Втілення в образі Марусі Чурай моральної краси й таланту українського народу. Роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай» — це справжній гімн щедрості й моральній красі людської душі, її таланту. Пісні Марусі звучать ще й досі, розповідаючи нам і про козацькі походи, і про українську природу, і про кохання. Ці пісні кли­кали у бій, лунали біля ставу, чарували на вечорни­цях. Ті пісні розповідали про незвичайну дівчину, незвичайний талант.
Маруся Чурай — дитя любові, адже кохання її батьків подібне до казки:

Звів доля, наче в нагороду
За те, що мали незглибимі душі.
Не дивно, що у таких батьків, вродливих, чуйних душею, народилася дівчина, яка своєю вродою та співа­ми, що йшли від самого серця, надихала на подвиги та на кохання. І хоч загинув батько Гордій Чурай у боях, ні мати, ні Маруся не зламалися. До самої смерті за­карбувалися в Марусиному серці слова:
— Як не буде,
не скигли, доню, то великий брид.
Здушили сльози — не виходь на люди,
Болить душа — не виявляй на вид.
Минали роки, прийшло до Марусі кохання. Поко­хала вона Гриця так, що її «любов чолом сягала неба». Була вірною і терплячою, щирою і безкорис­ливою. І складала в цей час пісні, які були схожі на її душу — ніжну та трепетну, тверду та незламну. З піснями цими йшли козаки битися з загарбниками: Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах.
Вона ж була як голос України,
що клекотів у наших корогвах!
Доля ж не усміхалася їй: коханий зрадив. Та зра­див, здається, не тільки Марусю, а самого себе, бо так і не зміг забути щирості цієї дівчини, її незвичайної гідності та чудового співу. Гриць повернувся, повер­нувся, щоб випити отруєного зілля і вмерти. Але Марусю за це судять і прирікають до страти. В очах же людей, які знають її батьків, які знають її саму, вона не стає злочинницею:
Злочинниця, — а так би й зняв би шапку.
На смерть іде, — а так би й поклонивсь.
Винесла Маруся зі своїх страждань чисту душу, незаплямлену ніяким брудом, залишилась і її пісня, яка летіла попереду свого автора, пробуджувала у людей почуття гордості за свою Вітчизну, радувала серце. Недарма не дають її стратити, адже Маруся справжній голос України, щирий та дзвінкий. Приносить Іван Іскра наказ від самого гетьмана Бог­дана Хмельницького, який скасовує звинувачення, мо­тивуючи тим, що таланти не можна вбивати:
…Її пісні — як перло многоцінне,
Як дивен скарб серед земних марнот…
Таку співачку покарать на горло, —
Та це ж не що, а пісню задушить!
А пісню задушити не можна, та й не треба, бо вона душа народу, вона — голос народу, вона — талант народу, вона — моральна краса народу.І звучить грізний голос, віщуючи:
За ті пісні, що їх вона складала,
За те страждання, що вона страждала.
За батька, що розп’ятий у Варшаві, а не схилив пред ворогом чола — не вистачало б городу Полтаві, щоб і вона ще страчена була!
Маруся залишилася жива, проте вмерло її серце. Тільки тоді, коли історія рідної України, яка знаходилася у жахливому стані, ставала перед очима. — у час подорожі з дяком до Киева — співала ця дівчи­на. Своїм співом вона зачаровує дяка, який не може стримати подиву:
Дишканти чув я, тенори, баси.
А ти співаєш — душу всю проймає.
Бувають, може, й кращі голоси.
Але такого другого немає!
Спів та пісні Марусі Чурай вже багато століть супроводжують життя українців. Ця дівчина увій­шла у безсмертя, завдяки своїй талановитості, своїй непідкупній совісті, своїй моральній красі. Її невми­рущий дух і зараз живе серед нас, адже пісня, як і талант, не вмирає ніколи!