печерах у Лаврі! Люди обідали у хаті; для старців попри­роблювали лави надворі. Понаварювали великі казани усякої страви: Чіпка на поминки заколов свиню, зарізав три овечки, убив великого бузівка. А горілка — як вода, лилась за царство небесне… А після обіду Мотря старцям роздавала по шматку паляниці у торбу, а Чіпка — по сім гривень у руку.

На другий день після того Чіпка запріг коней та й поїхав з двору, не сказав і куди. Не було день, два… А на третю ніч вернувся, везучи повні вози всякого добра. Аж скрикнула Мотря, як побачила. Серце її не ви­держало, стала вона корити, ганьбити і сина, й товаришів. Ті на докори не змовчали — загризлися з Мотрею. Пристав і Чіпка. Зчинилася у них лайка, буча… Галя перелякалась, заперлась у себе в хатині. Лушня роз­палився, кричав; Мотря собі лаяла; він їй збив з голови очіпок…

Сердешна материна голова! «У своїй хаті… волоцюга… розбишака…» Не доказала, залилася гіркими.

Вранці пішла жалітися у волость — не за крадіжку, а за те, що її «воло­цюга побив…» За те вона мовчала: боялася за свою рідну дитину. Набігли волосні у хату, де саме гульня йшла. Чіпка зараз до їх. Поналивав так, що ледве додому рачки долізли. Тим Мотрина жалоба й кінчилась. Тільки Чінка, як пішли волосні, розпалився, як огонь, налаяв п’яний матір «суч­кою» і нахвалявся побити… Мотря обливалася гіркими слізьми та ниш­ком проклинала свою долю, що дала їй таку «прокляту дитину»…

А Чіпка знову засів — п’є та гуляє з братчиками. Ні,— кричить Лушня: — ніколи не буде у тебе, Чіпко, такої матері, як Явдоха була! Ото — рідна мати; а це в тебе — собака, а пе мати! Гля­ди лиш, чи не вона, бува, й Явдоху з світа звела?

Страшно якось загуло це слово у кожного в ухах. «А справді, чи не гак? — подумав кожен.— Дивись пак: любісінька, милісінька була жінка зранку, а на вечір — тільки тіло зосталося, та й те задубло!..» Ай справді?! — скрикнув Чіпка. Серце у його повернулося… Коли б мати була перед очима, здається, вбив би відразу.

Галя, сидячи у себе в хатині, гірко плакала. Як же почула те крізь стіну, то зразу кинулась, гадки і в неї схибнулися… «А справді?..» І неначе вітер провійнув у її серці. Одначе чула душа ие подалася тому вітру. «Ні, ні,— шептала Галя: — то зле серце таке тільки може пригадати… Свекруха правду каже: то матір господь скарав за таке життя… Ні, Мотря — не така людина…» І Галя одганяла від себе, як ув’язливу муху, злу думку.

Як розійшлась п’яна ватага, Чіпка прийшов у хатину. Галя не видер­жала: напустилась на його, корила, лаяла, плакала… Чіпко, Чіпко! чи я ждала такого від тебе, чи сподівалася? Попус­тив рідну матір на поталу волоцюзі, гайдамаці… І звір такого пе зробить, як ти зробив, і розбишака хижий!.. Ти чула, що Лушня казав? — спитав він грізно жінки. Лушня?.. Лушня… Коли було серце, котре ні разу Не гріла правда, то серце Тимофієве!.. Коли чий язик не дубів від брехні, котрій.немає й назвиська, то язик Тимофіїв! Сучка, а не жінка, тільки хіба зроде яр­чука такого, як Лушня! А ти йому віриш? ти його слухаєш?.. Що ж — ти боїшся людського поговору, чи що? Плювати я хотів на їх поговір!., та й иа них разом! Не поговору, Чіпко, не слави,— перебила його Галя,— хоч і її нія­ково слухати, а правди, котру ти так любиш та нехтуєш… А ще кажеш: немає правди між людьми!.. А де ж у тебе правда?., де?..

