Втілення краси і вірності в образі Ярославни . Взятися за розкриття цієї теми мене спонукало незвичайне почуття, яке народилося у моїй душі під час читання «Слова» і яке продовжує хвилювати й нині. Серед сурових подій лихоліття 1185 року, що в моїй уяві ототожнюються із сонячним затемненням, золотим промінчиком сяє образ Ярославни. Її пісня-плач чарівною струною бринить і пронизує поважну розповідь про важкі й сумні події нашої історії, асам образ княгині бентежить душу, викликає захоплення й шану. Перечитуючи твір ще раз, ти вже не можеш байдуже або спокійно стежити за подіями в «Слові», бо розумієш, що кожна з них ранить серце ніжної, сповненої беззахисної любові жінки.

Так, її почуття, її кохання до свого «лада» зовні беззахисні: військовий похід Ігоря проти половців, жорстокі битви, перебування князя у полоні, навіть самі сили природи — все стає тяжким випробуванням для Ярославни. Але, здається, кожна її клітиночка зіткана із сподівання на краше та благання милості для любого. І хоч.у «Слові» автор відводить образу княгині небагато місця, та за своєю величчю її красою він переважує, на мій погляд, багато інших образів.

І хіба це дивно? Адже Ярославна — своєрідний символічний образ, у якому уособлені українські жінки, шо стали вдовами або були розлучені з чоловіками-воїнами. Ось вона стоїть, як втілення мужньої краси й непохитної вірності, на кремлівській вежі — «на заборолі», звідки відкривався краєвид на степовий берег відстанню приблизно на день кінного шляху. Ми знаємо, шо її столиця — Новгород-Сівер-ський, але автор навмисне переніс її на самий край князівства, у Путивль. І це нас ще більше тривожить, бо після Каяли хан Гзак узяв його в облогу і біля тих стін, де стояла Ярославна, палахкотів вогонь. Та зранене горем серце княгині не помічає небезпеки: вся її увага спрямована на рятування коханого. Вона плаче, вона молить сили природи, неначе закликає поділити з нею тугу і любов.

Спочатку мені здалося, що вона дорікає і вітрові, і Дніпру, і сонцю за їх немилість до Ігоря, але потім я зрозуміла: це виривається з її душі біль і перетворюється у замовляння:

О Дніпре-Славутичу!

Ти пробив єси кам’яні гори через землю половецькую.

Ти леліяв єси на собі Святослава насади

до полку Кобякового.

Прилелій, господине, мою ладу мені,

щоб я не слала йому сліз на море рано.

Може, саме тому, що Ярославнині заклинання так нагадують нам українські голосіння, ми ще більше переймаємося стражданнями нашої прадавньої співвітчизниці. Ми бачимо в ній прекрасне втілення жіночого кохання, зажуреної турботи і, безперечно, сподівань на щастя. Вона свято вірить у силу свого кохання, яке зцілить милого, досить їй лише здійснити єдине бажання:

Полечу, — рече, — я чайкою по Дунаєві

омочу шовковий рукав у Каялі-ріці,

утру князю кривавії його рани

на дужому його тілі.

З неперевершеною майстерністю розкрив образ княгині у поєні «Гілач Ярославни» Тарас Шевченко. Кожне слово вкарбовується и серце, залишається у пам’яті, бентежить душу. А коли прочитаєш фінальний самовирок «Загинув ладо — й я загину!», раптом розумієш, що ілкої біди не може трапитися — це було б найвищою несправед-іипісно щодо святого й страдницького кохання Ярославни.

Можна було б багато писати, наскільки мене захопив образ Ярос-ілвни, як він мені сподобався. Але я твердо впевнена, що зі сторінок < Юна» ввійшла у моє життя людина, яка стала однією з найулюбленіших моїх героїнь і, можливо, взірцем мужності у нелегкі хвилини.