ХАМЕЛЕОН.

Через базарний майдан іде поліційний наглядач Очумєлов. За ним ступає рудий городовий. Навколо тиша… Аж раптом із дров’я­ного складу купця Пічугіна, стрибаючи на трьох ногах і озираючись, біжить собака. За ним женеться чоловік у перкалевій накрохмаленій сорочці та розстібнутій жилетці. Він викрикує в бік собаки: « — Дак ти кусатись, нечиста сило! Братця, не пускай його! Тепера не велено кусатись. Держи! А… а!»

Незабаром коло дров’яного складу збирається натовп. Чо­ловік — це був золотар Хрюкін, — піднявши вгору праву руку, по­казує натовпові скривавлений палець. На півп’яному лиці його ніби написано: «Ну, знатимеш же ти мене, шельмо!» Та й самий палець його виглядає, як знамено перемоги. В центрі натовпу, розставив­ши передні ноги і трусячись усім тілом, сидить на землі біле хорте­ня з гострою мордою і жовтою плямою на спині. У сльозавих очах його вираз туги й жаху.

Хрюкін каже, що собака вкусив його і вимагає покарання. Очу­мєлов свариться і каже, що таке не минеться безкарно. Що хазяїна теж треба притягти до відповідальності.

У цю мить з натовпу хтось сказав, що це собака генерала Жигалова.

Мова наглядача ураз змінюється: «Одного тільки я не розумію: як він міг тебе вкусити? — звертається він до Хрюкіна. — Хіба таки він дістане до пальця? Він маленький, а ти бач он який здоровило вигнав­ся. Ти, мабуть, розколупав пальця цвяшком, а тоді й спала тобі в голо­ву ідея, щоб причепитись. Ти ж, бра… звісний народ! Знаю вас, чортів!»

Але тут городовий зауважує, що собака — не генеральський. В генерала таких немає. Очумєлов каже, що й сам знає — в генера­ла собаки дорогі, породисті. І каже Хрюкіну, щоб той так цього діла не залишав. Треба провчити негідника.

У натовпі хтось каже, що таки бачив у генерала такого собаку. Очумєлов знову змінюється в обличчі. «…Він, може, дорогий, а коли кожна свиня йому в носа цигаркою тикатиме, то зіпсують як стій та дивись. Собака — тендітна тварина… А ти, йолопе, опусти руку, — каже він Хрюкіну. — Нема чого дурного свого пальця ви­ставляти. Сам винен…»

Нарешті на майдані з’являється генеральський кухар, який впевнено заявляє, що в них таких собак зроду-віку не бувало.

«І розпитувати тут довго нема чого, — каже Очумєлов. — Бро­дячий! Нічого тут довго розводитись… Сказав бродячий, значить бродячий. Знищити, от і все». Кухар продовжує, що цей собака — генералового брата.

Очумєлов з солодкою усмішкою: «Та хіба братик їхній приїха­ли?.. Ах ти, Боже ж мій, Господи! А я й не знав!.. Так це, виходить, їхній собака. Дуже радий… Візьми його. Песик нічогенький… Мет­кий такий… Хап цього за палець! Ха-ха-ха… Ну, чого тремтиш? Ррр… бр… Сердишся, шельмо!.. Ач, який цуцик…»

Прохор кличе собаку і йде з ним від дров’яного складу… Натовп регоче з Хрюкіна.

Очумєлов, сиплячи погрози Хрюкіну, продовжує прямувати через майдан.