Останні слова гострим ножем шибонули в саме серце Чіпці. Ти завжди мене винуватиш… Ти проти мене завжди йдеш! — скрик­нув він, виходячи з хати і грюкнувши дверима. Цілу ніч він проблукав по двору, а Галя цілу ніч навзрид проплакала.

На другий день пішов по селу гомін, що Чінка трохи не вигнав ма­тері з двору. Як їла хліб з остюками, то й усе добре було; а перейшла на буханці, то у ніс закололи: пішла на сина жалітись!! — винуватили Мотрю одні. Який він син? який він син, коли рідну матір попустив волоцюзі ударити?! — оступаються за Мотрю другі.

А Мотря від такої зневаги, від тяжкого уразу, від тривоги занедужа­ла, у постіль злягла; пе їсть, не п’є, мутно очима дивиться… Галя ходить коло болящої, як коло рідної матері. Прикликала до неї знахурок; ті шеп­тали, зітхали, давали якогось зілля — та ледве-ледве одходили Мотрю. Галю! — каже вона: — я знов чую, що одужую… Мені знову легшає… Навіщо?.. Я молила бога, коли б умерти… Краще б мені на тім світі, ніж на сім… Та не дає мені Бог смерті… Його святая воля… Він то знає, нащо мене пускає ще жити. Може, додержить до тії пори, коли Чіпка охапеть- ся — я його побачу, як свою дитину, як свого сина… Галю! дитино моя!.. рідна моя! Ти ж мені тепер найрідніша… Уговорюй його, як жінка: він тебе почитає, кохає щиро, — може, тебе послухає, коли вже мене не хоче слухати… Боже! що б я дала, що б я зробила?.. Я б свого серця влупила та дала йому, коли б тільки він став чоловіком! Я б тоді умерла спокій­но. А то?..

І свекруха й невістка рясно-рясно плакали…

XXX

ТАК ОЦЕ ТА ПРАВДА?!

Стояла люта зима. Ще такої холодної та сніжної не зазнають люди. Багато тоді народу померзло — забило їх під лиху хуртовину, закидало, замело снігом — там богу й душу оддали. Повесні уже несла вода річка­ми мерзлі трупи, а других серед поля вовки поїли.

За зиму Мотря зовсім одужала. Сидить, иряде вовну, а Галя або шиє, або й собі пряде на прядці. У хаті в них тихо, тепло,— було б і одрадно, коли б не тума якась стояла в кожного перед очима, не повітря важке носилося по хаті. А то сидять вони собі при ясному світі свічки — тихі, сумні, мовчазні,— тільки одні тіні від них колишуться по стінах та чут­но, як прядка гуде та наводить якийсь сум, викликає сон-дрімоту. І в душі у них гіркий смуток, на серце налягла важка туга, журливі думки спо­вили їх голови. Іноді по хаті пронесеться глибоке зітхання; увірветься нитка й затихне на якийсь час гуркання прядки, поки її налагодить Галя, або випаде починок з рук у Мотрі, глухо вдариться об піл і розбуркає тишу сумну. Тільки коли-не-коли вирветься з уст живе слово, пронесеться по хаті, як мара страшна, злякавши і сум, і німоту,— та й замре без відго­мону. Чіпка собі нудиться світом, коли немає нікого з товариства. Ляже — душно йому; встане — холодно. Слухає іноді, що розказує мати з свого молодого віку, і встають перед його очима дитячі літа, встає сива бабу­ся, дід, степ, вівці… «Щасливий я був тоді!» — думав він і не знає, де тепер себе діти.

