ХАЙКУ

Хайку (хоку, хокку) — жанр традиційної японської ліричної і юезії вака, трирядковий неримований вірш на основі першої півстро- фитанка, що складається з 17-ти складів (5-7-5) і відрізняється про­стотою поетичної мови, свободою викладу. Як самостійний жанр ця поезія, що мала тоді назву хоку, існує з XV ст., а сучасна назва (хай­ку) поширилась із XIX ст.

У XVII ст. Мацуо Басьо — один із найвідоміших представників хайку — розробив основні формальні й естетичні принципи жанру.

Оригінальне японське хайку складається з 17-ти складів (хоча уже в Басьо зустрічаються відступи від норми складового змісту), записаних в один стовпчик. Особливими розділовими словами -г- кіредзі текст ділиться у відношенні 2:1 — або на 5-му складі, або на 12-му. На заході хайку уособлюють собою тривірш складової структури 5-7-5. Неримований.

Класичні хайку обов’язково будуються на співвіднесенні люди­ни (автора), його внутрішнього світу, біографії з природою, причо­му природа повинна бути визначена відносно пори року.

Розповідь найчастіше ведеться в теперішньому часі від першої особи: автор висловлює свої переживання, а читач повинен пережи­вати те, що переживає автор.

Сказати багато кількома словами-знаками — головний принцип хайку. Тому у маленькому вірші кожне слово, кожен образ набува­ють особливого значення. Для хайку характерна символічність — мова почуттів.

Щоб осягнути усю глибину думки, висловленої автором, хайку прийнято перечитувати декілька разів.

На голій гілці

самотній ворон тихо старіє.

Осінній вечір.

 

Холод, ніч, нудьга…

Чути плюскоти весла

десь од берега.

 

Отакий я єсть:

глянь на росяні дзвоники

то й сніданок весь.

 

Пущу коня вбрід —

полегесеньку впишусь

в літній краєвид.

 

На старім ставку

жаба в воду плюснула-

чули ви таку?

 

Ґедзь на будяку:

ти стривай, не клюй його,

горобейчику!

 

Степу рівнява —

ніде оку зачепитись.

Жайворон співа.

 

Я заріс, як щіть.

А худий який, блідий!

Весняні дощі…

 

Видиться мені:

плаче з місяцем стара

в гірській глушині.

 

Вже й по маю — ах!

Птахи плачуть, а у риб

сльози на очах.

 

Трава-мурава…

Узялася сном-марою

слава бойова.

 

Тиша, мир і лад.

Десь там тоне межи скель

цвіркотня цикад.

 

Осінь із дощем…

Навіть мавпа лісова

вкрилась би плащем.

 

Окуні морські

зуби щирять із полиць:

в лавці холодно…

 

Крук — немилий птах,

але як милує зір

в ранішніх снігах!

 

Рушу, й раптом — хить!

Ухоплюсь за колосок…

це розлуки мить.

 

Чистий водоспад…

З ярих сосен глиця в воду

падає улад.

 

Хризантеми пах…

У кумирнях з прадавен

темні лики Будд.

 

Довгий,довгий шлях —

і ніхто не йде навстріч,

лиш осіння ніч…

 

Осінь-праосінь…

Як там живе сусіда?

Не знаю зовсім.

 

Мавпа зойкне — співчуття…

А як плаче в непогідь

кинуте дитя?