Ніч, як куйовда, стояла надворі; мела страшенна хуга; завірюха кру­тила; та холод такий, що страшно й носа виткнути з хати; мороз перся у хату — позамуровував шибки узорчатими виводами; а в димарі, як голодний звір, ревла та вила відьма-буря, кидаючи у вікна кім’ями снігу — мов хто добивався у хату знадвору. Галя й Могря сиділи собі та мовчки пряли. У кожної чогось гак тяжко було на серці, що вони аж попригиналися до гребенів. Чіпка лежав па лаві, задравши голову уго­ру, мовчки дивився у стелю та слухав божевільні заводи буйного вітру. Свічка иа триніжку неясно горіла: знай гніт нагоряв-жужелився, і знай його зривала або Мотря або Галя, кленучи вогонь, що так немилосерд­но пік у пучки. Разів два чи три ненароком свічку зовсім гасили — і тоді в темряві проносився жарт та сміх, немов боявся світу, бо справді, коли знову засвічували світло, то — немов воно замикало уста їм — ні одне слово не зривалося з язика, наче то не люди сиділи, а якісь тіні — глухі й німі…

Коли це зразу, як грім, загуло коло хати, й почало щось стукати у вікно. Чіпка кинувся, скочив з лави, мов хто його скинув з неї,— та мерщій надвір. Засов клацнув; почувся гомін, тупіт. Незабаром Чіпка увів у хату Лушню, Матню, Пацюка та ще чоловіка семи незнайомих людей. Були між ними москалі — і Сидір там, були й прості. Господи! — ледве вимовила стиха Мотря та й прикипіла до гребеня. Здорові в хату! — обізвався дехто. А ти, стара, вже одужала? — питає Матня Мотрі.— Оже, їй-богу, час тобі вже умирати. Дивись: зуба в роті немає, а ти ще й досі живеш — марно тільки хліб переводиш! Відчепись од мене, лихий чоловіче! Чого ти прийшов у чужу хату насміхатись з старої людини? — одказала Мотря. Не займай її, Якиме,— обізвався Пацюк: — бач, як вона зуби ви- скиря… покусає ще! Щоб уже ти вискиряв та й не стуляв їх ніколи, розбишако! — гірко одмовила Мотря.

Гайдамацтво підняло регіт. Галю разом ухопив за серце жаль, образа; серце в неї затіпалось. І воно так слід добрим людям робити?! — призро кинула вона цим питанням у вічі товариству.

Регіт стих; усі похнюпили очі у землю; одна тільки Галя гостро диви­лася на всіх гультяїв — і червона краска грала на її щоках, тоді як серце підкидалося в грудях, а груди поривчато дихали. Разом і лиха й хороша була воиа у ту годину. Як вовчиця, оберігаючи дітей, уся наїжиться, жде тільки одного замаху, щоб разом кинутись на свого ворога, так вона гордо й призро дожидала ще хоч одного слова… Слова не було.

Чіпка помітив скриту бурю, похопився промовить: Ходім, гіани-браття, у світлицю, бо тут з бабами ніякого пива не зва­риш… хай вони собі прядуть.

Як ноги вломили братчики з хати — мерщій перейшли за Чіпкою у світлицю.

Мотрі зробилося так тяжко на душі, так гірко на серці, що вона аж не всиділа на гребені: встала, побралася на піч, лягла — та так і залила­ся сльозами. А Галя, оставшись одна, думала: «Підожди ж! підуть твої братчики… це вже не первина… постій же., прокляті, каторжні!» — і лю­тувала разом на Чіпку й на його товариство.

А в світлиці тим часом обходила рядова, розв’язувала й без того смілі язики, дурманила безпутним життям задурені голови, надавала силу й без того дужій волі; неслися сміхи, реготня; ґвалт окривав хату і несамови­то вривався в другу, де була Мотря з Галею. А що, отамане? — обертається Лушня до Чіпки: — у яку мутну воду закинемо сю ніч свій невід? Коли б так, щоб і недалеко, і рибки піймати,— уставив червоний, як після лазні, Матня. Ми оце з Петром,— веде далі річ Лушня,— налагодились до Хоменка па хутір… Воно туди й небезпешно,— обізвався хтось з гурту: — у його така вармія… Та правда, що у його три сини, як кати,— каже Лушня,— та й сам такий, що, посмоливши вірьовку, ведмедя вдержить,— та сількісь! Он той братко припас задля його таку важну штуку, що й не здивує,— кажучи се, Лушня показав на москаля Сидора. Яку? — питає Чіпка, котрий до того мовчав.

Сидір витяг з-під поли рушницю, мовчки показав Чіпці. Той понуро глянув — і нічого не одказав.

Обійшла ще раз чарка кругом столу, — посоловіли в кожного очі ще дужче. Та коли йти, братця, то вже й пора,— своє таки Лушня. Чи пора, то й ходімо,— понуро відказав Чіпка, підводячись.

За ним повставали другі. Випили ще на дорогу; вийшли з хати. Чіпка погасив світло — і собі за ними… «Кукуріку!» — прокричав на сідалі півень, залопотавши крилами. Усі кинулись. Пху, проклятий!., перелякав!! — обізвався Лушня.

Галя почула, що п’яна зграя побралася. «Чи тож-то й Чіпка пішов, чи, може, в світлиці?» — подумала вона, взяла свічку і пішла у світлицю.

У світлиці не було ні душечки. На столі стояла порожня пляшка з го­рілкою та три порожніх чарки, та два полумиски на денці з росолом — видно, були з огірками. На столі поналивано горілкою, понакришувано хліба, де-где валялися недоїдені гузки з огірків. Під столом валявся по­рожній боклаг — аж воронка торохтіла. Ослони в хаті нопереставлювані: один вздовж, другий впоперек. Накурено так, що дихати важко було; страшенно смерділо горілкою… Сказати: була то не світлиця заможного хазяїна, а корчма п’яна!

Галя не могла довго побути у ній, гак її давив дим, змішаний з горіл­кою. Вона грюкнула дверима і увійшла до себе в хатину, де стояла її постіль, заслана добрим коцем. Галя зняла коц, мала була лягати,— та сама незчулася, як опустилася на стулець, обперлася на стіл рукою, на руку схилила голову — і задумалась… Довго вона думала; потім поко­тилися з очей сльози — і, заливаючись ними, вона впала на постіль; довго-довго плакала, та незчулася, як і заснула. На столі свічка догоріла й сама потухла…

Мотря, качаючись на печі, цілісіньку ніч не спала — теж плакала. Так її уразили лихі речі «проклятих людей». А скільки то думок переплило у материній голові за ту ніч! Думала вже всяко. Думала піти сказати на сина, що він розбоєм промишляє, щоб узяли його разом з його лихою ватагою: тоді вона буде знати, що вже немає у неї дитини! То знов нова думка: а може, оханеться? Та шкода й сердешної Галі — вона так мучить­ся, так побивається за ним!.. І знову візьме жаль материне серце: стане вона молитися Богові, щоб послав їй смерть швидше, та знову плакала… Так цілу ніч проплакала та продумала.

Прокричали другі півні. Коли геть за північ почувся здалека тупіт, гомін. Далі — ближче… ближче… коло самої хати… «Ідуть! — подумала Мотря.— Хоч би ж хоч сюди не заходили»,— прошептала. Коли чує — повернули в світлицю.

Перегодя трохи рипнули двері — увійшов хтось у хату. Хто там? — питає вона з печі. Це я,— одказав Чіпка.

І — чує вона — став над помийницею вмиватись… У серці їй наче хто гострим ножем шпортонув. Що то, сину? Нічого… Ой, сину, сину! хоч би вже ти на те не пускався… Хай би крав, хай би грабив… а то… А Явдоху хто з світа звів? — питає гостро Чіпка. Що ти кажеш? Хто, кажу, Явдоху струїв? То це я, сину??! Уже ж не я… Спасибі…

Не доказала, замовкла… Запекло коло серця, мов хто огню приложив; плач, злість, досада разом піднімались з душі, бунтували стару кров: як обухом ударило в голову, задзвонило в вухах, потемніло у віччю… Краще б я руки наложила на себе, ніж таке чути! — прошептала, качаючись на печі та стогнучи.

Незабаром повходили в хату й друзі. Засвітили світло. Мотря ви­глянула з-за комина — і затрусилася… На кожному видні були сліди свіжої крові. Мотрі зробилося страшно, холодно. Вона забилась у са­мий Куток печі, трусилася, як в лихоманці… Далі вона почула, як ста­ли в печі огонь розводити — одежу палити. Вона боялася, щоб не скрик­нути, боялася зітхнути — та все міцніше й щільніше стискувала зуби, тулилася в куток…

Упоравшись як слід: повмивавшись, попаливши, яка була в крові, одежу, розбишаки погасили світло, побрались у світлицю.

О-ох!..— здихнула Мотря.— Хоч би Галя коло мене… Ох, господи!..— застогнала вона: — дай мені дожити до завтрього… Одсахнусь тебе… зре­чусь тебе, мій сину… моє лихо… перед усім світом скажу… на все село прокричу… Ох!.. Чого хоч ніч така довга?., чого хоч вона так нешвидко тягнеться?.. Хоч би швидше світа діждати… Господи… Боже наш! сохра­ни й заступи…

Та злізла з печі, упала навколішки перед образом та тихо й чуло мо­лилася, б’ючи земні поклони. Не чула вона, коли й треті півні прокри­чали, не помітила, коли почало на світ благословитися. Од щирої молитви одірвав її, розбуркав несамовитий крик та стук у вікно. Ря-а-туй-те… Ой… рят-у-у-йте!..— кричало щось під вікном молодим дитячим голосом.

Мотря кинулась до вікна. Хто там?..— питала вона з хати. Це я… рятуйте… хто в Бога вірує… Одчиніть… пустіть…— аж плака­ло та просило.

Мотря тихенько вийшла надвір — та трохи не омліла… Перед нею стояла літ десяти дівчинка, у одній сорочці, об’юшеній кров’ю, боса, роз­христана, розпатлана — стояла й трусилася… Що се?., що з тобою, дочко?., чия ти?., де ти була?., звідки вирва­лась?..— тремтячи сама всім тілом, питала Мотря дівчинку. Ой, лишенько… бабусю… Ой… горенько тяжке…— з плачем ледве ви­мовляла дівчинка.— Я з хутора… розбишаки були… усіх побили., поріза­ли… постріляли… батька… й матір… діда… бабу… дядьків… дядину… ма­ленького братика… усіх… усіх… Одна я зосталася… одну мене не знайшли… втекла… Як утекла? Поїхали… запалили хату й поїхали… Ой… о-ой! бабусю… горенько мені!..— скрикувала дівчинка, хапаючись рученятами за Мотрю,— боя­лася, щоб та, бува, не втекла… Цить… ци-ить, моя дитино! — зацитькувала Мотря,— Я знаю, хто ті розбишаки… Мовчи!.. То мій син, клятий!.. Цить… а то як почує — не животіти тоді ні тобі, ні мені…

Дівчинка прихилилася до Мотрі та тихо схлипувала. Мотря увела її У хату. Ходім у волость… у волость ходімо! — шепче вона, а сама чує, що голова у неї кружиться, очі страшно горять, ноги трусяться… от-от упа­де! — Ходім, дочко… поки ще сплять… Я змерзла, бабусю… холодно…— шепче дівчинка, тулячись до Мотрі. тНа хоч мої старі чоботи узуй… Он платок… юпка… швидше!..

Похапки назула вона на дівчинку старі закорублі чоботи, накинула юпку, платок; на свої старі плечі натягла кожушанку — і вийшли удвох тихо з хати.

Червоне зарево ударило їм прямо у вічі. Дівчинка схопилась за Мот­рю: вона боялась тії пожежі — то горіла їх хата… Хутко вони обидві по­вернулися спинами до широкої полоси огняного світу, що піднімалась

високо вгору, наче хотіла запалити хмару, та й потягли підтюпцем на другий край села. Червоний півень просвічував їм шлях своїми крива­вими очима… а навкруги собаки валували…

Незабаром прибігли волосні, назбиралось народу повнісінький двір, об­ступили кругом хату. Ні одної душі не випустили: усіх побрали, пов’я­зали. Піднявся крик, ґвалт.

Від крику прокинулась Галя. Швиденько накинула вона на себе юпку, вийшла з своєї хатини… Як глянула вона на Чіпку, що з скрученими назад руками стояв і понуро у землю дивився, як угледіла об’юшену кров’ю дівчинку. Так оце та правда?! Оце вона!!! — скрикнула не своїм голосом — і   несамовито залилась божевільним сміхом.

Тіло в неї тряслося; очі помутилися — вона ними якось чудно води­ла; на губах встала кривава піна, а вона все сміялася, все сміялася…

Чутка про все те, як грім, розкотилася на всі кінці, рознеслася иа всі боки — в одну мить обхопила усе село. Збігалися люди, як на пожежу, дивитись, а вертаючись додому, від страху богу молилися. Чула? — як божевільний, вскочивши в хату, скрикнув Грицько.

Христя глянула на його та й пополотніла. Що там? пожежа?.. Чіпка людей порізав… усю Хоменкову сім’ю винолонив! О-о-о…— якось чудно загула Христя. Очі в неї розкрилися, боязко й страшно повела вона ними по хаті. Уже погнали у город… в тюрму,— каже Грицько. А Галя? а мати? — ледве чутно спитала Христя. Не знаю… здається, дома…

Христя мерщій за кожушанку, хапаючись накинула її наопашки та чимдуж побігла з хати.

Грицько гукав, завертав, кликав. Вона нічого того не чула — була вже далеко.

Перегодя трохи вернулася, як з хреста знята. Вступивши в хату, пе­рехрестилася. А що? — спитав Грицько. Галя…— знову перехрестилася: — повісилась… Отуди к лихій годині! — виторопивши очі, сказав Грицько та й за­мовк.

Цілий день вони обоє мовчали: смутні, бліді, неспокійні — мов дожи­дали смерті. Двоє діток їх, хлопчик та дівчинка, помітили це та, не ро­зуміючи, від чого воно, сиділи собі тихо на печі й шепталися: Чого це тато та мама сердиті? — питав стиха хлопчик. Не знаю…— одмовила дівчинка й замахала на хлопчика пальчиком.— Ци-ть! мовчи… битимуть!..

Це вже було туди під осінь, на другий рік. Сонце заздалегоди, почув­ши її, надолужало своїм теплом: не гріло, а пекло. Дощ як затявся, і трохи не на корх лежало на шляху пилу, та стояв він і в воздусі, як сивий туман, ліз у вічі, душив у горлі… Люди знай їздили по шляху: настала саме га­ряча пора возовиці. По тому ж самому шляху простувала у Сибір, на ка­торгу, ціла валка скованих по руках, по йогах рештантів. Кругом їх цілий звод москалів з ружжями.

Пройшовши Піски, валка стала коло волості, на вигоні, на перепочи­нок. То був Чіпка з своїм товариством.

Як почули люди, то стали збігатись з усього села — старе й мале, мов на ярмарок.

У гой час Грицько вертався з поля з снопами — аж трьома возами. Він — за одним; Христя — за другим; а син — хрещеник Галин — сидів на третім поверх снопів, тільки головка манячила. Побачивши зборище, вони спинили волів, а самі пішли до гурту… та й поторопіли обоє! Не швидко вже Грицько опам’ятався, підступив ближче. Що це, брате Чіпко? — журливо, з самого глибу серця, обернувся до його Грицько.

У тому запитанні, у його голосі не було ні докору, ні помсти, а вчув­ся тяжкий жаль — шкода пропащого брата…

Чіпка скоса зиркнув, здвинув густі брови — та й одвернувся.

Грицько стояв, як пришиблений, дивився мовчки.

Незабаром старший москаль, що вів етап, скомандував в дорогу.

Рештанти стали підводитись, забряжчали важкими цепами. Почало­ся прощання, обнімання, почувся плач, голосіння… Плакали люди, об­німаючи своїх безталанних братів; подавали їм на прощання — кожен по своїй спроможності: той шага, той копійку, а хто й гривню… Плакали розбишаки, навіки прощаючись з рідним селом, з своїми людьми — рідни­ми й нерідними. Один Чіпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в землю потупивши очі, — тільки коли-неколи з-під насуплених брів посилав на людей грізний погляд… Не знайшлося душі, щоб підійшла до його — попроща­лася… Брязь!., дзень! Брязь!., дзень!.. Валка рушила. Хай тобі бог помагає на все добре! — крикнув навздогін Чіпці Грицько. Чіпка озирнувся — і одгукнув з дороги: Грицьку! поклонись матері… Скажи: хай мене дожидає в гості, коли не сконіє до того часу… Господи! — заливаючись сльозами, мовила Христя: — напути його на все добре! — та разом з Грицьком і повернула до возів. Воно таки правда, що цей Чіпка непевний… Такий і батько був… І вродився так — прости, господи!

Балакали люди, проводжаючи очима потонувшу в сірій куряві валку. Довгенько ще вони стояли, судачили, рахували, поки не перевели роз­мови на урожаї, на посіви та другі хазяйські турботи, а тоді вже й по­розходились по домівках.

Мотрю узяв Грицько — догодувати до смерті. Швидко після того вона й умерла.

Чінчину хату опечатали, забили. У ній одні сови та сичі плодилися та тічки собак товклися по городу, що увесь заріс бур’яном, як лісом. Через рік — веселе колись місце опустилося, зглухло. Облупана пустка стояла ще страшніша, ніж та, котру купив Хрущ. Люди знову стали її відхрещуватись, як проходили мимо; а малі діти боялися іі здалека гля­нути на того чоловічка, що, як те страховище, позирав з воріт на шлях своїми витрішкуватими очима.

А недалеко од Пісок, над самим шляхом, коло Хоменкового хутора, насипана висока могила, на ній стоїть височенний хрест — оглядає на­вкруги хутори села, всі околиці… Під ним тліє вісім безневинних душ, загублених в одну ніч «страшним чоловіком».

А посеред села, насупроти похилої церковці, тоне в саду, як у раю, ви­дивляється на свою красу у ставкові води поновлений палац — у позо­лоті, у розкошах. В йому тепер живе новий хазяїн Пісок — перший ду- кач на все Гетьманське, перша голова в повіті, найщиріший земець, предводитель, предсідатель, банкір, заводчик-сахаровар — Данило Пав­лович Кряжов. І як тепер весело в тому палаці! Які бувають іноді гулян­ки… устала б генеральша, якби можна! Тепер уже не з одного, не з двох якихсь повітів, а з цілої губернії саме спиикове панство, саме пайзамож- піше купецтво знаходить тут щирий привіт, добру учту веселого й щед­рого хазяїна…

Минав рік; минав другий… Стояла иа край села сиротою пустка — за­видувала палацу. Аж ось — випало й їй несподіване щастя: купив її у казні за безціиок давній знайомий — жид Гершко, причепурив трохи зокола облуиані боки, полатав, де прогнивала, оселю — та й завів шииок. Що­неділі, щосвята, а часом і серед будня, щоб не одтгати од вельможного сусіди,— бенкетує тут п’яне море темной простоти… Оже ще й досі, під пізній вечір, подирає мороз поза шкурою веселих гуляк, як глянуть вони на хрест, що геть-геть здалека чорніє над Ромоданом…